Це не моя справа

Розділ VIII

— Ви розумієте, що означає для жінки погана репутація? — спитала Крістал, сідаючи на край ліжка і схвально розглядаючи мою кімнату.

Я сховав капелюха в шафу і всівся у крісло.

— Приблизно здогадуюся, — відповів, посміхнувшись їй. — Але таке питання суто теоретичне на цьому етапі нашого знайомства. А чому ви питаєте?

Вона мотнула білявими кучериками.

— Мій тато каже, що якщо чоловік запрошує дівчину в свою спальню, то це — кінець її доброї репутації.

Я серйозно кивнув.

— Часом ваш тато каже мудрі речі, — зронив я, — але це не про мене. Ви не з тих, чию репутацію можна зіпсувати.

— Мені завжди здавалося, що в цьому є якась каверза, — озвалася вона, зітхнувши. — Зі мною ніколи нічого не трапляється. Направду мені дуже хочеться, щоб мене колись перестрів у темній алеї чоловік з палаючими очима. Я тинялася тими темними алеями до знемоги, але ще ні разу не зустріла там чоловіка з палаючими очима.

— Згадайте про Брюса й павука[12] та не полишайте спроб, — порадив я. — І рано чи пізно щось таке неодмінно трапиться.

Вона кивнула і зітхнула.

— Так, якщо я вже так довго чекала, то почекаю ще трохи. То я можу вже поглянути на ті ваші панчохи чи також маю чекати?

— Ви не тільки можете на них поглянути, а й забрати їх, — відповів я, виймаючи стос панчіх із шафи. — Ловіть!

І я кинув їй на коліна панчохи.

Поки вона тішилася своїми обновками, я запалив сигарету і викликав коридорного.

Зрештою, мої відвідини клубу «Блакить» не минули даремно. Великою удачею було зустріти там місіс Брембі. І добре, що вона мене не помітила. Крістал сказала, що бачить місіс Брембі у клубі регулярно — щочетверга. Здається, у неї якісь спільні справи з Джеком Бредлі, й, залагодивши їх та повечерявши, вона тут же вирушає додому. Ніхто не знав, хто вона, але місіс Брембі завжди вечеряла на самоті й відразу ж після трапези полишала клуб.

Ця інформація мене заінтригувала. Коли я вперше побачив місіс Брембі, вона справила на мене враження типової прибиральниці, а тому зустріти її у вечірньому вбранні було цілковитою несподіванкою. Я вирішив поділитися цією інформацією з Литтлджонсом. Можливо, це допоможе йому з’ясувати, яку ж подвійну гру веде місіс Брембі.

Відвідини клубного гаража також були плідними. Перше ж авто, яке я побачив у великому підвалі під клубом, виявилося стареньким «стандардом-14»[13], який переслідував мене в поїздці до Лейкема. Поступово всі частинки головоломки ставали на свої місця.

З якоїсь причини Джек Бредлі зацікавився моїми діями. Я був майже впевнений, що молодик, котрий переслідував мене, діяв за вказівкою Бредлі. Я думав, що Крістал зможе мене в цьому просвітити й повернувся до неї, щоб розпитати про це. Однак Крістал була цілковито поглинута примірянням панчіх.

— Не дивіться поки що, — захихикала вона, натягуючи панчохи на стрункі ноги. — Я зараз у дещо пікантній ситуації...

— Агов! Сховайте-но ваші ніжки! — сказав я, почувши тихий стукіт у двері. Потому ручка провернулася.

Якраз тієї миті, коли Крістал поправляла свою сукню, в номер увійшов коридорний. Його очі на мить здивовано розширились, і він запитально глянув на мене.

— Подвійне віскі й велику порцію джину з лаймом, — сказав я невимушено — так, наче Крістал була мені сестра.

Він мовчки нахилив голову і виплив з кімнати, однак його спина красномовно висловлювала осуд.

— Здається, я таки зіпсую свою репутацію, — зітхнув я, знову всідаючись у крісло. — Чи не поквапилися б ви і не покінчили з примірюванням панчіх до того, як він повернеться?

— То вони вам не подобаються? — ображено запитала Крістал. — А я гадала, ви витріщатиметеся на мої ніжки й милуватиметеся ними! — Вона взула черевики, розглядаючи свої ноги зі щирим захватом. — Вони чудові, чи не так? — вигукнула Крістал. — Не знаю, як вам і віддячити! — Вона кинулася до мене, всадилась на коліна й охопила мою шию руками. — Ви такий добрий і милий — обожнюю вас! — провадила вона далі, покусуючи мочку мого вуха своїми гострими зубками.

