Сонети

Ну й кинь мене — найгірше учини, —

Я все-таки не знатиму розстання,

Бо вік сягне мій лиш далечини,

В якій зупиниться твоє кохання.

Тож не боюсь найбільшого із лих,

Коли в найменшому — моя могила.

Від примх твоїх, твоїх учинків злих

Мене ласкава доля захистила.

Несталістю мене ти не зведеш,

Бо я живу лиш до твоєї зради.

Любов і смерть — мені одне і те ж,

І там, і там є джерело відради.

Та радощів без смутку не знайти, —

Чи ж певен я, що вірна зараз ти?