Це не моя справа

Розділ XV

Я почув голос Крістал.

— Вам може видатися дивним, що я вийшла заміж за таку руїну, але він не завжди був таким. Коли ми з ним познайомилися, це був неабиякий красень.

Я розплющив очі, виявив, що мало що бачу, і втупився у стелю. Аромат квітів у кімнаті змішувався із запахом ліків. Я почувався так, наче мене переїхали котком, але лежати в ліжку було приємно.

Жіночий голос сказав:

— Ви можете побути з ним, але недовго, місіс Гармас. Тепер він щомиті може опритомніти, але, прошу вас, не хвилюйте його.

Крістал безтурботно озвалася:

— О, ми давно з ним одружені, й, на жаль, тепер він не так легко збуджується, коли бачить мене.

Двері зачинились, і в поле зору мені потрапила Крістал — у премилій картатій білій сукні та білому тюрбані на голові. Вона присунула стілець до ліжка й кинула сумочку на нічний столик. Я простягнув руку та вщипнув її за лікоть. Вона злякано скрикнула й відскочила.

— Я прийшов до тями.

— Любий, ти так мене налякав! — вигукнула вона, удавано погладжуючи місце, за яке я її вщипнув. — Тобі не слід цього робити. Це так грубо. — Вона взяла мою руку, погладила її і глянула на мене закоханими очима. — Я так непокоїлася за тебе, любий! Навіть не уявляєш — я мало не збожеволіла!

— Тоді б ми обоє були божевільними, — сказав я, потискаючи їй руку. — Бо я також ненормальний.

— О, Стіве, здається, я кохаю тебе! — сказала вона, опускаючись переді мною на коліна і тручись щокою об мою руку. — Що сталося з твоїм обличчям?

Вона мало не плакала.

Я поворушився на ліжку, скривився від болю, який пронизав мене з голови до п’ят, і оглянув кімнату. Це була, очевидно, окрема палата в лікарні. Зі стогоном відрази я відкинувсь у ліжку.

— Як я тут опинився? І як ти мене знайшла?

— Тобі не можна хвилюватися, любий! — сказала вона, поправляючи мені подушку. — Якийсь добросердий чоловік зателефонував мені. Він побачив тебе на вімблдонському пустищі та знайшов мій номер у твоєму портмоне, зателефонував мені та викликав санітарну машину — і ось ти тут. Ну ж бо, Стіве, розкажи мені, що трапилося? Хто тебе так?

Я обережно обмацав своє обличчя й перекосився від болю.

— Це була бійка. Якісь негідники напали на мене — і ось результат.

— Але чому вони на тебе напали? — із широко розплющеними очима допитувалася Крістал. — Ти такий чемний хлопчик! Чи, може, ти сказав їм щось, що їх розлютило?

— Гадаю, що так, — відповів я, вирішивши не засмучувати Крістал інформацією, що за всім цим стоїть Бредлі. — А що то за вигадка про «місіс Гармас»?

Вона збентежилася.

— О Боже, то ти мене чув? Це був єдиний спосіб пройти сюди. Ти ж не розгнівався, правда ж, дорогесенький? Адже ми завжди можемо розлучитися, щойно тобі стане краще, чи не так?

Я поплескав її по руці, намагаючись посміхнутися, але м’язи обличчя були мені непідвладні.

— Усе гаразд, — заспокоїв я дівчину. — Якби я був із тих, хто одружується, то кращої дружини годі було б і шукати... Якби я був із тих, хто одружується.

Вона розчаровано кивнула.

— Саме це мене й добиває — що ти не з тих, хто одружується. Але, можливо, ти ще зі мною й поберешся!

— Не будь такою корисливою, — поквапно сказав я. — Скажи-но мені, як довго я тут валяюся?

— Два дні.

Я порухав руками-ногами. Якщо не брати до уваги різкого нападу болю, то з ними було все гаразд.

