Це не моя справа

Розділ XII

Наступного ранку близько одинадцятої я навідався до Дж. Б. Меррівезера. Той нудився за письмовим столом, хоча, побачивши мене, зробив слабку спробу виглядати поглинутим роздумами.

— Привіт! — сказав я, беручи стілець і присуваючи його ближче до столу. — Чи є якісь новини від Литтл-джонса?

— Так, — озвався Меррівезер, поправляючи краватку і випростовуючись на стільці. — Телефонував сьогодні вранці: він хороший хлопець і завзято працює.

— І саме за це ви йому й платите, чи не так? — сказав я, дістаючи пачку сигарет. Підсунув сигаретку і йому. Він поквапно схопив її та запалив. — І що він повідомляє?

— Та є дещо, — озвався Меррівезер, чухаючи довгого червоного носа. — Як на мене, дещо вельми цікаве. Гадаю, вам теж так видасться. Виявляється, ця жінка, місіс Брембі — сестра Джеймса Джейкобі, викрадача діамантів, убитого за загадкових обставин близько місяця тому. Можливо, ви чули про цю справу. Це може вас зацікавити? — з надією спитав він.

Я намагався не показати, наскільки мене це цікавило.

— Можливо, — обережно висловився я. — Так чи інакше, будь-яка інформація на цьому етапі розслідування може виявитися корисною. Щось іще?

— Литтлджонс провів ніч, спостерігаючи за котеджем. Після опівночі під’їхало авто, з якого вийшов чоловік, котрий дві години провів із місіс Брембі. — Меррівезер узяв якийсь аркуш і зазирнув у нього. — Авто — чорно-жовтий «бентлі». Чоловік за кермом був високий, кремезний, поставний, але Литтлджонс не зміг роздивитися його обличчя. Було дуже темно, — додав він, немовби вибачаючись.

Я кивнув.

— Але йому вдалося запам’ятати номер машини?

— Звісно! Однак ми перевірили номер, і він ніде не значиться. Скидається на те, що номер фальшивий.

— Ну що ж, непогано для початку, — задоволено сказав я. — Зрештою, перебування Литтлджонса не є марнуванням грошей та часу. — Я розповів Меррівезерові про зустріч із місіс Брембі у клубі «Блакить». — Поділіться цією інформацією із Литтлджонсом. Це може стати йому у пригоді. І скажіть, нехай прослідкує за тим водієм на «бентлі». Хочу знати, хто він. Жодних слідів дівчини, котра перебувала в котеджі?

— Ні. Литтлджонс має намір навідатися до котеджу за день-два під якимось надуманим приводом. Він часто потрапляє на очі місіс Брембі в містечку, бо хоче, щоб вона звикла до його вигляду до того, як він завітає до неї в котедж. Він добре знає свою справу, смію вас запевнити.

Я підвівся.

— Гаразд, — сказав, — тримайте мене в курсі. Якщо щось випливе, телефонуйте.

Меррівезер запевнив, що так і зробить. Я попрямував до ліфта і спустився на перший поверх.

Ну що ж, тепер зрозуміло, хто така місіс Брембі і чому вона пов’язана з клубом «Блакить». У цій головоломці все зрештою ставало на свої місця — і швидше, ніж я сподівався. Останні двадцять чотири години стали справжнім проривом.

Я стояв на узбіччі, виглядаючи таксі. З-за рогу вигулькнуло авто, швидко помчало до мене і зі скреготом гальм зупинилося просто переді мною. Я був ошелешений, бо це був той самий старенький «стандард-14».

За кермом сидів Френкі. Сигарета звисала йому з губи, засмальцьований капелюх мало не закривав довгий ніс. Френкі дивився на мене косим поглядом, і вираз очей був такий холодний та зловісний, що мені стало не по собі.

— Бредлі хоче з тобою побалакати, — сказав він гугнявим голосом. — Мерщій залазь на заднє сидіння!

Я отетерів.

— Ти надивився забагато гангстерських фільмів, синку, — озвавсь я. — Передай Бредлі — якщо хоче мене бачити, може якось увечері заглянути до мене в «Савой». Сподіваюся, мене в номері тоді не буде.

— Сідай на заднє сидіння, — м’яко повторив Френкі, — і поменше балакай. Для тебе ж буде краще, якщо зробиш це без зайвих рухів.

Я вислухав пропозицію з неабияким зацікавленням і ретельно обміркував її. Можливо, таки мало сенс вислухати, що скаже мені Френкі. Мені особливо нічим було зайнятись: цікаво знову зустрітися з Бредлі.

— Гаразд, їдьмо, — промовив я, відчиняючи дверцята машини. — То навіщо він хотів мене бачити?

Френкі натиснув на газ і з такою швидкістю рвонув уперед, що я аж влип у заднє сидіння. Випроставшись, я пообіцяв собі за першої ж нагоди врізати Френкі межи очі й повторив своє запитання.

— Невдовзі дізнаєшся, — пообіцяв Френкі, затягуючись сигаретою.

Певно, вважає себе справжнім крутим перцем і неабияк захоплюється власного водійською майстерністю. Він примудрявся їхати зі швидкістю тридцять миль[18] на годину в щільному міському рухові транспорту, виляючи поміж машинами і протискаючись повз них на відстані усього кількох дюймів.

