Це не моя справа

Розділ X

Добру хвилину я стояв, витріщившись на Медж Кеннітт, надто приголомшений, щоби поворушитися, тоді пройшов у вітальню і нахилився над жінкою. Її скляні очі дивилися на мене, а кров скрапувала на килим. Я розвернувсь, і коліна мені підгиналися.

Не знаючи, що робити, я обійшов кімнату, механічно шукаючи очима предмет, яким її вбили. Не знайшовши його, підійшов до шезлонга і заглянув за інший його бік. Побачив три порожні пляшки та пачки з-під сигарет «Вудбайнз». Шар пилюки з того боку був іще товстіший, і на ньому рукою Медж, що безвільно звисала, було нашкрябане якесь слово. Я підійшов ближче і пригледівся. Слово було виведено нерозбірливо, і я подумав, що Медж могла написати його, вмираючи, або ж перед тим, як убивця вдарив її. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб розібрати літери. В пилюці вона вивела ім’я: Джейкобі. Це нічого мені не говорило, але про всяк випадок я запам’ятав його, щоби потім витягти зі своєї пам’яті.

Раптом згадав про Коррідана. Якщо він усе ще десь поблизу й надумає зайти поглянути, що я тут роблю, то я матиму купу неприємностей.

Я рвонув до дверей, збіг сходами і відчинив двері під’їзду. Уважно оглянув вулицю й нікого там не зауважив. Через дорогу помітив телефонну будку і поспішив до неї. Набрав «Вайтхолл, 1212» (номер відділку поліції) і попросив покликати Коррідана.

Чекаючи, розглядав вулицю. В кінці провулка зблиснули фари машини, що вигулькнула з вулички навпроти телефонної будки. За мить авто пролетіло повз мене і помчало у напрямку Вест-Енду. Коли воно минало вуличний ліхтар, я впізнав його — це був старенький «стандард-14», і за кермом його сидів Френкі.

Ще до того, як я спромігся щось подумати, у слухавці сказали, що інспектор Коррідан у даний час патрулює вулиці в поліцейській машині. Я попросив одразу ж зв’язатися з ним, щоб той негайно під’їхав до будинку місіс Крокетт.

— Перекажіть йому, що тут убивство, — сказав я і повісив слухавку.

Не мав бажання чекати на Коррідана у квартирі Медж Кеннітт, а тому повернувся до будинку і сів на сходах. Поки чекав, розмірковував.

Нарешті я хоч до чогось докопався. І з’ясував би геть усе, якби Медж Кеннітт не впустила пляшку з віскі, але це мене не розхолодило. Мені таки вдалося з’ясувати, що в помешканні Нетти разом із нею перебувала інша дівчина, і я був цілком упевнений, що померла саме вона, а не Нетта. Було також очевидно, що її вбили, і мені стало аж млосно, коли я подумав, що, можливо, Нетта причетна до вбивства. Чи не міг той чоловік, котрий прийшов разом із Неттою та іншою дівчиною, бути тим самим Джейкобі? Невже він підслуховував нашу із Медж розмову і вбив Кеннітт, щоб та не змогла розповісти мені те, що обіцяла? Що хотіла повідомити Медж, написавши ім’я на пилюці? І що робив на місці вбивства Френкі? Що з цього я повинен розповісти Коррідану? Якщо він і раніше мене підозрював, то тепер має всі підстави підозрювати ще більше. Слід бути з ним дуже обережним.

Коррідан примчав на поліцейській машині менш ніж за десять хвилин. Він вискочив із авто і підбіг до сходів іще до того, як я встиг підвестися.

— У чому річ, Гармасе? — гаркнув він, холодно дивлячись на мене. — Що сталося?

— Медж Кеннітт убили, — коротко повідомив я.

— А ви що тут робите? — спитав він.

— Я прийшов, щоб із нею зустрітися, — озвався я і стисло виклав йому факти. — Ви бачили, як я від’їжджав звідси, Коррідане, — провадив я далі. — Помітив вас із вікна таксі. Чому ви за мною шпигуєте?

— Можливо, це й на краще, що я був тут, еге ж? — коротко вставив він. — Ви починаєте всерйоз мене непокоїти, Гармасе. Чому ви постійно ускладнюєте собі життя?

— Невже ви думаєте, що я маю якийсь стосунок до цього вбивства?

— А хіба ви не могли її вбити? — так само коротко зронив Коррідан. — Щоразу, коли хтось, пов’язаний із цією справою, помирає, ви обов’язково опиняєтеся поблизу. Мені це не подобається. Хіба ж я не казав вам минулого разу, щоб ви трималися від цього подалі? Повторюю востаннє — це не ваша справа. Затямте це раз і назавжди!

