Це не моя справа

Розділ XI

У холі готелю «Савой», прямуючи до ліфта, я зустрів Фреда Ульмана, репортера відділу кримінальної хроніки газети «Морнінґ Мейл». Ми познайомилися з ним у Лондоні під час війни, і він дуже допоміг мені в підготовці статті про лондонський злочинний світ. Він зрадів мені не менше, ніж я йому.

— Нам саме час випити, — заявив він, коли ми поплескали один одного по плечах і пояснили, що робимо в готелі «Савой» в таку пізню годину. — Однак не хочу засиджуватися, бо в мене завтра важкий день: тож не будемо змагатися в тому, хто більше вип’є.

Я пообіцяв йому не робити цього, провів його в бар для гостей готелю, замовив віскі й зручно всівся.

Ульман анітрохи не змінився від часу нашої останньої зустрічі. Це був довготелесий чолов’яга з чималими мішками під очима. Був відомий як Фред Аллен[16] із Фліт-стріт[17].

Погомонівши трохи про минуле та поцікавившись спільними знайомими, я мимохідь запитав у нього, чи не говорить йому щось ім’я Джейкобі.

Побачив зачудування на його обличчі, й брови його здивовано поповзли угору.

— А чому ви питаєте? — поцікавився він. — Кілька місяців тому це ім’я було на сторінках усіх британських газет. Що ви до цього маєте?

Я відповів, що в мене є свій інтерес.

— Чув, як один чоловік в розмові згадав його ім’я. І я подумав, чи не пропустив, бува, чого.

— Не сказав би, що ви щось утратили, — озвався він. — Та справа тепер цілковито заглухла.

— Ну то розкажіть мені, — попросив я. — Навіть якщо все в минулому, я хотів би це знати.

— Гаразд, — відповів Ульман, відкидаючись у кріслі. — Усе це почалося, коли чільний театральний ділок, Герві Алленбі, вирішив зробити те, що робить більшість багатіїв — скупити діаманти та інші коштовності, побоюючись інфляції чи чогось такого. Він скуповував усе: каблучки, браслети, кольє, камені-солітери — словом, те, що легко можна було перевозити, — а коштувало воно чимало. Він зібрав колекцію вартістю у п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Позаяк він хотів мати швидкий доступ до колекції, то й тримав коштовності у своєму заміському будинку. Купівля усіх тих дорогоцінних каменів трималася в суворій таємниці впродовж чотирьох років, але приблизно три місяці тому таємниця стала відома — не встиг той багатій й оком змигнути, як колекцію викрали.

— Непогана здобич, — докинув я. Ім’я Герві Алленбі змусило мене нашорошити вуха. — А де стоїть той заміський будинок?

— У Лейкемі, графство Сассекс, неподалік Горшема, — пояснив Ульман. — Я їздив туди, коли висвітлював пограбування в газеті. Містечко маленьке, але вельми мальовниче, і будинок Алленбі — лише за пів милі від нього. Пограбування й справді було виконано дуже майстерно. Будинок нашпигований різноманітними захисними пристроями, ще й охороняється поліцейськими вівчарками, а сейф узагалі цілковито неприступний. Злочинець — неабиякий майстер своєї справи. Поліція одностайно визнала, що таку роботу могла виконати лише одна людина — чоловік на ім’я Джордж Джейкобі.

— Чи був він уже тоді відомий поліції?

— Це — один із найудатніших злодіїв у своїй сфері й відсидів уже кілька термінів за викрадення коштовностей. Чи пам’ятаєте ви Коррідана? Саме він вів тоді цю справу. Ми висміяли його в пресі. У нас його ніхто не любить. Він страшенно самовпевнений, і ми подумали, що це непогана нагода покепкувати з нього. З самого початку він підозрював Джейкобі, але той мав таке залізне алібі, що Коррідан утратив будь-яку надію приперти його до стіни.

— І що то було за алібі?

— Він заявив, що усю ніч грав у покер в клубі «Блакить». Усі офіціанти і гардеробник одноголосно заявили, що бачили його в клубі. Джек Бредлі та кілька інших картярів заприсяглися, що Джейкобі грав з ними всю ніч. Зауважте, що жодного з тих очевидців не можна назвати надійним свідком, але всіх разом їх було так багато, що в поліції визнали, що жоден суд не прийме таку справу до розгляду, тож вони облишили Джейкобі в спокої і зайнялися пошуками іншого.

— І що — безуспішно?

— Атож. Бо то таки був Джейкобі. Коррідан заявив, що це його не надто турбує, бо рано чи пізно злочинці спробують позбутися награбованого, а в нього є детальний опис кожної з викрадених речей. Щойно така річ потрапить на ринок, як він тут же ухопиться за неї.

— Чув, як він таке казав, — буркнув я. — І що, ухопився?

Ульман вишкірився.

— Ні. Жодна з коштовностей поки що так і не з’явилася на ринку. Звісно ж, ще є час — якщо колекція досі не була вивезена за кордон контрабандою. Одного дня все це знову може виплисти назовні, і справа вдруге прикрасить перші шпальти газет. Боюся, річ у тому, що Коррідан занадто самовпевнений, а злочинці — надто досвідчені.

— І що сталося з Джейкобі?

— Його вбили. Через місяць після пограбування його знайшли в глухій вуличці з кулею в серці. Ніхто не чув пострілу. В поліції вважають, що його вбили в приміщенні, а потім викинули тіло з машини. Їм нічого не відомо про вбивцю, а тому я маю сумніви, що вони коли-небудь його знайдуть. Ця справа не викликала би значного розголосу, якби в черевикові Джейкобі не знайшли один із перснів Алленбі. Вони знову допитали Бредлі, але нічого не змогли з нього витягти. Так ця справа і зависла, й поліція ні на йоту не просунулась у її розкритті.

