Це не моя справа

Розділ IX

Я розрахувався з таксистом біля будинку місіс Крокетт і глянув на вікна. Світло виднілося на першому і другому поверхах. Горішній поверх був темний.

Я хотів більше дізнатися про Джуліуса Коула, та коли побачив освітлені вікна квартири на першому поверсі, то передумав і вирішив натомість відвідати Медж Кеннітт. Цікаво, чи поліція вже допитувала її? Якщо так, і вони нічого не дізналися, то я просто змарную час. Однак я завжди зможу піднятися нагору і, побалакати з Джуліусом Коулом, якщо Медж Кеннітт нічого мені сказати, заспокоїв я сам себе.

Піднявся сходами, відчинив парадні двері й зайшов у хол. Просто переді мною були двері Медж Кеннітт. Потягнувшись до них, я почув слабкий шум нагорі та швидко звів погляд — і саме вчасно, щоби помітити, як голова Коула зникла у дверях. Я посміхнувся. Той хлопець нічого не проминає. Я постукав у двері Медж Кеннітт і вичекав. Після тривалої паузи почулися важкі кроки, і двері розчахнулися. На порозі стояла невисока огрядна жінка. На вигляд їй було років сорок п’ять, обличчя обрезкле, щоки звисали. Солом’яного кольору волосся, добряче перепалене постійним висвітленням. Її вогкі очі були такі ж холодні, як шматочки мармуру на дні озера. Обличчя густо покрите пудрою і рум’янами, котрі, однак, не могли приховати гарячкового рум’янцю п’янички.

— Добрий вечір! — привітався я. — Міс Кеннітт?

Вона витріщилася на мене і злегка відригнула. Просякнутий алкогольними випарами подих ударив мені в ніс. Треба триматися від неї подалі, подумав я.

— Хто ви такий? — запитала вона. — Заходьте. Я не можу вас роздивитися в темряві.

Вона зробила крок назад — у яскраве світло вітальні. Я пройшов за нею. Кімната була ще та. Єдиним предметом умеблювання був шезлонг із очерету біля вікна. Він мав вигнуту спинку, і на ньому валялося стільки диванних подушок, що ними легко можна було би нафарширувати опудало слона. Половина кімнати була заставлена порожніми пляшками з-під віскі. Від одного погляду на них у мене пересохло в горлі. Ще там був розхитаний стіл і стілець з прямою спинкою; на підлозі лежала добряче потерта імітація турецького килима. Біля шезлонга виднівся кошик для сміття, на три чверті заповнений недопалками. Затхлий запах віскі, тютюну та дешевих парфумів був просто нестерпний. Біля незапаленого каміна розтягнувся на повен зріст чорний котяра. Це був найбільший кіт, якого я будь-коли бачив у своєму житті. Його довга шерсть була шовковистою, і він виглядав значно краще за Медж Кеннітт.

Я поклав капелюх на стіл, намагаючись дихати ротом, і надав своєму обличчю дружнього виразу.

Медж Кеннітт дивилася на мене напружено та уважно — так зазвичай дивляться на людей, котрих десь бачили, але ніяк не можуть згадати, де саме. Потім її очі звузилися, й дурнувата лукава посмішка скривила її товсті губи.

— Я знаю вас, — сповістила вона. — Примічала вас тут раніше: бачила, як ви приходили і йшли геть. Але востаннє ви були тут два роки тому. Ви ж друг тієї дівиці Скотт, чи не так?

— Атож, — озвавсь я. — І саме про неї я хотів із вами поговорити.

— Справді? — вона побрела до шезлонга і вмостилася там, наче слон, що зібрався повалятися в пилюці. — Цікаво, навіщо б то?

Її жирна обвисла рука полізла кудись за спинку шезлонга і витягла звідти пляшку шотландського віскі.

— У мене слабке серце, — пояснила вона, жадібно дивлячись на пляшку. — Це єдине, що тримає мене на плаву.

Вона обережно відкрутила металеву кришечку, дістала брудну склянку й до половини наповнила віскі. Потому підняла пляшку, розглянула її на світло і скривилася.

— Не можу вас пригостити, — сказала. — Я зараз на мілині. Крім того, не вірю, що молоді чоловіки можуть пити задля задоволення.

Вона знову відригнула, але цього разу я був далеко від неї.

— Це ганьба, що такі руїни, як я, мають так тяжко добувати подібне питво. Лікарі мають його прописувати в таких випадках, як мій.

Вона скоса глянула на мене.

— Не скажу, що воно аж так мені подобається. Ця бридота відразлива. Я заледве можу її пити. Але це — єдине, що мені допомагає; я вже все перепробувала.