Я відштовхнув її, скочив на ноги і силоміць всадив її на стілець.

— Сидіть сумирно і будьте чемною, — сказав. — Хочу з вами поговорити.

— Говоріть, я слухаю, — озвалася вона, охопивши руками коліна та дивлячись на мене запаморочливими блакитними очима.

— Чи зустрічали ви коли-небудь у клубі молодика років двадцяти — стрункого, темноволосого, гладко поголеного — із землистим кольором обличчя? Носить сірий засмальцьований капелюх і водить той самий «стандард», який ми бачили у гаражі.

— Певно, ви говорите про Френкі, — тут же озвалася Крістал. — Він просто жахливий. Ми всі його терпіти не можемо.

— Це мене й не дивує, — зронив я й гукнув: — Заходьте! — бо саме постукав офіціант.

Я невимушено узяв у нього напої.

Коли він пішов, я продовжив:

— А чим він займається?

— Френкі? — Крістал розправила свої гарні плечі. — Вештається скрізь. Гадаю, виконує для Бредлі усю брудну роботу. Водить авто, їздить по покупки тощо. А чому ви питаєте?

— Довго пояснювати, — сказав я коротко. — Вам же подобалася Нетта Скотт, чи не так?

— Мені не подобаються жінки, — швидко сказала Крістал. — Я надто заклопотана тим, щоб уподобати чоловіків. Від них я просто божеволію. Чи знаєте ви, що мою маму перед тим, як вона мене народила, налякав борець?

— Так, знаю. Сем казав мені.

— Це справило на мене такий кумедний вплив... — почала було Крістал, але я її урвав.

— Облишмо це поки що. Поговорімо краще про Нетту. Сем каже, що ви непогано з нею ладнали.

— Гадаю, що так, — байдуже озвалася Крістал. — Вона була трохи дивною, але не намагалася відбити у мене чоловіків, а я не претендувала на Джека Бредлі та інших її залицяльників; тож ми ніколи і не чубилися.

— А вас не здивувало, коли почули, що з нею трапилося?

— Я була геть прибита. Була впевнена, що вона ніколи такого не зробить. Це ж треба так помилятися! Мій тато завжди каже...

— Облишмо вашого татка. Спробуйте запам’ятати: жодних борців та татусів! Розкажіть мені краще щось про Нетту. Чи ви зустрічалися коли-небудь з її сестрою?

Крістал нахмурилася.

— А я й не знала, що в неї є сестра.

— Вона що, ніколи про неї не згадувала?

— Здається, ні, але, може, й згадувала, та я не звернула на це уваги. Знаєте, якби вона сказала, що в неї є брат...

— Так, так, розумію — але ми говоримо про її сестру. Гаразд. Отож, ви не знали, що в неї є сестра. Чи розповідала вона коли-небудь про містечко із назвою Лейкем у Сассексі?

— Лейкем? Ні. Ніколи не чула такої назви.

— Нехай це вас не тривожить, — лагідно озвався я. — На світі є безліч містечок, про які ви ніколи не чули. Скажіть-но мені таке — це ви точно знаєте. Чи був у неї останнім часом постійний кавалер?

— О, так! — з неабияким ентузіазмом заявила Крістал. — У неї хтось був, але вона ніколи про нього не розповідала. Вона була дуже потайна. Я двічі його бачила, хоча Нетта про це не знала. Я на нього чатувала. Першого разу він був за кермом шикарного «бентлі» — чорного з жовтим. Він чекав на Нетту біля клубу.

— Як він виглядав? — зацікавлено запитав я.

Вона хитнула головою.

— Я не бачила його обличчя. Він був високий, кремезний і поставний. Обидва рази, коли я його бачила, було темно, до того ж він сидів у машині.

— Чи не міг то бути хтось із клубу, як ви гадаєте?

Вона знову заперечно хитнула головою.

— О, ні! Я знаю, що його в нас не було.

Раптом я згадав про Джуліуса Коула. Той був і високий, і поставний. І саме він упізнав мертву дівчину як Нетту. Квартира його поверхом нижче Неттиної. Це цілком міг бути він.

— Чи не чули ви, бува, про чоловіка на ім’я Джуліус Коул? — запитав я.

