Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа

Розділ VII

Генрі Литтлджонс виглядав у номері готелю «Савой» не менш безглуздо, ніж снігова людина у розпал літа. Він примостився на краєчку стільця, поклав капелюх-котелок на коліна, і сумний вираз застиг на його обличчі. Я розповів йому про Нетту, не оминаючи анінайменшої деталі, й завершив спаленим тілом Анни.

Упродовж усієї розповіді він сидів нерухомо, і засмучений вираз не полишав його обличчя, але з того, як уважно він мене слухав, я бачив, що він не пропустив ані слова.

— Дуже цікавий випадок, — сказав він, коли я завершив. — І потребує неабияких дослідницьких навичок.

Я подумав, що він правий, і запитав, що він про все це думає тепер, коли знає подробиці справи.

Якусь мить він сидів, жуючи свої вуса, потому звів погляд.

— Гадаю, що міс Скотт жива, — озвався він. — Той факт, що зник увесь її одяг, а тіло викрали, щоб його не упізнали, і те, що ви начебто бачили її учора, — на мою думку, цього цілком достатньо. Якщо вона жива, то нам варто дізнатися, ким була та мертва жінка у квартирі міс Скотт. Нам треба встановити також, чи має міс Скотт якийсь стосунок до її смерті; було це вбивство чи самогубство, і чи не криється за цим щось іще. Якщо міс Скотт влаштувала все так, щоби мертву жінку прийняли за неї, тоді вона має конечну потребу переховуватися. І це ми також повинні з’ясувати. Той факт, що вона не взяла ні грошей, ані діамантової каблучки, хоча мала достатньо часу, щоби спакувати свій одяг, вказує на те, що поруч із нею був хтось, кому вона не довіряла і від кого хотіла приховати наявність цінних речей у квартирі. Нам слід встановити, ким був той третій.

— Ви дійшли такого висновку за лічені хвилини, — сказав я, уважно придивляючись до нього. — Я також це збагнув, однак мені знадобилося трохи більше часу, а Коррідан до цього навіть не додумався. Але чому? Чому Коррідан наполягає на тому, що Нетта Скотт — самогубця?

Литтлджонс дозволив собі похмуру посмішку.

— Мені довелося трохи попрацювати з інспектором Корріданом, його нелегко зрозуміти. Знаючи його методи, я припускаю, що він дійшов такого ж висновку, але не хоче, щоб інші про це знали. Можливо, він гадає, сер, що ви причетні до цієї справи, і змушує вас думати, що він дотримується хибної версії — в надії, що ви втратите пильність і якось себе викажете. Інспектор — вдумливий слідчий, а тому я поки що не став би недооцінювати його здібності.

Я витріщився на нього.

— Ото телепень! — вигукнув я. — Таке мені й на думку не спало!

На мить Литтлджонс розслабився настільки, що навіть став схожий на звичайну людину.

— Інспектор Коррідан, що би не казав про нього Меррівезер, — блискучий слідчий. Він упіймав більше злочинців, роблячи вигляд, що нічого не знає, насправді знаючи про все більше, ніж абихто у Скотленд-Ярді. На вашому місці я був би дуже обережний у своїх словах та вчинках, маючи з ним справу.

— Гаразд, пам’ятатиму про це, — озвавсь я. — Наступний наш крок — продовжити копати, поки не наткнемося на щось справді важливе. Я впевнений, що ви маєте рацію щодо Нетти. Вона жива і зговорилася з тим Коулом, щоб той нібито упізнав її тіло. І це пояснює, чому труп викрали. Вони переховують тіло від мене. Чи не могли б ви поїхати в Лейкем просто зараз і приглянути за будиночком місіс Брембі? Пошукайте в ньому Нетту. Гадаю, вона там переховується. Тим часом я дещо з’ясую тут, а за кілька днів ми зустрінемося та обговоримо, чого досягли.

Литтлджонс сказав, що вирушить у Лейкем негайно, і вийшов від мене куди жвавішим кроком, аніж зайшов.

Решту дня я витратив на написання першої з серії статей про післявоєнну Британію для «Юнайтед Ньюс». Я вже зібрав чимало матеріалу для статті, тож міг собі дозволити облаштуватись у номері й накидати її чорновий варіант. Робота так мене поглинула, що я геть забув про Нетту та її сестру. О пів на сьому скінчив чорновий варіант статті і вирішив відкласти її до завтра, щоби на свіжу голову підправити і відшліфувати.

Зателефонував коридорному, запалив сигарету і всівся перед відчиненим вікном, дивлячись на набережну. Тепер, коли я накинув чохол на свою друкарську машинку, Нетта знову заволоділа моїми думками. Цікаво, що зараз робить Коррідан? Чим більше я думав про версію Литтлджонса, тим впевненішим ставав, що Коррідан знає: Нетта не вчиняла самогубства. А ще думає, що я якимось чином причетний до справи.

