Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа

Розділ II

Місіс Крокетт була маленька худорлява жіночка з насторожено-недовірливими очима й тонкими губами.

Я бачив, що вона мене не впізнала. Певно, гадала, що я репортер і заявився сюди за сенсаційною історійкою; тож глянула на мене з-за напіввідчинених дверей, збираючись закрити їх перед моїм носом.

— Чого вам треба? — сказала вона різким невдоволеним голосом. — У мене є чим зайнятися і без ваших дурних запитань — тож ідіть звідси!

— Ви не пам’ятаєте мене, місіс Крокетт? — наполягав я. — Я — Стів Гармас, один із друзів міс Скотт.

— Один із друзів? — перепитала вона. — Коханців — ось як я це називаю.

Якусь мить вона вдивлялася в мене, а тоді кивнула головою. В її очах застиг осуд.

— Справді, здається, я бачила вас раніше. То ви вже чули, що сталося з нею?

Я кивнув.

— Так, і хотів би поговорити з вами про це. Чи були у неї борги? Я заплачу вам усе, що вона винна.

Недоброзичливий вираз поступився місцем жадібному.

— Вона заборгувала мені квартплату за місяць, — швидко озвалася хазяйка. — Вже й не сподівалася ці гроші отримати. Але якщо ви вирішили сплатити її борги, то можете це зробити. Заходьте!

Я пройшов услід за нею темним коридором, де смерділо котами та вареною капустою, й опинився в похмурій брудній кімнаті, захаращеній дешевими бамбуковими меблями.

— Отже, вона боргувала вам гроші? — повторив я, пильно вдивляючись у жінку.

— Не те, щоб боргувала, — по хвилиннім мовчанні озвалася та. — Вона завжди платила вчасно — я мушу вам пояснити, що вона знімала кімнату на таких умовах: або оплата за місяць наперед, або негайне розірвання договору.

— Розумію, — сказав я. — Чи є у вас якісь припущення, чому вона це зробила?

Місіс Крокетт глянула на мене і відвернулася.

— Звідкіля мені знати? — спитала вона з обуренням у голосі. — Я в її справи не втручалася. І нічого не знала про неї. — Її тонкі губи перетворились на тверду риску. — Вона була непутяща. Мені не слід було її сюди пускати. Накликати ганьбу на мій будинок!

— Коли це сталося?

— Минулої ночі. Містер Коул учув запах газу і спустився до мене. Коли ми не змогли до неї достукатися, я здогадалася, що вона зробила, — дурепа! — Холодні очі зблиснули. — Це мене страшенно засмутило. Містер Коул викликав поліцію.

— Ви бачили її?

Місіс Крокетт відсахнулася.

— Хто, я? Ви гадаєте, я хочу, щоб її привид мені являвся у снах? Аж ніяк. Містер Коул ідентифікував труп. Він такий уважний. Крім того, він знав її добре... якщо не краще, ніж я. Він завжди визирає зі своєї кімнати, щойно зачує найменший шум.

— Гаразд, — сказав я, витягаючи гаманець. — Ви маєте ключ від її кімнати?

— Думаєте, він у мене є? — вона підозріло витріщилася на мене. — Навіщо він вам?

— Я хочу його у вас позичити, — озвався я, відраховуючи на столі купюри.

Її очі пильно стежили за кожним моїм рухом.

— Скажімо, двадцять п’ять фунтів буде достатньо? Плюс десять фунтів за ключ?

— Навіщо він вам?

Вона пришвидшено дихала, очі її блищали.

— Просто хочу поглянути на кімнату. Гадаю, там нічого... не чіпали?

— Ні — поліція заборонила мені торкатися будь-чого. Вони намагаються віднайти її родичів. Шанси мізерні, я би сказала. Поняття не маю, що буде з її речами. Так чи інакше, але мені вони не потрібні — я хочу здати кімнату.

— По-вашому, в неї є якісь родичі?