Вона вилила добру половину собі в горлянку, заплющила очі й зітхнула. Як на того, хто ненавидить «цю бридоту», вона трималася просто чудово.

Я примостився на стільчику, гадаючи, чи вдасться мені коли-небудь звикнути до запаху в кімнаті, й витягнув сигарету.

— Закурите? — запитав я, хитнувши в її бік пачкою.

Вона заперечно мотнула головою.

— Палю лише власні, — відповіла, витягаючи звідкілясь з-під шезлонга пухку пачку «Вудбайнз», вибрала сигарету і вмить сховала пачку.

Ми запалили.

— Міс Кеннітт, — почав я, дивлячись на свою сигарету і вирішуючи, як багато їй слід сказати.— Нетта Скотт була моєю подругою. Її смерть стала для мене справжнім шоком. Чи не знаєте ви щось про це? Я намагаюсь з’ясувати, чому вона це зробила.

Товстуля зручніше вмостилась у кріслі, розправила свої обвислі груди і вкотре відригнула.

— Нетта була вашою коханкою, чи не так? — спитала вона, і крива посмішка мелькнула на її пурпуровому обличчі.

— Чи має це якесь значення? — запитав я.

— Для мене — має, — озвалася вона і знову ковтнула віскі. — Молоді люди, котрі кохаються, нагадують мені молоді роки.

Я не міг уявити її ні молодою, ні закоханою.

— Нетта не була в мене закохана, — відповів я, повагавшись трохи і не знаючи, як відвести її від дражливої теми.

— Вона була сексуальна мала сучка, — зронила Медж Кеннітт, дивлячись у стелю. — Навряд чи ви можете розповісти щось, чого я не знаю.

Я струсив попіл на килим, уже шкодуючи, що припхався до цієї відьми.

— Ну що ж, — сказав я, знизавши плечима. — Зрештою, яка тепер різниця? Вона мертва. Ніщо вже не може їй зашкодити.

— Я була недостатньо хороша для неї, — пробурмотіла жінка, осушивши склянку і знову потягнувшись по пляшку під шезлонгом. — Я знала, що вона погано скінчить. Гадаю, вона була вагітна...

— Бачу, вам відомо про цю справу не більше, ніж мені, — сказав я.

— Можливо, таки більше, — озвалася вона з хитрим виразом на обличчі. — Ви ж лише нещодавно приїхали, чи не так? І не знаєте, що відбувалося тут упродовж останніх двох років. А ми з містером Коулом багато чого знаємо.

— Так, бачу, він нічого не пропускає, — натякнув я, намагаючись щось витягти з неї.

Вона хитнула перепаленою головою і налила собі ще віскі.

— Він — огидний пацюк, — сказала, заплющуючи очі. — Вічно за всім підглядає й підслуховує. Тримаю парі — він знає, що ви зараз у мене.

Я кивнув.

— Атож. Він бачив, як я заходив до вас.

— Це не доведе його до добра. Колись я таки йому викладу все, що про нього думаю. І отримаю неабияке задоволення.

— Чи поліція вже питала вас про Нетту? — мимохідь запитав я.

Вона посміхнулася.

— Так, вони мене усіляке розпитували. Але я їм нічого не розповіла. Не маю наміру допомагати поліції. Я їх недолюблюю. Вони припхалися сюди, усе винюхуючи та видивляючись — і я бачила: вони думають, що я — стара п’яничка. Вони не повірили, що у мене хворе серце. Один із детективів — холодний, самовдоволений тип, зверхньо мені посміхнувся. Терпіти не можу, коли мені отак зверхньо посміхаються. Таким я нічого не розповідаю.

Вона перехилила склянку собі у горлянку і буркнула:

— Ви ж американець?

Я ствердно кивнув.

— Я так і думала. Люблю американців. Містер Черчилль також їх любить. А я обожнюю Черчилля. Тож що подобається йому, до вподоби і мені. Я підмічаю це знову й знову.

Вона схвильовано мотнула склянкою, проливши віскі собі на груди.

— Чим ви заробляєте собі на життя?

— О, я пишу, — відповів. — Репортер.

Вона кивнула.

— Я так і думала. Завжди вгадую професії. Коли я вперше побачила вас із тією шльондрою, то відразу вирішила, що ви письменник. Чи ж уміла вона кохати? Деякі з цих сучасних дівиць — а особливо гарненькі — покладаються лише на свою зовнішність. Вони поняття не мають, як догодити чоловікові. А я знала. Чоловіки любили мене і завжди до мене поверталися.