Коридорний, котрий нарешті вивчив мої звички, приніс подвійне віскі, содову та відерко з льодом. Я додав трохи содової та льоду до добрячої порції віскі та зручно вмостився у глибокому кріслі. Що я зможу тепер зробити, запитав себе, щоб вирішити загадку зниклого тіла? Я міг зробити три речі, котрі б привели до якихось результатів: по-перше, з’ясувати все можливе про Джуліуса Коула. Якщо дівчина, котра померла у квартирі Нетти, Неттою не була, то Джуліус по самі вуха замішаний у цю справу. Однозначно не завадить за ним приглянути. А ще ж була Медж Кеннітт, мешканка з першого поверху. Можливо, вона щось бачила. Мені також слід було з’ясувати, чи не приходив хто-небудь до Нетти тієї ночі. Медж Кеннітт могла його (чи її) бачити. І нарешті, я міг заглянути в клуб «Блакить» і спробувати розпитати, чи не мала Нетта приятельок серед дівчат-танцівниць. Якщо так, то де можна їх знайти, щоб дізнатися хоч щось про Нетту.

Поки я допивав своє віскі, вже твердо вирішив поїхати у «Блакить». Прийняв душ, переодягнувся в темний костюм і спустився в ресторан на ранню вечерю. У гриль-барі майже нікого не було. Я приїхав у «Блакить» десь перед дев’ятою: зарано, щоби побачити усю публіку, однак достатньо пізно, щоб зауважити: заклад забитий вщерть.

«Блакить» була триповерховою будівлею, розташованою за Брутон-плейс, десь посередині Брутон-мьюз. Це був старий обшарпаний будинок, але щойно з глухого провулка ви заходили всередину, як потрапляли у справжній палац вражаючої розкоші.

Бар був на тому самому поверсі, що й дансинг. Я зайшов усередину, роззирнувся довкола і, не знайшовши в залі вільного місця, попрямував до шинквасу та примостився на високому стільчику. Сем, бармен, упізнав мене і широко посміхнувся.

— Привіт, Семе! — сказав я. — Як ти?

— Дякую, містере Гармасе, добре! — відповів він, відполірувавши склянку і поставивши її переді мною. — Приємно знову вас бачити. У вас усе гаразд?

— Може бути, — озвавсь я. — А як твоя подружка?

Сем завжди утаємничував мене в усі перипетії своїх любовних романів, тож я знав, що моє запитання його втішить.

— Часом я геть зневірююся, містере Гармасе, — сказав він, хитаючи головою. — Ця моя дівчина якась дволика: одна її половина каже «так», а інша — «ні»! Позаяк вони кажуть це одночасно, то я щомиті насторожі, не знаю, чи то йти у наступ, чи рятуватися втечею. Це вже починає діяти мені на нерви. Що ви питимете, сер?

— Шотландське віскі, — сказав я, обводячи очима кімнату.

Я вже бачив, що це не той натовп, який міг би мене зацікавити. Дівиці були вульгарні, виклично одягнені і явно шукали любовних пригод. Чоловіки всі гладко поголені, та ще й виглядали так, ніби «косили» від військової служби, витрачаючи хтозна-скільки грошей.

— Тут багато що змінилося, еге ж, Семе? — зронив я, заплативши за своє віскі вдвічі більше, ніж платив абиде.

— Так, сер, — погодився він, — і це прикро. Мені бракує колишньої публіки, бо нинішня юрба — це просто якісь покидьки. Мені навіть шкода марнувати на них спиртне.

— Так, — кивнув я, запалюючи сигарету, — мені також бракує старих облич.

Ми ще трохи погомоніли про давні часи, і я розповів йому, чим займаюсь тепер, а тоді додав:

— Шкода Нетту. Гадаю, ти читав про неї в газетах?

Семове обличчя спохмурніло.

— Так, читав. Мене дивує, чому вона це зробила. Вона виглядала достатньо щасливою і непогано заробляла тут, у клубі. Бредлі мало не пилинки з неї здмухував. Не знаєте, чому вона це зробила?

Я заперечно хитнув головою.

— Я щойно приїхав, Семе, — нагадав йому. — Прочитав про це в газетах і сподівався, що ти зможеш мені щось прояснити. Бідне дівча! Мені її не вистачатиме. А що там інші дівки?

Сем скривився.

— Вони би шкуру з вас спустили, якби знали, що з неї вийде гарна пара рукавичок, — похмуро прокоментував бармен. — І думають лише про одне — якщо припустити, що вони взагалі здатні думати. На вашому місці я би тримався від них подалі — за винятком Крістал. Вам слід познайомитися з Крістал. Вона — щось надзвичайне. Якщо вам потрібне жіноче товариство, я вам це організую.