— Ніхто нічого про це не знає! — фиркнула місіс Крокетт. — Можливо, поліції вдасться щось з’ясувати, але навряд чи — запам’ятайте мої слова!

— То можу я взяти ключ? — перепитав я, присуваючи купку банкнот до неї.

Вона із сумнівом похитала головою.

— Поліції це не сподобається, — зауважила вона і відвернулася.

— Я пропоную вам 10 фунтів, щоб ви заспокоїли своє сумління, — нагадав я їй. — Берете ви їх чи ні?

Вона відчинила шухляду комода, дістала звідти ключ і поклала його на стіл.

— Люди, котрі мають купу грошей, постійно накликають на мене неприємності, — зауважила вона.

— Я занотую це собі, — пообіцяв їй.

Мене вже злегка нудило від неї — тож я взяв ключ, підсунувши купку купюр до неї.

Вона вмить схопила гроші і сховала їх у кишеню фартуха.

— Але не тримайте ключ надто довго, — сказала жінка, — і нічого там не чіпайте.

Я кивнув їй і вийшов.

Підіймаючись сходами, затримався на першому поверсі, щоби прочитати ім’я на мідній табличці дверей. «Медж Кеннітт». Згадав, як Джуліус Коул казав: «Ця жирна сучка на першому поверсі торжествує!»

Заперечно хитнув сам собі головою і піднявся до Неттиної квартири. Вставив ключ у шпарину, провернув його і злегка натиснув на ручку. Двері піддались, і я опинився у Неттиній вітальні. Вже зачиняючи за собою двері, помітив, що Джуліус Коул підглядає за мною із-за прочинених дверей свого помешкання. Він звів брови і похитав головою. Я удав, що не помітив його, і зачинив за собою двері.

Попри відчинені вікна, в кімнаті відчувався ледь уловимий, але стійкий запах газу. Сумний і трохи наляканий, я роззирнувся довкола.

У кімнаті мало що змінилося з часів мого від’їзду. Меблі трохи попереставляли, але нічого нового не з’явилося. Репродукції були ті самі: доволі сміливі вирізки з французьких та американських журналів.

Якось я спитав Нетту, навіщо вона вішає подібні зображення у себе на стінах.

«Хлопцям таке подобається, — пояснила вона. — І відволікає від мене. Люди, які мені докучають, шоковані ними і більше до мене не приходять — тож ці картинки виконують своє призначення».

На камінній поличці вишикувалась Неттина колекція фарфорових звіряток. Їх було усього тринадцять. Кілька штук подарував їй я. Підійшов, щоби побачити, чи мої подарунки все ще там. Вони стояли на місці. Я узяв і повертів у руках чарівну фігурку діснеївського Бембі; згадав, як тішилась нею Нетта. Казала, що це найкраще в її колекції. Гадаю, що так воно й було.

Я поклав фігурку на місце й обійшов кімнату, запхавши руки в кишені. Тільки тепер до мене почало доходити, що Нетта мертва і я більше ніколи її не побачу. Не думав я, що мені буде погано, але так воно й було. До того ж її смерть стривожила мене. Я не міг повірити, що вона вчинила самогубство. Нетта була не з тих, хто добровільно йде з життя. До війни я працював репортером у відділі кримінальної хроніки. І бачив сотні кімнат, де вчинялося самогубство. В усіх них панувала атмосфера, якої тут не було. Не можу достеменно сказати, в чому річ, але якимось чином я не міг повірити, що тут звели рахунки з життям.

Я підійшов до дубового письмового столу, відчинив шухляди, заглянув усередину. За винятком чорнильниці та кількох олівців, ящички були порожні. Зазирнув у відділення для паперів, пам’ятаючи, як багато там колись було усіляких листів та рахунків. Нічого.

Глянув у камін, сподіваючись побачити там купку попелу від спалених паперів. Але камін був чистий. Я подумав, що це дуже дивно, зсунув капелюха на потилицю і похмуро зирнув на стіл. Справді дивно. Ледь чутне шкряботіння у двері змусило мене здригнутися. Звуки повторилися.