Крістал вкотре заперечно мотнула головою.

— А я гадала, ми з вами як слід розважимося. І вже починаю думати, що вас набагато більше цікавлять ваші дурнуваті питання, ніж те, щоби зіпсувати мою репутацію.

— Кмітлива дівчинка, — вишкірився я. — Ви не з тих, чию репутацію можна зіпсувати. Крім того, я ставлю такі запитання з певною метою. Не думаю, що Нетта мертва. Але якщо й так, то вона не вчиняла самогубство — її вбили.

Крістал витріщилася на мене.

— Я знаю, що трохи тупенька, — сказала вона по хвилиннім ваганні, — але навряд чи можна очікувати, щоб я зрозуміла ці ваші слова, чи не так?

— А й справді, — погодився я. — А ви би хотіли дізнатися більше про все це? Хотіли б побавитися у детектива?

— Мій татко каже, що детективи такі брутальні, — озвалася Крістал, але очі її розширилися. — Вони підглядають у замкові щілини, а тато каже, що це вульгарно. Я сама цим займалася, коли була малою: гадаю, саме тому він так і сказав.

— Чи не можна обійтися без вашого батька в нашій розмові? — благально промовив я. — Здається, він постійно в ній з’являється.

— А з ним завше так. І я би не здивувалася, якщо б він і зараз тут з’явився — з опудалом мангусти в руках.

Я зітхнув.

— Певно, треба з цим змиритися. Може, повернімося до нашого початкового запитання? То як — будемо працювати над цією загадкою разом?

— Хотіла би я знати, про що це ви говорите, — жалібно сказала вона.

Я вирішив, що коли мені вдасться утовкмачити їй те, що мені потрібно, то буде корисно тримати її в клубі як інформаторку, щоб вона повідомляла мені про все, що там відбувається. Вона може підкинути мені інформацію, котра виведе, куди треба. Тепер я був майже певен, що клуб «Блакить» має якийсь стосунок до зникнення трупів.

Тож я терпляче оповів Крістал усю історію. Вона сиділа, роззявивши рота і витріщившись на мене. В її очах застиг подив.

— Ну що ж, — завершив я свою розповідь. — Тепер ви знаєте про цю справу все, що відомо мені. Бредлі якимось чином причетний до цього. Той тип Френкі — також. Джуліус Коул, може, і є тим самим загадковим приятелем Нетти на «бентлі». Місіс Брембі не та, за кого себе видає. Як бачите, у цій справі немало глухих кутів. Однак багато що з того можна буде прояснити, якщо ви будете тримати вуха нашорошеними, а очі — розплющеними. Усе, що вам треба буде робити, — це слухати та все примічати. Постарайтесь дізнатися, чому місіс Брембі щотижня зустрічається з Бредлі. Якби я довідався, то зміг би відповісти на кілька важливих питань. Ви зробите це для мене?

Вона зітхнула.

— Ну що ж, спробую. Ви все одно вплутаєте мене в цю справу, навіть якщо я відмовлюся. Гаразд, я зроблю все, що зможу, але не очікуйте від мене надто багато, добре?

Я поплескав її по руці.

— Зробіть те, що можете, а більшого я й не прошу.

Різко задзвонив телефон. Я підняв слухавку. Портьє сказав, що мене запитує інспектор Коррідан.

— Скажіть йому, що я за мить спущуся, — відповів я й повісив слухавку.

— Отакої! — вигукнула Крістал. — Тепер я бачу, що ви хочете мене спекатися. А я ж гадала, що ви покажете мені свою колекцію гравюр!

— Ви не перша дівчина, котру спіткало таке розчарування, — відповів я. — А тепер прослизніть тихенько геть, як слухняна мишка: внизу представник Скотленд-Ярду, а я не хочу, щоби він вас бачив.

— О Боже! — вигукнула вона, умить скочивши на ноги. — Я також не палаю бажанням його бачити!

Вона схопила свої дорогоцінні панчохи, накинула плащик і поквапилася до дверей. Там зупинилася, рвонула назад і, охопивши мою шию руками, поцілувала мене.

— Дякую ще раз за чудові панчохи! Обожнюю вас! Не будьте таким сором’язливим наступного разу.

Я пообіцяв зустрітися з нею за кілька днів і, підвівши дівчину до дверей, відчинив їх. Коррідан уже стояв на порозі, маючи намір постукати. Побачивши Крістал, він глянув на неї спантеличено й відступив убік.

