Це не моя справа

Розділ XXIV

Пронизливий крик Нетти прорізав тишу — неначе гостро заточений олівець черкнув по грифельній дошці.

— Привіт, Коррідане, — спокійно сказав я. — Ви все ж таки встигли на фінальний акт.

Він пройшов у кімнату і зачинив за собою двері. Допитливо глянув на Нетту. Вона відсахнулась від нього, затуливши рукою обличчя.

— Не розумію, що ви обидва тут робите, — холодно промовив він, — але це може зачекати. Маю ордер на ваш арешт, Гармасе. Мені шкода, однак я неодноразово вас попереджав. Бредлі звинуватив вас у розбійному нападі та викраденні чотирьох діамантових перснів. Тож мусите пройти зі мною.

Я гірко розсміявся.

— Кепсько, — зронив я. — Бо зараз, Коррідане, вас повинні непокоїти речі куди важливіші. Погляньте-но на цю молоду леді. Не хочете, щоб я вам її відрекомендував?

Я посміхнувся Нетті, котра незмигно дивилася на мене, й очі її на блідому обличчі поломеніли.

Коррідан пильно глянув на мене.

— Хто це?

— А ви не здогадуєтеся? — запитав я. — Погляньте-но на її руде волосся. Вловлюєте аромат бузку? Ну ж бо, Коррідане, що в біса з вас за детектив?

На його обличчі читалося здивування.

— Ви хочете сказати, що це...?

Я кивнув Нетті.

— Мені дуже шкода, мала, — сказав я. — Але далі вже не можна грати цю комедію. — І знову повернувся до Коррідана. — Так, звісно! Прошу знайомитися: міс Нетта-Анна Скотт-Бредлі!

Нетта відсахнулася.

— О-о! — люто скрикнула вона. — Ти... ти негідник!

— Полегше з виразами, золотко! — промовив я. — Коррідан легко шаріється.

Коррідан витріщився на Нетту, а потім на мене.

— Ви хочете сказати, що ця жінка — Нетта Скотт? — строго спитав він.

— Звісно, — відповів я. — І вона ж — місіс Джек Бредлі, також відома як Анна Скотт. Я вже вам якось казав, що вона не з тих, хто вчиняє самогубство. Отож, ось вона — жива-живісінька, і зараз я покажу вам ще дещо, що, без сумніву, вас зацікавить.

Я схопив Нетту, коли вона спробувала втекти.

Обличчя її стало сірувато-білим, як шпаклівка; очі палали гнівом і люттю. Вона встромила в мене нігті, та я перехопив її зап’ястя і вивернув руки за спиною.

— Заспокойся, крихітко! — сказав я, намагаючись ухилятися від її злобних копняків. — А тепер продемонструй інспекторові своє блискуче вміння роздягатися.

Я стягнув із неї светр. Тоді, затиснувши їй голову у себе під пахвою, розщепнув «блискавку» на штанях.

Коррідан гнівно щось рявкнув і зробив крок уперед.

— Припиніть! — гукнув він. — Що в біса ви робите?

— Знімаю шкуру кролика, — пояснив я, несучи Нетту до шезлонга і вкладаючи її на нього долілиць. Мені довелося з нею трохи помучитися, поки я врешті не натиснув коліном їй на хребет.

Коррідан схопив мене за руку, але я відкинув її.

— Погляньте-но краще на цей пасок, — порадив я йому, вказавши на важкий пояс для грошей, обмотаний навколо її талії.

Коррідан зупинився, щось пробурмотів і відступив.

Я розстібнув пряжку, зняв пояс і відійшов убік.

Нетта лежала на шезлонгу, важко дихаючи — кулаки стиснуті, дихання пришвидшене. Я ривком випорожнив уміст паска на килим перед Корріданом.

— Ось тут усі вони, друже, — з мелодраматичним жестом сказав я. — Коштовності вартістю в п’ятдесят тисяч фунтів. Заберіть їх — це награбоване добро з колекції Алленбі!

Коррідан витріщився на каблучки, кольє та браслети у себе під ногами. Діаманти, рубіни та смарагди яскраво виблискували в електричному світлі.

— Я вб’ю тебе за це! — заверещала Нетта, раптово сідаючи у шезлонгу. Тоді схопилася на ноги і рвонула до мене.

Я відштовхнув її так грубо, що вона аж заточилася і впала на підлогу.

— Тобі кінець, Нетто, — сказав я, стоячи над нею. — Зрозумій це нарешті! Якби ти не вбила Литтлджонса, я зміг би тобі ще підіграти, але ти вбила його, щоб урятувати свою гнилу шкуру, і це все й вирішило. Як ти гадаєш, хто в біса я є? Бовдур? Я ніколи б не став допомагати тобі навіть за все золото світу!

Нетта зіп’ялася на ноги й безвільно впала у шезлонг, затуливши обличчя руками.