— Впусти мене, хлопче! — прошепотів Джуліус Коул через щілину. — Я також хочу подивитися.

Я скривився, навшпиньки перетнув кімнату і пройшов на кухню. Дверцята маленької газової плити були відчинені. В дальньому кутку кімнати валялася помаранчева диванна подушка. Гадаю, Нетта користувалась нею, коли... запихала голову в духовку? Мені було боляче про це думати, тож я повернувся у спальню.

Це була невеличка світла кімнатка. Більшу її частину займало двоспальне ліжко-диван. Поруч із ним — умонтована шафа, біля вікна — маленький туалетний столик із дзеркалом. Кімнатка була витримана в зеленувато-жовтавих тонах. Жодних репродукцій і жодних прикрас.

Я зачинив двері й стояв, дивлячись на ліжко. На мене нахлинули спогади, тож минуло чимало часу, перш ніж я підійшов до туалетного столика та поглянув на дивовижне різноманіття пляшечок, кремів, засобів для накладання гриму, розкиданих на запиленій поверхні трюмо. Почав висувати шухлядки. Там було повно звичного непотребу, який колекціонують дівчата: носовички, шовкові хусточки, шкіряні паски, рукавички, дешева біжутерія. У картонній коробці — мереживо, браслетики, каблучки. Звичайний дешевий мотлох. Однак я згадав про діамантовий браслет та діамантову брошку, якими так пишалася Нетта. Браслет подарував їй я; натомість якийсь тип — вона так ніколи й не зізналася, хто саме — презентував їй брошку. Я перерив усі шухлядки, але так їх і не знайшов. Цікаво, куди вони поділися — чи не забрала їх поліція для надійнішого зберігання?

Тоді підійшов до шафи і відчинив її. Щойно зробив це, як на мене війнуло ніжним ароматом бузку — її улюблених парфумів. Мене вразило, що шафа була майже порожня — лише дві вечірні сукні, костюм і халатик. Колись її шафа була забита одягом.

Там висіла вогненно-червона сукня, яку я так добре пам’ятав. Вона була на Нетті, коли ми вперше вирішили спати разом. Сукня, котру такий сентиментальний хлопець, як я, не міг забути. Я потягся по неї, зняв із вішалки і несподівано відчув, що вона надто важка.

Мої пальці обмацали форму предмета: це був пістолет. Я розгорнув сукню і витяг звідти пістолет марки «люґер», який висів на гачкові, підшитому під сподом сукні.

Я сів на ліжку, тримаючи сукню в одній руці, а «парабелум» — у другій. Був приголомшений. Це було останнє, що я сподівався знайти в квартирі Нетти.

Пістолет мав дві характерні особливості: уздовж ствола виднілася довга подряпина, а на руків’ї була мітка — неначе хтось намагався звідтіля щось витерти — приміром, ім’я власника. Я понюхав пістолет і отримав новий шок. З нього стріляли, причому зовсім недавно. Запах пороху був хоч і слабкий, але цілком уловимий. Я поклав зброю на ліжко, почухав голову і замислився; потому підвівся і знову підійшов до шафи. Висунув шухлядки, в яких Нетта зазвичай тримала білизну та шовкові панчохи. Шовкові панчохи були справжньою пристрастю Нетти. За час, що ми були з нею знайомі, я жодного разу не бачив її в якихось інших панчохах — лише з натурального шовку. Уже перед війною вона накопичила їх цілі стоси, і значна кількість американських військовослужбовців — а також я сам — регулярно поповнювали її запаси. Я перевернув увесь одяг Нетти, однак панчіх не було. Жодних. Ніде.

Я загасив недопалок, нахмурився і почав розмірковувати, чи не побувала тут місіс Крокетт і чи не забрала їх вона — чи то, може, поліція спокусилася ними. Шовкові панчохи неможливо було дістати, і таку спокусу можна було зрозуміти. Тут мало бути не менше дюжини пар. Коли я познайомився з Неттою два роки тому, у неї їх було 36 пар. Я точно знав це, тому що якось увечері, коли вона мене попросила купити їй нові, я вивернув вміст шухляд на підлогу і перерахував усі панчохи, щоб довести їй, що вона їх не потребує. То де ж вони?