— А ви впевнені, що Нетта вчинила самогубство? — різко змінив я тему, бо мене вже аж нудило від Медж Кеннітт.

Вона напівлежала непорушно, втупившись у стелю.

— Принаймні так кажуть, — обережно озвалася вона. — Безглузде питання, чи не так?

— Не вірю, що вона це зробила, — сказав я, запалюючи ще одну сигарету. — Ось чому я хотів із вами поговорити.

Вона спорожнила пляшку і поставила її на підлогу. Посудина перекинулась і закотилася під шезлонг. Я подумав, що жінка вже добряче сп’яніла.

— Я нічого не знаю про це, — відповіла Медж Кеннітт, посміхаючись сама до себе.

— Шкода, — сказав я. — Гадав, що вам таки щось відомо. Можливо, мені краще поговорити з Джуліусом Коулом.

Вона нахмурилася.

— Нічого він вам не скаже. Хоча забагато знає. Чому він заявив поліції, що Нетта повернулась додому сама? Я чула, як він це сказав. Навіщо він збрехав?

Я намагався зберігати байдужий вигляд.

— А вона повернулася не сама?

— Звісно ж, що ні. І Коул це прекрасно знає — так само, як і я.

Вона знову потяглася по пляшку, піднесла її на світло й уважно розглянула.

— Ця кляте пійло випаровується, — з огидою мовила вона. — Іще годину тому тут була повна пляшка, а тепер погляньте, скільки лишилося. Як у біса я можу цінувати це пійло, якщо воно так поводиться?

— А з ким вона була? — провадив я далі.

Здається, вона мене не почула, бо нахилилася вперед у пошуках своєї склянки.

— Я вам допоможу, — сказав я і, нахилившись, підніс склянку та простягнув їй.

Алкогольні випари обпалили мені щоки.

Краєм ока я зауважив неймовірну кількість сміття під шезлонгом: брудний одяг, взуття, порожні пачки сигарет, немитий посуд, старі газети.

Вона схопила склянку і затиснула її в руці.

— То хто був із Неттою? — повторив я своє питання, нахилившись і пильно вдивляючись в очі товстухи. — Хто була та дівчина?

На її обличчі мелькнув подив.

— Звідкіля ви знаєте? — поцікавилась вона і підвела голову. — Адже вас там не було, чи не так?

— Отже, то таки була дівчина, — констатував я, і мурашки побігли мені по спині.

Вона кивнула і додала:

— І чоловік.

Ну нарешті хоч щось.

— То хто це був?

Хитрий вираз промелькнув у її порожніх очах.

— А чому я мушу вам це казати? Запитайте в Коула, якщо вам це так цікаво. Він також бачив їх — той усе бачить.

Я повернувся до свого стільця і всівся на нього.

— Але я питаю про це у вас. Послухайте, я не вірю, що це самогубство. Гадаю, то було вбивство.

Вона відкрутила кришечку пляшки і саме наливала віскі у склянку, коли раптом і пляшка, і склянка випали їй з рук. Вона тихенько матюкнулася, обличчя її посіріло.

— Вбивство? — перепитала вона, важко дихаючи.

Я пірнув услід за пляшкою, але було вже пізно — рідина вилилась на килим.

Я нахилився над Медж Кеннітт.

— Саме так. Убивство.

— Не хочу, щоб мене лякали! — вигукнула вона, намагаючись сісти. — Це недобре для мого серця. Ну ж бо, подайте мені віскі! Мені треба випити.

— Тоді вам доведеться почати нову пляшку, — сказав я, пильно дивляючись на неї. — У цій нічого не залишилося.

— У мене немає іншої, — заскиглила вона, відкинувшись на шезлонг. — О Боже! Що ж я тепер робитиму?

— Забудьмо про це! — вигукнув я, намагаючись якось її відволікти. — То хто були ті двоє, котрі прийшли разом із Неттою? Коли вони пішли? Ну ж бо — це дуже важливо! Вони можуть щось знати.

Якусь мить вона лежала нерухомо — великий безвільний шматок м’яса, а тоді хитро глянула на мене.

— Наскільки це важливо для вас? — вимогливо спитала вона. — Я можу сказати вам, що то був за чоловік. І дівчина також. Я знаю їх. І можу повідомити вам, коли пішов чоловік: я бачила його. Але скажу це вам, коли дістанете мені віскі.

— Я його дістану, — пообіцяв я, — і принесу завтра вранці. Ну ж бо, кажіть вже! То хто вони?

— Я хочу віскі вже! — Її жирні руки стиснулися в кулаки. — Ви можете його дістати. Ви, американці, можете все!

