Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Література без страждань

Недавно я дозволив собі легковажно сказати групі студентів, що світову літературу можна вивчити за один день. Дівчина з групи — фанатичка красного письма й авторка підпільних віршів — одразу ж уточнила: «Коли ми можемо прийти, аби ви нас навчили?» Отож прийшли вони наступної п’ятниці о третій дня, і ми говорили про літературу до шостої, але не просунулись далі німецького романтизму, бо вони також дозволили собі легковажно піти на весілля. Звісно, я сказав їм, що однією з умов для вивчення всієї літератури за один день є не приймати у той самий час запрошень на весілля, бо для того, щоб одружитися і бути щасливими, є значно більше вільного часу, ніж для того, щоб пізнати поезію. Все почалося, продовжувалося й скінчилося жартом, але вкінці у мене склалося те саме враження, що й у них: навіть якщо ми не вивчили літературу за три години, то принаймні склали собі цілком достатнє уявлення без необхідності читати Жана-Поля Сартра.

Коли слухаєш платівку чи читаєш книжку, яка тебе вражає, природним імпульсом є пошукати когось, аби про це розповісти. Зі мною це сталося, коли я випадково натрапив на «Квінтет для струнного квартету і фортепіано» Бели Бартока, який тоді був не дуже відомий, а потім ще раз, коли по радіо в автомобілі я почув дуже гарний і незвичайний «Грегоріанський концерт для скрипки з оркестром» Отторіно Респігі. І той, і той було дуже важко знайти, і мої найближчі друзі-меломани нічого про них не знали, тож я об’їздив півсвіту, намагаючись їх роздобути, аби з кимось послухати. Дещо схоже вже багато років діється у мене з романом «Педро Парамо» Хуана Рульфо, гадаю, я розкупив уже весь тираж тільки для того, аби мати під рукою примірники, щоб давати їх друзям. З однією умовою: аби ми якнайшвидше зустрілися знову, щоби поговорити про ту душевну книжку.

Звісно, найперше я пояснив своїм добрим студентам літератури ідею, можливо, занадто особисту і спрощену, яку я маю про їхнє навчання. Бо й справді, я завжди думав, що добрий курс літератури має бути просто путівником добрими книжками, які треба прочитати. Кожна епоха не має стільки найважливіших книжок, як про це кажуть вчителі, які із задоволенням тероризують учнів, і про всіх них можна поговорити в один день — якщо тільки не треба будь-що йти на весілля. Читати ці найважливіші книжки з насолодою і розумом — це вже інше заняття на багато днів у житті, але якщо студентам пощастить це зробити, в результаті вони знатимуть про літературу стільки, скільки наймудріший з їхніх вчителів. Наступний крок дещо страшніший: спеціалізація. А ще один крок уперед є найбільш ненависним, що можна зробити в цьому світі: ерудиція. Та якщо мої студенти бажають красуватися на візитах, їм не треба проходити через жодне з цих трьох чистилищ, а купити два томи чудесного твору під назвою «Тисяча книжок». Його приблизно у 1940 році написали Луїс Нуеда і дон Антоніо Еспіна, і там за алфавітним порядком подано короткий виклад понад тисячі основних книжок світової літератури, з їхнім сюжетом і трактуванням, а також вражаючими відомостями про їхніх авторів та епоху. Звісно, це значно більше книжок, ніж треба було б для одноденного курсу, але вони мають одну перевагу — їх не треба читати. І не треба соромитись: у мене ці два рятівні томи лежать на столі, за яким я пишу, лежать уже багато років і не раз виручали з біди в раю інтелектуалів, і через те, що я їх маю і знаю, можу запевнити, що їх також мають і використовують багато первосвящеників світських забав і газетних колонок.

На щастя, книжок життя стільки не є. Недавно журнал «Плюма», який виходить в Боготі, запитав групу письменників, які книжки були найбільш значущими в їхньому житті. Сказали назвати лише п’ять, не включаючи творів для обов’язкового читання, як-от «Біблія», «Одіссея» чи «Дон Кіхот». Мій остаточний список був такий: «Тисяча і одна ніч», «Цар Едіп» Софокла, «Мобі Дік» Мелвілла, «Квітник іспанської лірики», який є антологією, укладеною доном Хосе Марія Блеква, що читається як детективний роман, і «Тлумачний словник іспанської мови» — звісно, не той, що укладений Королівською академією. Цей перелік, звісно, є дискусійним, як і всі переліки, і дає тему для багатогодинної розмови, але мої доводи є простими і щирими: якби я прочитав лише ці п’ять книжок — крім обов’язкових, ясна річ, — цього мені би вистачило, аби писати так, як я пишу. Іншими словами, це перелік професійного характеру. Хоча до «Мобі Діка» я дійшов нелегким шляхом. Спочатку на його місце я поставив «Графа Монте-Крісто» Александра Дюма, який, на мою думку, є довершеним романом, але тільки зі структурних причин, а цьому аспекту вже більше ніж відповідав «Король Едіп». Пізніше я подумав про «Війну і мир» Толстого, який, на мою думку, є найкращим романом, який було написано в історії жанру, та насправді він є настільки добрим, що мені видалось справедливим пропустити його як один із творів для обов’язкового читання. Натомість «Мобі Дік», чия анархічна структура є однією з найпрекрасніших катастроф у літературі, вдихнув у мене міфічний дух, якого мені, без сумніву, забракло би для того, щоб писати.

У кожному разі, як одноденний курс літератури, так і опитування про п’ять книжок, укотре наводять на думку про стільки незабутніх творів, що їх нові покоління забули. Три з них трохи більше, ніж двадцять років тому, були першорядними: «Зачарована гора» Томаса Манна, «Легенда про Сан-Мікеле» Акселя Мунте і «Великий Мольн» Алена-Фурньє. Я загадуюсь над питанням, скільки нинішніх студентів літератури, навіть найстаранніших, завдали собі труду бодай задатись питанням, що може бути всередині цих трьох відринутих книжок. Складається враження, що вони мали гарну, але коротку долю, як деякі книжки Еси де Кейроша чи Анатоля Франса і як «Контрапункт» Олдоса Гакслі, який був чимось на зразок кору в наші голубі роки; чи як «Чоловічок з гусьми» Якоба Вассермана, в якому, можливо, є більше ностальгії, ніж поезії; чи як «Фальшивомонетники» Андре Жіда, які були, либонь, фальшивішими, ніж думав сам автор. У цьому притулку для відставних книжок є тільки один незвичайний випадок, і це випадок Германа Гессе, який був чимось на кшталт сліпучого вибуху, коли йому в 1946 році присудили Нобелівську премію, а потім пішов у непам’ять. Та останніми роками його книжки так само сильно, як раніше, вирятовує покоління, яке, можливо, знаходить у них метафізику, що збігається з його власними сумнівами.

Ясна річ, усе це турбує не більше, ніж салонна загадка. Насправді не повинно бути обов’язкових книжок, книжок на покуту, і найздоровіший спосіб — покинути читання на тій сторінці, коли воно стає нестерпним. Проте для мазохістів, які б воліли будь-що іти далі, є перевірений рецепт: класти нечитабельні книжки до туалету. Можливо, через кілька років доброго травлення вони зможуть дійти до щасливого кінця «Втраченого раю» Мільтона.

8 грудня 1982 року,

«Ель Паїс», Мадрид