Сонети

Розставпіися, ввійшов я в себе оком,

А те, яким тримаються доріг,

Поволі сліпне, вражене пороком.

Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Ані пташок, ані трави зображень

Моїй душі не віддає воно,

Тому й душа не має певних вражень

Від тих речей, що знала їх давно.

Вродливці пишні чи гидкі потвори,

Прекрасні горлиці чи вороння,

Чи день, чи піч, верхів’я гір, чи море, —

До тебе всіх душа моя рівня.

Це, вражений краси твоєї дивом,

Мій вірний зір тепер став неправдивим.