— Не маю наміру залишатися тут довше. Мені треба звідси піти.

— Ти цього не зробиш, — твердо сказала Крістал. — І мови не може бути про те, щоб ти полишив лікарню, допоки тобі не стане краще.

— Ну що ж, гаразд, — погодився я. — А поки поговоримо про дещо інше. Чи в поліції вже знають про мене?

— Боюся, що так, — кивнула вона. — Лікарня повідомила про те, що сталося. З моменту твого прибуття біля твого ліжка постійно чергує кремезний поліцейський. Я ледь умовила його вийти на кілька хвилин. Зараз він за дверима.

— Гадаю, він хоче отримати свідчення, — сказав я. — Тоді краще запроси його сюди. Ми ж не можемо змушувати представників закону чекати, чи не так?

Вона знітилася.

— Він мене трохи бентежить — боюся, він не вірить, що ми одружені.

— Це лише доводить, що він хороший полісмен, але я переконаю його. Скажи йому, нехай заходить, сонечко, а сама залишайся неподалік — ти на мене добре впливаєш.

— Справді? — Її обличчя прояснилося. — Я така рада! А то вже почала було думати, що погано на тебе впливаю.

Вона нахилилась і ніжно мене поцілувала. Я підбадьорливо поплескав її по спині.

— Тож поклич полісмена, золотко, бо я затягну тебе у ліжко!

— Тобі не доведеться мене туди тягнути, — пообіцяла вона, прямуючи до дверей.

Я почув чоловічі голоси, потому з’явився Коррідан, за яким зі зляканим виглядом бігла Крістал.

— Я його не запрошувала, — повідомила вона, — він стояв поруч із тим, другим.

Коррідан підійшов ближче і придивився до мене. Дурнувата посмішка освітила його похмуре обличчя. Уперше в житті я бачив його таким задоволеним.

— Ну що ж, — сказав він, потираючи руки. — Гарненько ж вони вас обробили, чи не так?

Я сердито глянув на нього.

— Чого вам треба? — роздратовано мовив я. — Ви — останній, кого я хотів би тут бачити.

Він підсунув стілець ближче, всівся і вже приязніше глянув на мене.

— Я почув новину і не міг стриматися, аби не позловтішатися. Ви стільки разів з’являлися на моєму шляху, коли в мене були неприємності, що тепер настала моя черга, — він так і випромінював щастя та радість. — А хто ця юна леді?

Крістал робила якісь відчайдушні знаки у нього за спиною, але я вдавав, що не розумію її.

— Моя кузина у другому коліні, — пояснив я, — а може, у третьому. Я так і не спромігся дослідити, в якому. Крістал, люба, цей привабливий телепень — інспектор Коррідан. Він працює у Скотленд-Ярді... Ну, ти знаєш, що це означає!

З Коррідана злетіла радісна посмішка.

— Минулого разу я бачив її у вашому номері готелю «Савой», — їдко сказав він. — Тоді вона була донькою коридорного.

— Але вона все ж таки може бути моєю кузиною в другому чи третьому коліні, чи не так? — перепитав я і підбадьорливо посміхнувся геть спантеличеній Крістал. — Не бійся інспектора! Без перуки та фальшивих зубів це доволі милий стариган.

З Коррідана остаточно злетіла його радісна посмішка, і він холодно глянув на мене.

— Ви занадто далеко зайшли у своїх жартах, — різко сказав він.

— Не зліться, друже, — примирливо відповів я. — Я не в тому стані, щоб на мене ображатися.

Крістал сіла поодалік від нас, удавано скромно склавши руки на колінах.

Коррідан нахилився до мене.

— Облишмо ці дурниці, — сказав. — То хто вас так обробив?

— Я пожартував з одним карликом, і він розгнівався, — зітхнув я і прикрив очі.

Крістал хихикнула та закашлялася, начебто прочищаючи горло. Коррідан розлютився.

