Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Примара Нобелівської премії

Щороку у ці дні великих письменників непокоїть примара: Нобелівська премія з літератури. Хорхе Луїс Борхес, один з найбільших і також один з найпостійніших кандидатів, в одному інтерв’ю у пресі якось ремствував з приводу двох місяців сум’яття, на яке його прирікають авгури. Та це неминуче: Борхес — письменник найвищих мистецьких чеснот серед іспаномовних, і не можна вимагати, аби його лиш з милосердя виключили зі щорічних прогнозів. Погано те, що кінцевий результат залежить не від власного права кандидата і навіть не від суду богів, а від незбагненної волі членів Шведської академії.

Я не пригадую точного прогнозу. Зазвичай нагороджені здаються найбільше заскоченими. Коли ірландський драматург Семюел Бекет в 1969 році дізнався по телефону новину про свою нагороду, то в замішанні вигукнув: «Боже, яка халепа!» Пабло Неруда в 1971 році дізнався новину за три дні до того, як її було опубліковано — через конфіденційне послання зі Шведської академії. Однак наступного вечора він запросив компанію друзів повечеряти в Парижі, де тоді був послом Чилі, і жоден з нас не знав, що ми святкуємо, доки вечірні газети не опублікували новину. «Річ у тім, що я ніколи ні в що не вірю, доки не побачу це написаним», — пояснив нам згодом Неруда зі своїм невгамовним сміхом. Через кілька днів, коли ми обідали у шумному ресторані на бульварі Монпарнас, він згадав, що досі не написав промови для церемонії вручення, яка мала відбутися через 48 годин у Стокгольмі. Відтак перевернув іншим боком картку з меню і без жодної паузи, не переймаючись людським гамором, з такою ж природністю, як дихав, і тим самим нещадним зеленим чорнилом, яким накреслював свої вірші, написав просто там прекрасну промову на свою коронацію.

Серед письменників і критиків найбільш поширена версія, що шведські академіки умовляються в травні, коли починає танути сніг, і під час літньої спеки вивчають твори небагатьох фіналістів. У жовтні, усе ще опалені південним сонцем, вони видають свій вердикт. Інша версія стверджує, що Хорхе Луїса Борхеса вже було вибрано в травні 1976 року, але не під час кінцевого голосування в листопаді. Бо й справді, нагороду того року одержав чудовий і гнітючий Сол Беллоу, похапцем вибраний в останню мить попри те, що інші нагороджені в різних галузях також були американцями.

Насправді 22 вересня того року (за місяць до голосування) Борхес зробив те, що ніяк не стосувалося його майстерної літератури: побував на урочистій аудієнції генерала Авґусто Піночета. «Це незаслужена честь бути прийнятим вами, пане президенте», — сказав він у своїй злощасній промові. «В Аргентині, Чилі та Уругваї рятують свободу і лад», — продовжив він, хоча ніхто його не просив. І незворушно завершив: «Це відбувається на континенті, що його розхитує і доводить до анархії комунізм». Легко було розсудити, що стільки дурниць поспіль можна було сказати тільки для того, аби покепкувати з Піночета. Та шведи не розуміють буеносайреського почуття гумору. Відтак ім’я Борхеса щезло з прогнозів. Зараз, після несправедливої епітимії, воно знову з’явилося, і нам, його ненаситним читачам і водночас політичним противникам, нічого би так не хотілось, як знати, що він нарешті позбувся свого щорічного сум’яття.

Двома його найнебезпечнішими суперниками є англомовні романісти. Перший, що без великого шуму фігурував у попередні роки, тепер став об’єктом вражаючої реклами в журналі «Ньюзвік», який відзначив його на своїй обкладинці 18 серпня як великого майстра роману; цілком обґрунтовано. Його повне ім’я — Відьядхар Сураджпрасад Найпол, йому 47 років, народився він тут поряд, на острові Тринідад, від індійського батька і карибської матері, і деякі дуже строгі критики вважають його найбільшим сучасним англомовним письменником. Іншим кандидатом є Ґрем Ґрін, на п’ять років молодший за Борхеса, з такими ж чеснотами і таким же багаторічним спізненням, як у нього, щоб отримати той спорохнявілий лавровий вінок.

Восени 1972 року в Лондоні Найпол не виглядав дуже свідомим того, що він карибський письменник. Я нагадав йому це на одній дружній зустрічі, і він трохи розгубився; якусь мить поміркував, і усмішка знову осяяла його меланхолійне обличчя. «Good claim», — сказав він мені. Натомість Ґрем Ґрін, що народився у Беркгемстеді навіть не вагався, коли один журналіст спитав його, чи він усвідомлює, що є латиноамериканським романістом. «Звісно, — відповів він. — І я дуже радий, бо в Латинській Америці є найкращі сучасні письменники, як-от Хорхе Луїс Борхес». Кілька років тому, розмовляючи про всяку всячину, я висловив Ґрему Ґріну свою розгубленість і досаду з приводу того, що такому автору, як він, з такими різносторонніми і оригінальними творами, не дали Нобелівської премії.

«Мені її ніколи не дадуть, — сказав він абсолютно серйозно, — бо не вважають мене серйозним письменником».