— І жодних зачіпок?

Ульман витяг сигарету і закурив.

— Був один важливий доказ, але він їх нікуди не привів. Куля, якою було вбито Джейкобі, мала специфічну насічку. В поліції вважають, що за нею легко можна віднайти зброю, з якої стріляли. Експерти з балістики стверджують, що куля випущена з німецького пістолета марки «люґер», і певний час в поліції навіть підозрювали в причетності до вбивства одного з американських офіцерів.

Я умить згадав «люґер», якого знайшов у помешканні Нетти. Його міг подарувати їй американський військовослужбовець. Чи не та то зброя, з якої вбито Джейкобі?

— Вони знайшли пістолет? — поцікавився я.

— Ні. І, гадаю, ніколи не знайдуть. На мою думку, в пограбуванні були задіяні двоє. Ймовірно, Джейкобі виконував чорнову роботу, а інший, перебуваючи в тіні, керував операцією. Найвірогідніше, він мав займатися реалізацією награбованого. Гадаю, спільники посварилися через поділ майна, і співумисник убив Джейкобі, а тепер сидить на награбованому і чекає, коли вже можна буде його викинути на ринок. Коррідан також так уважає, — завершив свою розповідь Ульман, допиваючи віскі й глянувши на годинник.

— О, мені вже час іти, — зауважив він. — Давно пора спатоньки. — Він звівся на ноги. — Хоча Коррідана і не можна назвати приємною людиною, мушу визнати, що він дуже толковий поліцейський — тож не здивуюся, якщо зрештою він розкриє цю справу. Його недолік у тому, що він ненавидить журналістів. І вважає, що розголос дає злочинцеві забагато інформації стосовно того, як просувається розслідування. Його стиль розслідування — не розповідати пресі нічого, тримати її в невіданні та навіть не повідомляти про сам злочин — й кінець кінцем зловмисник сам себе видасть, бо йому надто цікаво знати, що робить поліція. Це, можливо, і непоганий метод, однак геть не влаштовує пресу. Краще б той тип не уражав моїх почуттів. Мені б він навіть подобався, якби не був такий зарозумілий.

Я вишкірився.

— Атож! І я такої ж думки. Хотів би я колись відігратися! Його треба як слід струсонути — і, можливо, мені невдовзі це вдасться.

— Повідомте мені першому, якщо вам це вдасться, — сказав, потиснувши мені руку на прощання, Ульман і вирушив на пошуки таксі.

Я повернувсь у свій номер, переодягнувся в халат і всівся у крісло.

Геть випадково я отримав те, що могло стати ключем до розкриття загадки. Звісно ж, Коррідан навіть не здогадується, що пограбування Джейкобі має щось спільного зі смертю дівчини в квартирі Нетти, самогубством Анни та вбивством Медж Кеннітт. Якби він побачив раніше від мене ім’я Джейкобі, виведене на запорошеній підлозі, то першим отримав би цей ключ. Але підказкою володів я і все ще намагався збагнути, який зв’язок існує між убивством Медж Кеннітт та двома попередніми й дивними нещасними випадками.

Знову й знову думаючи про все це, я дійшов висновку, що Нетта в той чи інший спосіб причетна до пограбування. Той факт, що каблучка з колекції Алленбі була захована у її квартирі в банці з кремом, уже сам по собі був підозрілим, а на додачу те, що її сестра володіла котеджем поруч із місцем, де стався злочин, і те, що Джек Бредлі накинувся на мене, як шуліка, — без сумніву, свідчило, що всі ці події пов’язані між собою. І як щодо «люґера», котрий я знайшов у Неттиній сукні? Чи ретельно перевірив його Коррідан? Чи вдалося йому дізнатися, що це той самий «люґер», з якого було вбито Джейкобі, та чи не запідозрив мене в причетності? Чи, може, «люґер» не має жодного стосунку до цієї справи? Усе це мені слід було з’ясувати — причому негайно.

І звідкіля взялися ті фальшиві цінні облігації на пред’явника вартістю в п’ять тисяч фунтів за рамою картини? Невже Френкі потрібні були «люґер» та фальшиві цінні папери, коли він нападав на мене? Якщо він полював на «люґер», бо саме з нього був убитий Джейкобі, то чи не означало це, що власником пістолета був Бредлі і що це він убив Джейкобі?

Я запалив сигарету і пройшовся номером. Був переконаний, що підібрався близько до розгадки усієї цієї справи, однак мені бракує деяких додаткових доказів.

Чи слід розповісти Корріданові те, що стало мені відомо? Це неабияк непокоїло мене. Володіючи усіма цими фактами, він міг би розкрити справу за кілька днів, тоді як я міг гратися з цим і кілька тижнів та так ні до чого й не дійти. Я знав, що мені слід зателефонувати йому та повідомити про ім’я Джейкобі, нашкрябане в пилюці. Адже цей ключовий доказ, без сумніву, неабияк допоміг би слідству. Я навіть підійшов до телефона, але номер не набрав.

Після того, як він отак зі мною повівся, я прагнув йому помститися. І найкраще міг це зробити, самотужки розкривши всю справу, а тоді з’явившись до нього в контору та оповів, як це мені вдалося.

Я повагався трохи і вирішив дати собі тиждень — і якщо до того часу я не розкрию справу, то викладу Корріданові всю інформацію — нехай діє так, як уважатиме за потрібне.

Прийнявши рішення, я влігся спати, вимкнув світло й лежав отак принаймні зо три хвилини, борючись із власним сумлінням.