Вона прослизнула повз нього і, не озираючись, поквапилася коридором.

— Привіт, — сказав я. — Гадав, портьє вам переказав, що я зараз спущуся.

Коррідан зайшов у номер, зачинивши за собою двері.

— Не хотів вас турбувати, — озвався він. — Сподіваюсь, я вам не завадив? — І, вищирившись, скоса глянув на мене. — Ваша подруга?

— Звісно ж ні, — відповів я. — Це донька коридорного. Саме мила ванну.

Він кивнув і помандрував кімнатою.

— Я бачив її в клубі «Блакить» у свій перший і єдиний візит туди. Чи я помиляюся?

— Часом ви надто спостережливі, — їдко зауважив я.

— О, я завжди помічаю блондинок, — озвався він із похмурою посмішкою. — Чи це означає, що ви були сьогодні в клубі?

— На щастя, я не повинен звітувати вам про свої дії, мотиви чи пересування, — відповів я, невинно дивлячись на нього. — Але якщо вже вам так цікаво, то не заперечуватиму — я там був. Більше того — прихопив із собою білявку. Я мав кілька пар нейлонових панчіх, а позаяк мені нікому тепер їх дарувати, то й вирішив віддати їх їй. У цій оборудці не було нічого аморального, хоча згодом з цього може щось і вийти. Ви задоволені відповіддю?

Але він, здається, мене не слухав.

— Я зазирнув до вас, бо мені здалося, що вас зацікавить висновок коронера[14] стосовно причин смерті Анни Скотт, — сказав він, зупиняючись перед незаштореним вікном.

— Здогадуюся, що це було, — озвавсь я. — Самогубство на ґрунті психічного розладу. Скажіть мені, ви з’ясували, чи була у Нетти сестра?

Він глянув на мене, і повіки його затремтіли.

— Ну й недовірливий же ви! — сказав він. — Звісно ж, я з’ясував, хто така Анна Скотт і чи була вона сестрою Нетти. Що б тоді був із мене за поліцейський? Ви можете прочитати це в моєму офіційному звіті.

— Гаразд, — відповів я, стенувши плечима. — Просто хотів пересвідчитися, наскільки сумлінно ви ставитесь до роботи. А що там із Неттою?

Він знизав плечима.

— Спочатку треба знайти тіло. Ми його активно шукаємо.

— Бачу, що преса поки що не пронюхала про цей випадок.

Коррідан кинув на мене роздратований погляд.

— Вони й не дізнаються про це, — сказав він похмуро, — позаяк шеф позначив цю справу грифом секретності. Чим менше публічності на цьому етапі розслідування, тим краще. Гадаю, вам ми можемо довіряти?

Я вишкірився.

— Звісно, я збережу вашу сумнівну таємницю. Ви більше нічого не хочете мені розповісти?

Він заперечно хитнув головою.

— Поки що ні. Але триматиму вас у курсі.

І він рушив до дверей.

— Не пропустите зі мною скляночку?

— Я спускаюся з вами, але не маю часу на випивку. У мене важлива справа.

— Але ж уже майже одинадцята! — сказав Коррідан, звівши брови. — Ходімо ж, не будьте таким відлюдьком.

— Вибачте, але справа нагальна, — мовив я, підходячи з ним до ліфта.

— До речі, — мимохідь спитав він, — ви свого часу були з Неттою коханцями, чи не так?

Я згадав пересторогу Литтлджонса і посміхнувся сам до себе.

— Ну, не зовсім так, — озвавсь я. — Просто юнацька закоханість.

Він кивнув, зайшов у ліфт, і ми мовчки спустилися у хол.

— Може, ще передумаєте? — запитав він уже внизу.

— Мені дуже шкода, — проказав я, потиснувши йому на прощання руку, — але я справді мушу йти. Бувайте! Випийте скляночку й за мене!

— Бувайте, Гармасе! — кивнув він і, вже заходячи в бар, озирнувся. — І ще одне. Ви ж будете триматися подалі від цієї справи, чи не так? Здається, я вже нагадував вам про це. Моїм людям не так-то легко підібрати ниточки, котрі вже до них смикали газетярі-ентузіасти. Це прийнятно у вашій країні, але не в нас. Пам’ятайте про це.

Ми обмінялися далеко не дружніми поглядами.

— А хіба бувають репортери-ентузіасти? — зронив я і поспішив на зустріч із Джуліусом Коулом.