Шведська академія, якій доручено присуджувати Нобелівську премію в галузі літератури, і тільки її, була заснована в 1786 році без більших претензій, ніж та, щоб подобати на Французьку академію[11]. Звісно, тоді ніхто не уявляв собі, що з часом вона здобуде найбільшу на світі владу освячення. До її складу входять вісімнадцять довічних членів поважного віку, вибраних самою академією серед найвидатніших постатей шведських гуманітарних наук. У ній є два філософи, два історики, три спеціалісти зі скандинавських мов, і тільки одна жінка. Але це не єдина прикмета мачизму: за вісімдесят років премію присудили тільки шістьом жінкам — супроти 69 чоловіків. Цього року її буде присуджено непарним рішенням, бо один з найзнаменитіших академіків, професор Ліндрот Стен, помер 3 вересня, два тижні тому.

Як вони чинять, як доходять згоди, якими є справжні компроміси, що визначають їхні призначення, є таємницею, яку найкраще стережуть у наш час. Їхній принцип відбору — непередбачуваний, суперечливий, імунізований навіть до передвість, а їхні рішення — таємні, солідарні й остаточні. Якби вони не були такими серйозними, можна було б подумати, що їх надихає пустотливе бажання обманути всі пророцтва. Вони, як ніхто, такі схожі на смерть.

Ще одним добре пильнованим секретом є той, куди вкладено капітал, який приносить такі щедрі дивіденди. Альфред Нобель (з наголосом на «е», а не на «о») створив премію в 1895 році із капіталом 9 млн. 200 тис. доларів, річні проценти з якого щороку, найпізніше 15 листопада, мали розподілятися серед п’ятьох нагороджених. Тому сума є змінною, відповідно до того, яким був тогорічний урожай. У 1901 році, коли премії присуджувались уперше, кожен нагороджений отримав 30160 шведських крон. 1979-го, який був роком найвигідніших відсотків, кожен отримав 160 тис. крон (2 млн. 480 тис. песет).

Злі язики кажуть, що капітал вкладено у золоті копальні Південної Африки і тому Нобелівська премія живиться кров’ю чорних рабів. Шведська академія, яка ніколи не робила публічного роз’яснення і не відповіла на жодну образу, могла би оборонитись аргументом, що грошима розпоряджається не вона, а Банк Швеції. А банки, як на це вказує сама їхня назва, серця не мають.

Третьою загадкою є політичне мірило, що превалює в лоні Шведської академії. Декілька разів нагороди давали підстави думати, що її члени є ліберальними ідеалістами. Найбільшу заминку, і найдостойнішу, вони мали в 1938 році, коли Гітлер заборонив німцям отримувати Нобелівську премію, послуговуючись сміховинним доводом, що її засновник був євреєм. Ріхард Кун, німець, який того року був удостоєний премії Нобеля з хімії, мусив від неї відмовитись. Через переконання або ж через розсудливість під час Другої світової війни жодна нагорода не була присуджена. Та як тільки Європа відійшла від своїх потрясінь, Шведська академія пішла на те, що, схоже, є її єдиним тяжким компромісом: нагородила премією в галузі літератури сера Вінстона Черчилля тільки за те, що він був найбільш авторитетною людиною свого часу і не можна було дати йому жодну іншу з премій, а найменше — премію Миру.

Можливо, найскладніші стосунки у Шведської академії були з Радянським Союзом. У 1958 році, коли премію було присуджено видатному Борисові Пастернаку, той від неї відмовився через острах, що йому не дозволять вернутися на батьківщину. Радянська влада вважала премію провокацією. Проте в 1965 році, коли преміювали Міхаіла Шолохова, найбільш офіційного з офіційних радянських письменників, сама влада його країни радісно це святкувала. Натомість п’ять років по тому, коли її присудили найбільшому дисидентові, Александру Солженіцину, радянський уряд озвірів і договорився до того, нібито Нобелівська премія є інструментом імперіалізму. Утім, я впевнений, що найтепліші вітання, які отримав Пабло Неруда з нагоди вручення йому премії, надійшли з Радянського Союзу, і деякі з них — із дуже високого офіційного рівня. «Для нас, — сказав мені один радянський друг, усміхаючись, — Нобелівська премія є доброю, коли її присуджують письменнику, який нам подобається, і поганою, коли стається навпаки». Це пояснення не є таким примітивним, як здається. На дні серця усі ми маємо схоже мірило.

Єдиний член Шведської академії, який читає іспанською мовою, і дуже добре, це поет Артур Лундквіст. Саме він знає творчість наших письменників, пропонує їхні кандидатури і веде за них таємну боротьбу. Це зробило з нього, на превеликий його жаль, віддалене і загадкове божество, від якого певним чином залежить всесвітня доля нашого красного письменства. Проте в реальному житті це юний дідусь, із трохи латинським почуттям гумору і таким скромним домом, що тяжко уявити, що від нього залежить чиясь доля.

Кілька років тому, після типової шведської вечері в тому домі — з холодним м’ясом і гарячим пивом, — Лундквіст запросив нас в свою бібліотеку випити кави. Я дивом дивувався. Було неймовірно побачити таку кількість книжок іспанською мовою, найкращих і найгірших упереміш, і майже всі вони були підписані авторами — живими, конаючими або померлими в чеканні. Я попросив у поета дозволу прочитати декотрі з посвят, і він дозволив, змовницьки усміхнувшись. Більшість із них були такими теплими, а деякі звертались просто до серця, що коли настав час писати мою, мені здалося, що навіть один лише підпис виглядатиме нескромним. Бувають в людей комплекси, хай їм грець!

8 жовтня 1980 року,

«Ель Паїс», Мадрид