— Чи не глянули б ви краще на Медж Кеннітт? — запропонував я.

Він спересердя клацнув пальцями і зник у під’їзді. Двоє поліцейських у цивільному пішли за ним. Я увійшов останнім.

— Залишайтеся в коридорі, — звелів мені Коррідан, заходячи в квартиру Медж.

Це все і вирішило — нехай вариться у власному сокові, подумав я. Віднині працюватиму сам і триматиму всі свої відкриття при собі. І приголомшу цього дурня, коли розкрию справу самостійно.

Я всівся на сходах і в очікуванні запалив сигарету.

Чув, як троє поліцейських ходять по квартирі, потім один із них у цивільному вийшов і попрямував до телефонної будки.

Повернувшись, глянув на мене, і я спитав:

— Як довго мені ще тут чекати? Хочу вже спатоньки.

— Інспектор захоче з вами поговорити, — озвався той і повернувся в квартиру.

Я запалив чергову сигарету. Сходами спускався Джуліус Коул, однією рукою притримуючи поли свого жовто-чорного халата, а іншою тримаючись за балясину.

Глянувши на його жовто-чорний халат, я вмить згадав про чорно-жовтий «бентлі» й подумав, чи нема тут якогось зв’язку.

— Привіт, хлопче, — прошепотів він, не зводячи очей із помешкання Медж Кеннітт. — Що відбувається?

— А я думав, ви першим опинитеся на місці події, — уїдливо сказав я. — Ви пролетіли, товстунчику!

Він підійшов ближче і вмостився на сходинку поруч зі мною, загадково посміхаючись. Уловивши запах парфумів, я відсунувся від нього.

— Щось сталося з тією старою каргою? — запитав він, потираючи великі жирні руки. — У неї щось пропало? І що там робить поліція?

— Хтось перерізав їй горлянку, — грубо заявив я. — Дивно, що ви не бачили вбивцю... чи ви його бачили?

— Перерізав горлянку? — скрикнув він, й обличчя його перекосилося. — Ви хочете сказати, що вона мертва?

— Так, — кивнув я, пильно вдивляючись у нього. — Вона забагато знала.

Він схопився на ноги: щелепа відвисла, в очах застиг жах.

— Ви будете наступним, — пожартував я. — Також забагато знаєте.

Я хотів лише, щоб він розслабився — і тоді я вступлю в гру та випитаю у нього все, що треба... однак, гадаю, я перестарався. Він рвонув сходами нагору ще до того, як я встиг його затримати. Чув, як він влетів у свою квартиру, зачинив за собою двері, ще й засунув їх на засув.

Я не очікував такої реакції, але збагнув, що він також бачив Нетту з тими двома. І також мав усі шанси отримати ніж у горло, і сам це добре знав.

Я звівся на ноги, розмірковуючи, чи не піти мені за ним, коли це вийшов Коррідан. Обличчя його було похмуре.

— Ну що ж, послухаємо тепер вас, — сказав він, вмощуючись поруч зі мною на сходах. — Як давно ви знаєте цю жінку?

Я насупився.

— Я з нею щойно познайомився. Я ж вам розповідав: гадав, що вона могла щось бачити того вечора, коли Нетта, ймовірно, померла. Я заявився сюди, побалакав із нею, і вона сказала, що дещо знає. Потому вона випадково пролила своє останнє віскі на килим і заявила, що нічого не скаже, допоки я не дістану їй пляшку, і я дістав їй випивку в бармена Сема з клубу «Блакить». Повернувшись сюди, побачив, що вона мертва. Хтось таки припнув їй язика.

— Щастя для вас, що я бачив, як ви звідси виходили, — холодно зауважив Коррідан. — Але навіть і це не означає, що ви не могли вбити її.

— Заради Бога, Коррідане! — вибухнув я.

— Ви самі створили собі проблеми, — зронив він. — І ви — в моєму списку підозрюваних.

— Чудово, — їдко озвався я. — І це після тієї смачнющої вечері, якою я вас пригостив!

— Розкажіть мені слово в слово, що вона вам сказала, — звелів він, пильно дивлячись на мене.

Я не міг не розповісти йому правду, хоча це мене й дратувало. Адже це він мусить самотужки з’ясовувати, що Нетта повернулася додому не сама, а не отримати від мене цю інформацію на блюдечку.

Він вислухав мене мовчки й, здавалося, поринув у глибоку задуму.

— Ось вам і версія про Неттине самогубство, — завершив я, дивлячись йому в очі. — Я увесь час вам торочу, що Нетта не накладала на себе руки.

— Знаю, — коротко сказав він. — І якщо вона себе не вбивала, то тоді у вас була вагома причина заткнути Медж Кеннітт рота. Про це ви не подумали?