— Не верзіть дурниць! — втрачаючи терпець, вигукнув я. — Вже пів на дванадцяту. Звісно ж, сьогодні я вже не зможу купити віскі.

— Тоді я вам нічого не скажу.

— Я можу викликати поліцію, — пригрозив я розлючено.

Вона хмикнула.

— Ви цього не зробите, — озвалася, підморгнувши. — Я вам потрібна. Ви не захочете вплутувати малу шльондру в цю справу.

— Послухайте, — сказав я, ледве опановуючи себе, — будьте ж розсудливою. Я принесу вам віскі завтра вранці. Роздобуду аж дві пляшки — а зараз дам п’ять фунтів, якщо захочете. Гадаю, так буде справедливо.

Вона припіднялася на лікті. Обличчя її перекосила злоба.

— Дістаньте мені те кляте віскі просто зараз або вимітайтесь звідси! — заверещала вона.

Я звівся на ноги і попрямував до дверей. Потім повернувся, згадавши про Сема, бармена з клубу «Блакить». Він продасть мені пляшку, якщо я добре йому заплачу.

— Гаразд, — сказав я, знову прямуючи до дверей. — Подумаю, що зможу для вас зробити. Але без дурниць — інакше я вип’ю ту кляту пляшку сам!

Вона кивнула, махнувши рукою на двері.

— Покваптеся! Я розповім усе, що вам потрібно, якщо дістанете мені віскі. Мерщій!

Я бігцем спустився сходами і вискочив на вулицю, озираючись довкруж у пошуках таксі. Жодного. Однак я вирішив, що кінець кінцем краще таки трохи зачекати, а тому став на узбіччі, напружено вдивляючись удалину. Був переконаний, що рухаюся правильним шляхом. Разом із Неттою була дівчина, і я готовий заприсягнутися, що це вона померла в помешканні Нетти. Але хто ж тоді той чоловік? Неттин приятель? Чи хтось інший? Чи не міг це бути Джуліус Коул? І хто та дівчина?

Раптом я відчув, що за мною стежать. Я не озирнувся одразу, а спершу запалив сигарету, жбурнув сірник у канаву і тільки тоді наче ненароком глянув через плече. Нібито нікого не було поблизу, але я відчував, що за мною шпигують. Згадав про Френкі й подумав, чи не хоче він, бува, ще раз спробувати проломити мені череп.

Я стояв отак не менше десяти хвилин, перш ніж таксі, що поверталося з Вест-Енду, підібрало мене. Я назвав водієві адресу клубу «Блакить» й, коли ми вже від’їжджали, глянув через заднє скло машини. Помітив раптовий рух. З темного під’їзду вийшов інспектор Коррідан і став посеред тротуару, дивлячись мені вслід. Він відчайдушно мотав головою туди-сюди, немовби сподіваючись спіймати таксі й поїхати за мною, але йому не пощастило.

Я поморщився. Отже, інспектор Коррідан стежив за мною, коли я заходив у під’їзд будинку. Він не знав, що я був у Медж Кеннітт, і, ймовірно, вважав, що я навідував Джуліуса Коула. Скидалося на те, що Коррідан не спускає з мене очей, вважаючи, що я якимось чином причетний до справи. За чверть години я був уже перед клубом «Блакить». Іще за десять хвилин, тримаючи дорогоцінну пляшку під пахвою, я намагався знайти таксі, щоби повернутися на Кромвелл-роуд. Пійло обійшлося мені у п’ять фунтів, але я сподівався, що отримана інформація буде цього варта.

Коли зненацька вигулькнуло таксі, годинник у мене на руці показував одинадцяту сорок п’ять. Я назвав водієві адресу і відкинувся на сидінні, розслабившись.

Поїздка до Кромвелл-роуд, здавалося, тривала цілу вічність, хоча насправді це зайняло лише десять хвилин. Я розрахувався з таксистом і, зауваживши, що світло у вікнах Медж Кеннітт все ще горить, криво посміхнувся. Здогадався, що стара відьма не менш нетерпляче чекає на віскі, ніж я — на інформацію.

Я відчинив вхідні двері й обережно піднявся сходами. Не хотів, щоб Джуліус Коул почув мене. Двері Медж Кеннітт були розчахнуті. Я зупинився, нахмурившись, бо точно пам’ятав, що зачиняв їх. Можливо, вона їх відчинила, випускаючи кота, подумав я та увійшов до кімнати.

Медж лежала у своєму шезлонгу — рот роззявлений, очі осклянілі. Кров струменіла з великої рани на шиї, заливаючи груди і стікаючи на ветхий турецький килим. Вона була мертва-мертвісінька, як макрель під соусом.