— Послухайте-но, Гармасе, так не піде. Ви наробили багато дурниць, і ми хочемо знати, що за цим усім криється.

— Я ж вам і кажу. Принаймні така моя версія, і я маю намір триматися її і надалі. Я ні на що не скаржуся й оплачу всі лікарняні витрати. Тож не розумію, чому цілий апарат шпиків має товктися тут і випитувати, що і як.

Коррідан важко дихав, вовтузячись на стільці.

— На вас напали, — пояснив він. — А це вже справа поліції. І ваш обов’язок подати заяву.

— Я рішуче не налаштований підкидати поліції роботу. Я сунув носа в чужі справи і сповна отримав за це. Це моє особисте діло, і я не хочу вплутувати сюди поліцію. Тож забудьмо про це!

Коррідан якусь мить уважно мене вивчав, тоді здвигнув плечима.

— Гаразд. Якщо ви страждаєте від комплексу вовка-одинака, то тут уже нічого не вдієш. І якщо не маєте наміру подавати заяву, то я вмиваю руки. — Він підвівся, відсунувши стілець. — Гадаю, я попереджав вас, щоб ви не лізли в чужі справи, чи не так? Здається, хтось іще намагається втовкмачити вам те саме. Але якщо це якось пов’язано зі справою про вбивство Медж Кеннітт, то ви зобов’язані повідомити мені, хто це зробив, або понести відповідальність за приховування фактів.

— Згодний понести відповідальність, — легковажно відповів я.

Коррідан хмикнув.

— Це має якийсь стосунок до вбивства Кеннітт?

— Не знаю. Бандити, які мене гамселили, не відрекомендувалися.

— Отож, це були бандити?

— Саме так. Звісно ж, я пожартував про карлика. Ви ж мене знаєте — я й сам не слабак, і, щоб мене побити, карлика замало. Ті хлопці були здоровенні — вдвічі міцніші за Джо Луїса[22]. Добра дюжина негідників накинулась на мене, і я витримував їхній натиск упродовж кількох годин. Ну й дав же я їм чосу! Принаймні восьмеро з них благало мене про помилування, ще четверо активно нападали, і я гідно тримав оборону. Оборона Сталінграда була ніщо супротив...

Тут я замовк, бо Коррідан, кинувши на мене нищівний погляд, швидко вийшов із палати.

Крістал підбігла до мене.

— Тобі не слід було його так дратувати, — злякано сказала вона. — В тебе можуть бути неприємності.

Я простягнув руку і всадовив її біля себе.

— Нехай це тебе не турбує, моя солоденька. Той хлопчина достатньо сумирний, хоча й мовчазний.

— Мені він не сподобався, — промовила Крістал, схиляючи голівку мені на плече. Було боляче, але дуже приємно. — Мені не сподобалося, як він на мене дивився.

— А як він на тебе дивився?

— Про це дівчина може розказати лише своїй матері, — манірно пояснила вона.

За кілька хвилин з’явилась медсестра. Крістал почула, що вона йде, і відійшла до вікна, намагаючись виглядати невимушено, але це їй не дуже вдалося. Медсестра помацала мені пульс, обробила чимось синці й наказала спати.

Досить дивно, але мені не знадобилось жодних наказів, бо я тут же вирубавсь і проспав аж до смеркання. Почуваючись краще, виліз із ліжка, на дерев’яних ногах підійшов до дзеркала на стіні й зі змішаними почуттями роздивився себе.

Без сумніву, виглядав я значно гірше, ніж почувався. Обидва ока підбиті, кінчик носа червоний і розпухлий, на вилицях красувалися два багряні синці, праве вухо набрякло, руки й груди чорні від синців. Троє негідників, без сумніву, гарно попрацювали зі мною.

Я повернувсь у ліжко, витягнувся на ньому і вирішив, що поки ще не готовий шукати нових пригод на свою голову. За день-два вже матиму сили зустрітися з Бредлі. Хотів здивувати того паскудника.