Я повернувся до Коррідана, котрий усе ще стояв, мов загіпнотизований, втупившись поглядом у гірку коштовностей біля своїх ніг.

— Сподіваюсь, ви задоволені, — промовив я. — Я пообіцяв сам собі розкрити справу Алленбі — тому що ви були такий зарозумілий, — і я зробив це.

Обличчя Коррідана було спантеличене.

Він переводив погляд з Нетти на мене.

— Як ви здогадалися, що коштовності — на ній? — врешті спитав він.

— Вас вельми здивує, як багато всього я знаю, — озвавсь я. — За пограбуванням Алленбі стояли Джек із Неттою. Я викладу вам усі факти, а тоді вже ви зможете зібрати докази. Хочете це почути?

— Звісно! — сказав інспектор, нагнувся, зібрав коштовності й поскладав їх назад у пояс. — Як ви до всього цього домислилися? — поцікавився він. І поклав пасок на стіл.

— Усе почалося з того, що я не повірив у Неттине самогубство, — почав я, запалюючи сигарету. — Я переконався у своїх підозрах після того, як обшукав її помешкання. Зникли більша частина її одягу та всі тонкі панчохи. Я вже трохи знав Нетту, а тому мав деяке уявлення про її характер. Вона не з тих, хто вчиняє самогубство, до того ж вона обожнювала свій одяг. Після того, як тіло викрали, я запідозрив, що в квартирі загинула якась інша жінка; натомість Нетта, рятуючись утечею, прихопила з собою стільки одягу, скільки змогла донести.

Коррідан стояв, притулившись до стіни та дивлячись на мене.

— Це все ви мені й раніше казали, — зауважив він, — зрештою, я й сам це з’ясував.

— Авжеж, — погодивсь я. — Але мене й надалі багато що спантеличувало. По-перше, хто була та мертва дівчина? І ще дещо заганяло мене в глухий кут. Чому Нетта, якщо в неї було вдосталь часу, залишила в квартирі шістнадцять п’ятифунтових купюр і цінні папери на п’ять тисяч фунтів? Я довго розмірковував над цим, аж поки Медж Кеннітт не повідала мені, що того вечора до Нетти приходили чоловік із дівчиною. Очевидно, саме ця дівчина і загинула. Чоловік убив її, а Нетта була співучасницею. Єдиною вірогідною причиною, чому Нетта не взяла гроші з помешкання, була та, що вона не довіряла своєму супутникові, а він не дав її можливості потайки прихопити свої заощадження. Отож, вона змушена була залишити їх у квартирі, сподіваючись забрати гроші пізніше, але я першим знайшов їх.

Я глянув на Нетту, однак та не підвела очей. Вона сиділа нерухомо, затуливши обличчя руками.

— Продовжуйте, — спокійно озвався Коррідан.

— То хто ж був той загадковий чоловік, перед яким вона не хотіла викрити свою схованку з грошима? — провадив я далі. — Я спитав про це в Нетти, і вона сказала, що то був Пітер Френч, коханець Анни Скотт. А це ще один спосіб дізнатися, що він був Неттиним коханцем. Бо, бачте, у Нетти зроду не було сестри. Однак повернімося на мить до Пітера Френча.

— Дев’ять місяців тому Нетта вийшла заміж за Джека Бредлі. З якоїсь причини вони тримали цей шлюб у таємниці й зустрічалися лише на вихідні, коли проводили вікенд разом у Лейкемі, де Бредлі купив для них обох котедж-схованку. Нетта називала себе Анною Скотт, коли перебувала у Лейкемі. Вона повідала мені, що Френч прибрав її сестру через те, що вона звинуватила його у вбивстві Джорджа Джейкобі. Та позаяк сестри в неї ніколи не було, це очевидна брехня. То хто ж тоді була та дівчина, котра загинула в помешканні Нетти і яку згодом знайшли в котеджі в Лейкемі? Я хочу, що ви це з’ясували для себе, Коррідане. Бо дівчина, яку викрали з моргу і потім знайшли у котеджі, була одна й та сама особа.

Коррідан міцно стиснув губи.

— Але ж одна з них була рудоволоса, а інша — білявка, — зауважив він. — Як ви це поясните?

— Нетта вже роз’яснювала це мені, — озвавсь я. — Вона сказала, що Френч спочатку висвітлив її волосся, а потім повернув йому попередній колір, коли перевіз тіло в котедж.

— Чорт забирай! — пробурмотів Коррідан.

Я кивнув.

— Це видається малоймовірним, — погодивсь я, — але обміркувавши все як слід, я вирішив, що так воно й було. Якщо дівчина не була Неттиною сестрою — а я вам довів, що вона нею не була — тоді хто вона і чому її вбили? І чому вбивці так важливо було, щоб її не ідентифікували?