— Вона тут новенька, еге ж? — запитав я, бо не міг пригадати це ім’я.

Він вищирився.

— Новенька й свіженька. З’явилася в клубі приблизно з рік тому. Хочете ще випити?

— Давай.

Я присунув до нього склянку.

— Налий собі також. Чи не була вона часом подругою Нетти?

— Ну, не знаю, чи були вони подругами, але добре ладнали одна з одною. Інші дами не були надто прихильні до Нетти. Вона вічно з ними гиркалася, але Крістал... гадаю, ніхто не зможе посваритися з Крістал. Вона приголомшлива блондинка.

— Здається, це саме те, що мені потрібно. Ефектні блондинки — мій профіль. То вона красуня?

Сем поцілував пучки пальців і кивнув.

— Її топографія — суцільні російські гірки[11], й щоразу, коли вона заходить у бар, лід у склянках закипає.

Я розсміявся.

— Гаразд, якщо вона вільна і їй потрібен дужий хлопець з волохатими грудьми, то я чекаю.

— Ви їй сподобаєтеся, — запевнив Сем. — Вона обожнює дужих чоловіків з волохатими грудьми — якось навіть розказувала мені, що її мати, тоді ще вагітна нею, злякалася такого собі борця. То я її зараз приведу.

Я вже допивав другу склянку віскі, коли бармен повернувся — кивнув мені та ще й підморгнув.

— За дві хвилини вона буде тут, — повідомив він і почав змішувати кілька порцій мартіні.

Вона прийшла через добрих десять хвилин. Я помітив її ще до того, як вона побачила мене. В ній було щось таке, що звеселило мене. Можливо, великі волошкові очі чи кирпатий носик. Не знаю, чому, але варто було лише раз поглянути на неї, як ви вже були впевнені, що саме через неї з’явився вираз «тупа блондинка». Вона була саме такою, як її описав Сем: її фігура засліпила мене, як і добру половину присутніх чоловіків.

Сем махнув рукою. Вона підійшла. Повіки її тремтіли.

— О! — захоплено вигукнула дівчина.

— Крістал, це містер Стів Гармас, — відрекомендував мене Сем, при цьому підморгнувши мені. — Він стриже волосся на грудях газонокосаркою.

Вона простягнула мені руку і злегка потиснула.

— Сьогодні вранці чайний листочок на дні моєї чашки виглядав точнісінько, як ви, — довірливо повідомила вона. — І я вже знала, що як слід повеселюся сьогодні ввечері. — Вона стривожено глянула на Сема. — Хтось із дівчат вже його бачив?

— Ти перша, — заспокоїв він її, знову підморгнувши мені.

— Ти просто бомба! — вигукнула вона, повертаючись до мене. — Я мріяла про такого, як ти, відколи почала думати про чоловіків.

— Ет, зачекай-но трохи! — сказав я, піддражнюючи її. — Можливо, я спочатку погляну на інших дівчат. Я, знаєш, перебірливий.

— Тобі нема потреби на них дивитися. Їх називають дівчатами лише для того, щоб якось вирізняти з-поміж відвідувачів-чоловіків. Вони тут так давно, що вважають, буцім ліфчик — це просто ємність для їжі. Ну ж бо — ходімо розважимося!

— Але як ми можемо розважитися у такій тисняві? — поцікавився я. — Здається, тут забагато народу.

В її блакитних очах заграли бісики.

— А мені подобається, коли багато людей. Мій тато каже, що дівчина не може потрапити в халепу, допоки вона на видноті.

— Твій батько божевільний, — вишкірився я. — А якби ти потрапила у натовп матросів?

На мить вона замислилась і спохмурніла.

— Не думаю, що мій батько знає хоч щось про матросів, — серйозно озвалася Крістал. — Він виготовляє опудала пташок і тварин.

— Ви хочете сказати, що він таксидерміст?

— О, ні! — вона енергійно хитнула білявими кучериками. — Він не вміє водити машину.

— Облишмо вашого татка, — поквапно сказав я, — поговорімо краще про вас. То як щодо того, щоб випити?

— Я могла би випити подвійний джин із маленьким шматочком лайму — але щоб джину було багато, — сказала вона, просвітлівши. — То ви мені його замовите?

Я кивнув Семові, підтягнув для неї стілець і ляснув по ньому.

— Падайте сюди, — припросив її. — То вам тут подобається?

Вона вилізла на високий стільчик, зручно вмостилася і виклала свої маленькі ручки на стійку бару.

— Дуже подобається. Так грішно і мило. Ви навіть не уявляєте, як нудно у мене вдома. Там тільки батько, я та всі ті тварини, з яких треба зробити опудала. Ви би здивувалися, якби побачили, скільки найрізноманітніших тварин приносять люди. Приміром, зараз татко працює над оленем, котрого якийсь дивак хоче тримати у себе в холі. Ви можете уявити опудало оленя у себе в холі?