Я витріщився на нього.

— З іншого боку, це все ж таки могло бути самогубство, — провадив він далі. — Ті двоє могли полишити її, зробивши те, за чим прийшли, і вже тоді вона наклала на себе руки. Усе залежить від того, коли вони пішли.

— Джуліус Коул може вам це сказати, він також бачив тих двох.

— Я поговорю з ним, — похмуро пообіцяв Коррідан.

— Чи не пройшли б ви зі мною за ріг будинку? — сказав я, раптом згадавши про Френкі. — Хочу дещо перевірити.

Він мовчки відчинив двері під’їзду, і ми удвох попрямували до бічної вулички, звідкіля вигулькнув «стандард». Я присвітив собі сірником і глянув на калюжку машинної оливи на бруківці. Схоже, «стандард» простояв тут якийсь час.

— Погляньте-но на це, — сказав я. — Коли я намагався додзвонитися до вас, то помітив, як із цих нетрів випірнув «стандард». Із нього ще витекла олива. Я би сказав, що авто довгенько простояло тут. Я випадково знаю, що воно належить Джекові Бредлі. Чи говорить це вам про щось?

— Ні — хіба те, що вам відомо про всю цю справу більше, ніж мені, — промовив Коррідан. — Звідкіля ви знаєте, що машина належить Бредлі?

— Я порадився зі своєю спіритичною дошкою[15], — ущипливо сказав я.

— Зараз не час для жартів, — огризнувся він. — То звідкіля вам це відомо?

— Я бачив Френкі за кермом. І знаю, що він поплічник Бредлі.

— А вам не здається, що ви забагато знаєте? — буркнув Коррідан.

— А ви знайомі з Френкі? — запитав я.

— Ми вже віддавна хочемо притиснути його до стіни, однак він слизький тип — так само, як і лихий. Його підозрюють у кількох злочинах, але Бредлі завжди має залізне алібі.

— Як ви гадаєте, пішов би він на вбивство?

Коррідан знизав плечима.

— Він пішов би на все — аби добре заплатили.

Коли ми повертались до будинку, я запитав його, чи знайшов він якісь докази в квартирі Медж.

— Жодних, — озвався він.

— Ви хочете сказати, що зовсім нічого не знайшли? — перепитав я здивовано, пам’ятаючи ім’я Джейкобі, виведене на запорошеній підлозі.

— Нічого, — підтвердив він.

Раптом я дещо надумав: промчав повз Коррідана і стрілою влетів у помешкання Медж. Двоє детективів копирсалися в дальньому кінці кімнати, шукаючи відбитки пальців. Я влетів так стрімко, що вони запримітили мене аж біля шезлонга. Я перехилився через нього і глянув на підлогу. Пилюка була витерта, і написане на ній ім’я зникло. Я відразу ж подумав про Джуліуса Коула. Невже він заходив сюди, поки я чекав на Коррідана на ґанку?

Але в мене було не так багато часу для розмірковувань, бо в цю мить до кімнати ввійшов Коррідан, й обличчя його потемніло від гніву. Я відійшов від шезлонга, начебто оглядаючи кімнату.

— Що в біса ви собі дозволяєте? — люто гаркнув він. — Вам тут нічого робити. Ви починаєте мене втомлювати, Гармасе. Цьому слід покласти край. Чому ви тут?

Я вирішив не розказувати йому про ім’я, виведене на запорошеній підлозі. Принаймні поки не з’ясую все сам. І намагався набрати засоромленого вигляду, але мені це не дуже вдалося.

— Тут був кіт, — туманно сказав я. — І я подумав, чи він усе ще в кімнаті.

— Що в дідька має до цього всього кіт? — гаркнув Коррідан, пильно дивлячись на мене.

Я здвигнув плечима.

— Можливо, вбивця забрав його з собою. Це могла би бути хоч якась зачіпка, чи не так?

— То він його з собою не забрав, — буркнув Коррідан. — Той кіт зачинений у сусідній кімнаті. Є ще якісь блискучі здогади?

— Але ж я просто намагаюся вам допомогти. То як ви на те, щоб ми з вами завітали до Джуліуса Коула?

— Я сам до нього зайду, — процідив крізь зуби Коррідан. — А ви негайно забирайтеся звідси. І послухайте мене, Гармасе, попереджую вас востаннє: тримайтеся від усього цього подалі. Радійте, що я не звинувачую вас у вбивстві. Маю намір перевірити вашу розповідь, і якщо в ній щось не стикуватиметься, то я вас заарештую. Ви жахливо докучливі. Забирайтеся звідси!

— Якщо ви уважно прислухаєтеся, Коррідане, — сказав я, задкуючи до дверей, — то почуєте, як стукають від бігу мої коліна.