Я вирішив обшукати квартиру. За час роботи репортером кримінальної хроніки я навчився так прочісувати приміщення, щоб не залишати слідів. Нарешті ці навички стали у пригоді. Я ретельно оглянув кожну кімнату. Не пропустив нічого — навіть штор на вікнах із ламбрекенами включно, — піднімаючи килими і простукуючи підлогу. В спальні біля каміна виявив схованку під паркетом. Схоже, у ній щось тримали, але того щось там більше не було. У ванній знайшов вісім п’ятифунтових купюр, замотаних у рулон туалетного паперу. У вітальні за рамою однієї з красунь Варґаса[5] знайшов іще вісім купюр по п’ять фунтів. На дні баночки з кольдкремом виявив діамантову каблучку. Діамант виглядав справжнім, а оправа була з платини. Раніше я ніколи її не бачив. Це була доволі дивна схованка для каблучки, однак не менш дивною була й заначка для грошей. Я пішов на кухню і після старанних пошуків знайшов на дні банки з борошном подовгастий конверт. Розірвав його, обтрусив від борошна і прочитав адресу, виведену великими літерами недбалою Неттиною рукою:

«Міс Анні Скотт, Беверлі».

Невже це її сестра? Я замислився, тримаючи в руках пухкий конверт. Здається, у ньому було повно паперів, і він був важкий. Уся ця справа видавалась мені дуже дивною. Мені було не по собі, підозри мучили мене. Не знав, що й думати.

Переконавшись, що в кухні нема більше нічого цікавого, я повернувся у вітальню.

Розклав на столі свої знахідки. Це були: пістолет марки «люґер», діамантова каблучка, шістнадцять п’ятифунтових банкнот і лист, адресований Анні Скотт.

Навіщо дівчині вчиняти самогубство, якщо в неї є вісімдесят фунтів і діамантова каблучка, запитував я себе. Які ще неприємності, крім фінансових, могли змусити Нетту накласти на себе руки? Я не міг нічого такого вимислити. Тепер я був майже впевнений, що це не самогубство. Вбивство? Справді, якщо не самогубство, тоді убивство. І аж ніяк не нещасний випадок. Нещасні випадки так не стаються.

Я запалив іще одну сигарету і замислився. Мені слід було порадитися з кимось із поліції. Я згадав про інспектора Коррідана зі Скотленд-Ярду. В часи мого перебування в Лондоні ми з ним приятелювали. Він водив мене в різні кубла, де вешталися дрібні правопорушники, і з його допомогою я назбирав непоганий матеріал для статті в «Сетердей Івнінґ Пост». Коррідан був саме той, з ким мені слід було порадитися, тож я одразу набрав номер поліції. Після доволі тривалої паузи Коррідан узяв слухавку.

Я відрекомендувався, і він мене згадав.

— Радий вас чути знову, Гармасе! — сказав він. — Вам пощастило, що застали мене — я вже збирався додому.

— Ви дуже поспішаєте? — поцікавивсь я, глянувши на свій годинник; була майже дев’ята.

— Ну звісно ж, я хочу додому! У вас щось нагальне?

— Радше цікаве, ніж нагальне, — озвавсь я. — Мені потрібна ваша порада і, можливо, допомога. Це стосується Нетти Скотт — дівчини, яка скоїла самогубство позавчора ввечері.

— Як ви сказали? — різко перепитав він.

— Дівчину звали Нетта Скотт. Вона моя давня приятелька. Якщо відверто, Коррідане, я не вірю, що вона наклала на себе руки.

Запала пауза, потому він сказав:

— Зрештою, я нічого особливого на сьогодні не планував. То що ви пропонуєте?

— Ми можемо зустрітися за пів години в готелі «Савой»? — запитав я. — Якщо ви поцікавитеся ходом розслідування, то це значно спростить справу. Будь-які деталі стануть у пригоді.