Почув кроки, а потім і стукіт у двері.

— Заходьте! — гукнув я з надією, піднімаючись на ліжку.

Двері відчинилися, й увійшов сумний чолов’яга. Я зирнув на нього, не вірячи власним очам. Це був Генрі Литтлджонс.

— Боже ж ти мій! — вигукнув я, сідаючи на ліжку. — Що привело вас сюди?

— Доброго вечора, містере Гармасе! — меланхолійно озвався він. Роззирнувся довкола, шукаючи, куди б то прилаштувати свій капелюх-котелок, поклав його врешті на комод і підійшов ближче.

— Мені справді шкода застати вас у такому жалюгідному стані, — провадив він далі, очевидно, уражений моїм зовнішнім виглядом. — Сподіваюся, ви швидко одужаєте!

— Облишмо ці дурниці! — нетерпляче сказав я. — Зі мною все гаразд. Присядьте-но і почувайтесь, як удома. А я гадав, що ви в Лейкемі.

— Я там і був, сер, — підтвердив він, присуваючи стілець до мене і всідаючись. Він підтягнув штани, щоб ті не брижилися на колінах, і неспокійно засовав ногами. — Принаймні до сьогоднішнього обіду я там був.

Я бачив, що йому не по собі, а тому запропонував закурити.

— Ні, дякую, сер! — відмовився він, хитнувши головою. — Я не палю.

Дивився на мене сумними очима, жуючи кінчики вусів.

— У вас щось для мене є? — запитав я, гадаючи, чого він сюди заявився.

— Не зовсім, сер, — відповів він, барабанячи собі по колінах. — Гадаю, містер Меррівезер вам іще нічого не говорив?

— Ні, нічого, — озвавсь я, спантеличений. — Щось сталося?

Литтлджонс сором’язливо поправив своє сивіюче волосся.

— Річ у тім, сер, що містер Меррівезер відсторонив мене від вашої справи.

— Оце так! — вигукнув я, різко випрямившись на ліжку і тут же пошкодувавши про це. — Але чому?

— Бачте, сер, містер Меррівезер завжди уважав, що ця справа не вписується в рамки наших звичних розслідувань, — пояснив Литтлджонс. — Фінансовий бік справи зацікавив чи, можна навіть сказати, спокусив його, але після того, як йому погрожували... Словом, він уважає, що подальше розслідування є недоцільним.

Я нашорошив вуха.

— Погрожували?

Литтлджонс поважно кивнув.

— Учора вранці його навідали двоє. Це були кремезні хлопці, вони чітко дали зрозуміти, що якщо він негайно не припинить співпрацю з вами, то вони «зроблять із нього фарш» — боюся, що саме так вони і сказали.

Насупившись, я запалив сигарету.

Здається, Бредлі грає по-великому.

— Ви хочете сказати, що Меррівезер дозволив якимось двом типам себе залякати?

— То були винятково брутальні типи, — поквапно пояснив Литтлджонс, неначе вибачаючись за брак відваги у Меррівезера. — Вони розтрощили йому стіл, сказали, що відгамселили вас, і пригрозили те саме зробити і з ним. Він не такий уже й молодий, до того ж мусить дбати про дружину. Не можу сказати, що я засуджую його за це, і гадаю, сер, що й ви його зрозумієте.

Він промовив усе так урочисто, що я не витримав і розреготався.

— Гаразд, — сказав я, відкинувшись на подушку і вишкірившись. — Закладаюся, що вони випустили останню пару з того бідолашного старого потухлого гейзера. І зовсім не виню його за це. Вони і з мене мало не випустили дух. — Раптом я глянув на нього спантеличено. — Але ж ви не для того прийшли, щоб повідомити мені це? Який стосунок це має до вас?

Литтлджонс потягнув себе за вуса.