— І ви це з’ясували? — зацікавлено спитав Коррідан.

— Гадаю, що так. І з’ясував це не тільки я, але й Генрі Литтлджонс. Ось чому він і помер.

— І хто це був?

— Сельма Джейкобі, дружина Джорджа Джейкобі, убитого Джеком Бредлі, — пояснив я.

Нетта випросталась і витріщилася на мене.

— Це брехня! — заволала вона. — Джек його не вбивав! Його вбив Пітер Френч!

Я заперечно мотнув головою.

— Ні, це не так. Пропоную повернутися трохи назад.

Я зіслизнув зі столу і почав міряти кроками кімнату.

— Повернімося до того періоду, коли американські солдати почали виїжджати додому. На той час Бредлі вже призбирав собі чималі статки, продаючи воякам підробне спиртне та оббираючи їх усіма можливими способами, які лише міг вимислити. Однак коли хлопці почали повертатися в США, прибутки його скоротилися. Бредлі слід було вигадати якийсь інший спосіб заробляти гроші. Отож, крім грального бізнесу, він вирішив улаштувати грандіозне пограбування. І в цьому Джордж Джейкобі був неабияким фахівцем. Бредлі злигався з ним, і вони спланували пограбування Алленбі. Приблизно в цей самий час Нетта вийшла заміж за Бредлі, а Сельма — за Джейкобі. Маєток Алленбі розташовувався поблизу Лейкема, тож Бредлі убив заразом двох зайців, прикупивши котедж у Лейкемі. Організація пограбування велася з котеджу, тож водночас він звив там із Неттою ще й любовне гніздечко. Місіс Брембі, сестра Джейкобі, погодилася вести для них господарство. Пограбування було успішним, і наступним кроком слід було збути коштовності. Але справа була надто гучна, тож ані Бредлі, ні Джейкобі не наважувалися викинути награбоване добро на ринок. Так вони й сиділи на ньому, чекаючи, поки все потроху забудеться. А тим часом посварилися через частку, й одного вечора Бредлі вбив Джейкобі та підкинув тіло на одну з вулиць у Сохо.

— Це лише ваші припущення чи ви маєте докази? — поцікавився Коррідан.

— Лише припущення, — визнав я, — але невдовзі вона нам усе розкаже. Вони завжди так роблять.

Коррідан глянув на Нетту і щось буркнув.

— Продовжуйте, — сказав мені.

— А тепер облишмо на деякий час Джейкобі та поговорімо про Литтлджонса, — запропонував я, запалюючи сигарету. — Це важливо, бо я вже вирішив сам для себе, що нинішня Нетта — не та, котру я знав два роки тому, і я не міг їй пробачити вбивство. Мені подобався Литтлджонс. Він мав клепку в голові, до того ж працював на мене. Я розповів йому все, що знав у цій справі, і він вивідав усе, чого я не помітив. Він зрозумів, що Сельма Джейкобі дотична до справи і цілком може бути тією вбитою дівчиною з котеджу в Лейкемі. Він не бачив Сельму, проте я бачив убиту. Він так хотів здивувати мене, бідолаха! Довідався, де мешкала Сельма, і пішов туди в надії розжитися її фотографією. Шматочок її так і залишився в його руці, коли я знайшов його тіло. Але Нетта випередила Генрі. Вона збагнула, що він полює на неї, і, щоб урятувати свою шкуру, прикінчила його. А це вже щось, чого я не можу пробачити; отож, я змусив її повірити, що маю намір вивезти її з країни — знаючи, що вона спробує перевезти контрабандою награбоване добро Алленбі.

— Однак це все ще не пояснює, звідкіля ви дізналися, що воно в неї, — сказав, нахмурившись, Коррідан. — Ви стверджуєте, що Сельму Джейкобі вбив Пітер Френч?

Я заперечно хитнув головою.

— Ні, я цього не говорив. Так мені сказала Нетта, але це брехня. Пітерові Френчу взагалі нічого не відомо про цю справу. Він був лише підставною особою — щоб ускладнити мені пошуки справжнього вбивці.

Нетта повільно звелася на ноги. Обличчя її було смертельно бліде. Коррідан ступив крок їй назустріч.

— І хто ж тоді вбив Сельму Джейкобі? — запитав він.

— Та сама особа, котра вбила Медж Кеннітт, — відповів я, підходячи до кухонних дверей. — Дозвольте вам відрекомендувати убивцю, — озвавсь я, рвучко відчиняючи двері та відходячи убік. — Виходьте ж бо! Ви й так надто довго там просиділи.

До кімнати увійшли інспектор О’Мейлі та троє детективів у цивільному. Вони дивилися на мене, на Коррідана, на Нетту.

— Ось хлопець, котрий убив Сельму Джейкобі та Медж Кеннітт, — сказав я, тицяючи пальцем у Коррідана.