Я продиктував йому адресу Нетти, він пообіцяв дізнатися все, що можна, та поклав слухавку.

Це мені особливо подобалося в Корріданові. Його ніщо ніколи не дивувало, він зроду не ставив непотрібних запитань і завжди прагнув допомогти — який би зайнятий не був такої пізньої пори.

Я порозпихав пістолет, конверт, каблучку і гроші по різних кишенях. Пересвідчившись, що нічого не забув, вимкнув світло, зачинив вхідні двері та вийшов на сходовий майданчик.

Джуліус Коул виніс у свій коридор табуретку і сидів там з відчиненими дверима, палячи та чекаючи на мене.

— Чому ти не дозволив мені зайти, друзяко? — запитав він із гидкою посмішкою. — Ти не мав права ходити туди сам.

— Іди краще покрути хула-хуп, — порадив я йому і почав спускатися сходами.

— Не тікай так швидко, друже! — попрохав він, встаючи зі свого табурета і виходячи на майданчик. — То як воно там? — хихикнув. — Чи є в неї гарненькі речі? Гадаю, ти перемацав усі її сукні! Шкода, що мене там не було!

Я продовжував спускатися, не озираючись.

Місіс Крокетт негайно відчинила двері, неначе дожидалася мого стуку.

— Щось довгенько ви там копирсалися, — пробурмотіла вона, забираючи в мене ключ. — Але ж ви нічого не взяли, правда? Поліція особливо наполягала, щоби все залишалося на своїх місцях.

Я кивнув.

— Усе гаразд, — запевнив я її. — Чи хтось заходив до неї, відколи... вона померла? Окрім поліції, звісно! Містер Коул, наприклад...

Вона заперечно хитнула головою.

— Ніхто, крім вас; і я впевнена, що не повинна була...

Я безцеремонно урвав її.

— Там були шовкові панчохи... А тепер їх нема. Ви не знаєте, де вони?

— Навіщо мені шовкові панчохи? — хмикнула вона. — Звісно ж, не знаю!

Я подякував їй і зійшов вузькими сходами на вулицю. Якусь мить постояв на тротуарі, глянувши на будинок. Світло горіло лише у квартирі Коула — всі інші вікна були темні. Подумав було про Медж Кеннітт, але вирішив, що вона не вписується у загальну картину, — принаймні поки що, — і попростував у напрямку Кромвелл-роуд, котра була за п’ятдесят ярдів звідси.

Вулицю освітлювали три ліхтарі — один у кінці, другий — на початку, і третій — посередині. Було доволі темно — всюди залягли густі тіні — інакше мене б не можна було так просто сполошити. Я почув за собою легкий тупіт й, інстинктивно відчувши небезпеку, відскочив убік.

Щось дуже важке поцілило мені в плече, я упав на коліна. Різко підвів руку, звівся на ноги — і знову відскочив убік. Устиг помітити силует чоловіка, що тримав у руках щось схоже на монтажну лопатку. Він люто накинувся на мене. Мені перед обличчям аж засвистіло — я підступив до чолов’яги і щосили садонув його поміж ребра. Той упустив залізяку і похитнувся; повітря зі шипінням вилетіло з його грудей, наче з проколотої шини.

— Що то в біса за розваги? — гаркнув я, підходячи до нього.

Тепер я зміг його роздивитися. Він був невисокий, молодий, худий, виснажений. Я не міг розгледіти його обличчя — помітив лише, що воно бліде. Одяг мав дешевий, а капелюх нагадував засмальцьовану кухонну губку. Ще до того, як я зміг схопити його за комір, він вирвався мені з рук і прожогом майнув вулицею. Я стояв, дивлячись йому вслід та прислухаючись до його тупотіння. Був трохи наляканий, плече мені боліло.

— Дідько, що ж це таке! — пробурмотів я сам до себе, тривожно озирнувся і швидко попрямував до сяючої вогнями Комвелл-роуд.