— Мені дуже шкода, що мене відсторонили від цієї справи, сер, — сказав він. — Справді шкода. Бачте, сер, я люблю небезпеку. Не повірите, але я завжди мріяв стати детективом — іще коли був хлопчиком. І досі я був дуже розчарований своєю роботою. У містера Меррівезера не так уже й багато цікавих справ. Зазвичай усі справи, якими ми займаємося, стосуються розлучення. Самі розумієте, не надто приємна робота — та ще й дуже нудна, я би сказав. Мене верне від шпигування за подружніми парами. Але я мушу виконувати цю роботу, бо не стаю молодшим, а з роботою зараз важко. Гадаю, я достатньо ясно висловився, сер. Сподіваюся, ви вибачите мені, що я забрав у вас стільки часу. Тож я хотів би вам запропонувати... — він помовчав, вочевидь зніяковілий. — Якщо ви пробачите мою безцеремонність, то я би хотів запропонувати вам свою подальшу участь у справі. Я міг би працювати навіть за меншу винагороду, а містер Меррівезер зараз нічого не може мені запропонувати. Він платить лише тоді, коли я працюю на нього. Тож я й надумав запропонувати свої послуги вам і гадаю, що нічого поганого в цьому немає.

Я витріщився на нього.

— Але ж, послухайте: якщо вони погрожують Меррівезеру, то це стосується і вас!

— Мене погрозами не залякаєш, — спокійно озвався він. — Запевняю вас — такими методами мене від справи не усунеш. Якщо ви все ще потребуєте моїх послуг, то я готовий до співпраці.

Я приязно йому посміхнувся, раптом відчувши до нього непереборну симпатію.

— Звісно ж — продовжуйте ваше розслідування! Чи попередні умови вас влаштовують?

Він глипнув на мене і, затинаючись, промовив:

— Т-так, звісно, містере Гармасе, але вони і так були надто щедрі, тож я готовий...

— Тепер ви отримаєте те, що мав би отримати Мерріверзер — і покінчімо з цим! — твердо сказав я. — Але не припускайтеся помилок: вам слід буде відпрацювати свої гроші. Я ще багато чого не розповів вашому босу, тож маю намір зараз викласти усе вам, і вже тоді вирішуйте, займатися цією справою чи ні.

— Дякую, сер! — озвався нишпорка, й обличчя його просвітліло. — Але спочатку я вам також дещо повідомлю. Я бачив молоду рудоволосу леді. Вона виходила минулої ночі з котеджу. По неї приїхав чорно-жовтий «бентлі». Я чітко її бачив. Вона сіла в авто, яке поїхало у напрямку Лондона; на жаль, я не встиг поїхати за ними.

— Гаразд, — сказав я, — можливо, вона просто вирішила прокататися у Лондон. Поспостерігайте за тим котеджем ще деякий час. А тепер послухайте, що я вам розкажу.

І я розповів йому все — не оминаючи убивства Медж Кеннітт та нападу на мене. Оповів про Джейкобі та його дружину Сельму і про появу Джуліуса Коула в клубі.

— Здається, це все, — завершив я. — Ці хлопці — небезпечні бандити. Вам слід бути вкрай обережним.

Скидалося на те, що він мене навіть не слухав.

— Я радий, сер, що ви довірилися мені, — сказав Литтлджонс, підводячись. — Гадаю, за день-два я вже матиму, що вам доповісти. Поки що не хочу це обговорювати, але дещо з того, що ви сказали, може дати мені зачіпку, яку я шукав. Зв’яжуся з вами зовсім скоро.

— Агов! — гукнув я, коли він, узявши свого капелюха, попрямував до дверей. — А що там із Джуліусом Коулом? Приїхав він у Лейкем?

— Він прибув туди три дні тому і зупинився у місіс Брембі, — озвався Литтлджонс, відчиняючи двері. — За день-два в мене вже будуть для вас новини.

І він вийшов, не дочекавшись, доки я ще раз попрошу його бути обережним.