— Завжди можна повісити капелюх і парасольку на його роги, — сказав я після недовгого роздумування.

Вона відпила ковток джину.

— Ви — один із тих, хто вбачає в усьому лише позитив. Я розповім про це таткові. Ми могли би заробляти на цьому гроші. — Крістал відсьорбнула ще трохи джину і зітхнула. — Мені подобається усяке таке. Тепер от я маю конче розжитися поясом для панчіх, це — єдине, чого мені вкрай бракує... — Раптом їй щось спало на думку, і вона схопила мене за руку. — Чи не привезли ви, бува, з собою пари шовкових панчіх?

— Ну, звісно ж, — озвався я. — У мене є їх з пів дюжини в готелі.

Вона стиснула кулаки і заплющила очі.

— Шість пар?! — перепитала хрипким шепотом.

— Саме так.

— О, Боже! — простогнала Крістал, здригаючись. — Але ж ви не думали про те, щоб віддати їх комусь іншому, ні? І вони просто лежать у вашому номері — нічийні, так би мовити?

— Я купив їх для декого.

Вона гірко кивнула.

— Я мусила про це здогадатися, — зітхнула вона. — Ну що ж — таланить деяким дівчатам! Одні отримують такі панчохи, а інші про них лише мріють. На мить ви змусили моє серце закалатати. Але нічого — я якось це переживу.

— Я привіз їх для Нетти Скотт, — пояснив я. — Вона була моєю подругою.

Крістал швидко обернулася, в її очах застиг подив.

— Для Нетти? Ви знали Нетту?

— Так.

— І ви привезли панчохи... Але ж вона мертва! Ви це знали?

— Тепер знаю.

— Тож вам їх нікому дарувати... — затнулась вона і почервоніла. — О, яка ж я гидка! Бідолашна Нетта! Мені аж сльози навертаються на очі, коли згадую про неї. Відчуваю, що й зараз могла би заплакати.

— Якщо не заперечуєте, то панчохи ваші, — сказав я. — Нетті вони вже не потрібні, і вони тепер нічийні, як ви висловилися.

Очі її прояснилися.

— Не знаю, що й сказати. Я би дуже хотіла їх отримати — вони конче мені потрібні, але, знаючи, що вони для Нетти... Втім, яке це тепер має значення, чи не так?

— А й справді!

Вона трохи подумала і нахмурилась. Я бачив, що розумові зусилля даються їй нелегко — вона не звикла думати.

— Ну, не знаю... Гадаю, що... А де вони у вас?

— У готелі. Ну то що — поїдемо їх заберемо?

Вона ковзнула зі стільця.

— Ви маєте на увазі зараз? Просто зараз?

— А чому б і ні? Чи ви не можете полишити клуб?

— Можу. Всі дівчата тут вільні. Ми заробляємо тим, що самі собі знайдемо — звучить огидно, еге ж? — Вона захихотіла. — Але, гадаю, що коли я завалю у ваш номер, там не буде натовпу?

Я заперечно хитнув головою.

— Жодного натовпу, лише ви та я.

Вона застигла у нерішучості.

— Ну, не знаю, чи мені слід іти туди. Мій тато каже, що страшенно розгнівається, якщо я коли-небудь потраплю на шпальти бульварної газети.

— Бульварної газети? А хто їм про це розкаже? — терпляче пояснив я їй.

Обличчя дівчини знову прояснилося.

— Як добре бути розумним. Знаєте, а я про це й не подумала! Ну що ж, гаразд. Ходімо!

Я допив своє віскі.

— Тут є десь поблизу гараж?

Вона кивнула.

— Так. До того ж великий. А навіщо він вам?

Я поплескав її по руці.

— Деякі американці полюбляють оглядати старі церкви. А я схиблений на гаражах. Ви би здивувалися, якби знали, як багато існує чудових старих гаражів. У них безліч усього цікавого.

— Але чому саме гаражі? — тупо спитала вона.

— А чому старі церкви? — парирував я.

Вона кивнула.

— Гадаю, ви праві. У мене був дядько, котрий обожнював відвідувати пивнички. Думаю, це те саме.

— Щось на зразок цього, — сказав я, йдучи з нею до дверей.

На сходах я зауважив огрядну жінку, яка підіймалася нам назустріч. Вона була в чорній сукні. Масивний золотий ланцюжок стискав її товсту шию. Чорне волосся зачесане назад, широке неприємне обличчя — суцільна маска з гриму. Я зробив крок убік, щоби пропустити її. Вона пройшла, кинувши на Крістал холодний погляд і не звернувши на мене жодної уваги.

Я витріщився на неї, і холодок пробіг мені поза спиною.

Бо то була місіс Брембі.