Твоє лице — свічадо давніх літ.
Коли краса упевнено і зримо
Росла, буяла, як весняний цвіт,
Не смівши удаватися до гриму,
Коли ще не заведено було —
Зрізать покійниць золоте волосся,
Яке б, чуже оздобивши чоло,
Жило удруге й заново вилося.
Ти воскрешаєш нам священні дні,
Явивши скромність і природний розум,
Та барв не крадеш у чужій весні
Своїм квіткам, що борються з морозом.
Тепер за мапу правиш ти природі, —
Щоб показать красу померлу моді.