— Тобі сподобалося, як я від тебе відірвався минулого разу? — приязно поцікавився я. — Тоді ти був не такий спритний!

Він виплюнув із вікна недопалок, але нічого не відповів.

— Наступного разу, коли намагатимешся розчерепити мені голову монтувальною лопаткою, я обкручу її навколо твоєї кістлявої шиї і зав’яжу вузлом, — провадив я далі не менш приязно.

— Наступного разу, паскудо, — пообіцяв він, — я виконаю свою роботу краще.

Відчувалося, що він не жартує.

Це трохи мене втихомирило, тож уже коли ми під’їхали до Брутон-мьюз, я сказав:

— Ну що ж, дякую за прогулянку, синку! Шкода, що тебе не навчили нічого більше у твоїй хваленій школі, окрім як кермувати!

Він глянув на мене і хмикнув.

— Мене багато чого там навчили, — сказав він, прямуючи до клубу. — Ходімо. Не маю охоти марнувати увесь день на такого базікала, як ти.

Я потягнувся і вхопив його за комір.

Він вивернувся, різко смикнувся і рвонув до мене. Його рухи не можна було назвати повільними. Його кулак поцілив мені в щелепу. Я зробив крок назад саме вчасно, щоб утриматися на ногах і пом’якшити удар. Це мав бути дошкульний панч, але безсонні ночі, фізична втома та недостатнє харчування зазвичай не додають міцності м’язам. Тож удар був таким, наче мене вдарили паперовим мішком. Я поцілив йому кулаком у шию, щоб показати, що таке справжній панч. Він повалився вперед, осів на коліна та лікті, мотнув головою й закашлявся.

— Що й казати, міцний горішок, — хмикнув я.

Він полетів на мене, мов катапультоване крісло з літака, намагаючись влучити мені в коліна. Я відскочив убік, а тоді обхопив його шию, виконавши захват голови. Він намагався поцілити руками мені в якесь болюче місце, але таке я проходив ще в школі. Я крутонув його і трохи підняв, а тоді захопив своє праве зап’ястя лівою рукою і добряче садонув його. Влупив йому під дихало, уклавши в цей удар усю силу переплетених рук. Він черкнув ногами бруківку й аж посинів. Я послабив захват, дав йому кілька ляпанців по щоках, кісточками пальців вдавив у ніс і врешті відпустив. Він сидів на бруківці, і кров із носа струменіла йому обличчям. Воно було кольору сирого м’яса; дихання зі свистом вилітало йому з грудей. Певно, то були найважчі дві хвилини в його житті. Сльози виступили йому на очі. Він витер рукавом обличчя та засопів, неначе маленьке хлоп’я, яке щойно образили.

Я знову вхопив його за комір та поставив на ноги.

— Ну ж бо, Діллінджере[19], — сказав я, — ходімо вже до твого Бредлі й не корч із себе крутого гангстера — тобі це не вдається.

Похитуючись, він зробив кілька кроків уперед, притуляючи брудний носовичок до закривавленого носа. Йшов, не озираючись, але по тому, як він розпрямив плечі, я бачив, що його переповнює ненависть і злоба. Я вирішив у подальшому бути з цим хлопцем насторожі — він щомиті може встромити мені ніж межи ребра.

Френкі постукав у якісь двері в кінці провулка, відчинив їх та увійшов.

Я пішов за ним і опинився у великій, розкішно умебльованій кімнаті. В дальньому її кутку стояв оббитий тканиною кутовий диванчик, біля стіни — великий хромований сейф. Було там також кілька шаф для зберігання документів, невеличкий бар і традиційний масивний — «директорський» — письмовий стіл зі звичним обтягнутим шкірою кріслом позаду.

Біля вікна стояв чоловік у темному костюмі. Грива сивого волосся обрамляла голову. Він обернувсь, і я зауважив, що йому близько п’ятдесяти років, обличчя вирізняє похмура краса. Очі мав сірі, мов шифер, і вельми недружні.

Я відразу ж згадав його — це був Джек Бредлі. Я бачив його лише кілька разів — і то два роки тому. Вирішив, що він добряче постарішав за цей час.

— Привіт, Гармасе, — сказав він, а тоді врешті помітив Френкі. Обличчя Бредлі вмить потемніло від гніву. — Що в біса ти собі дозволяєш? — гаркнув він на Френкі. — Ти заллєш кров’ю увесь мій килим!

— Це моя провина, — озвався я, потягшись по сигарети і вибираючи собі одну. — Ваш хлопчина добряче мене налякав. Я гадав, що він міцний горішок, і ми собі трохи побавилися, щоб з’ясувати, хто сильніший. Виявилося, що він зовсім не такий міцний.

Губи Френкі затремтіли. Він вимовив лише три слова, причому одне з них було непристойне. Сказав він це неголосно, але ядуче.

Бредлі зробив крок до нього і гарикнув:

— Забирайся звідси!

Той тут же зник.

Я запалив сигарету, ногою присунув до себе стілець і сів.

— Ви би приглянули за цим хлопчиною, — порадив я Бредлі. — Здається, він потребує материнської опіки.

— Облишмо його, — озвався Джек холодно, — хочу поговорити про вас.

— Чудово, — сказав я, — обожнюю говорити про себе. То з чого почнемо? Чи хотіли б ви почути, як іще у школі я отримав нагороду за найкраще знання Біблії?

Бредлі подався вперед.

— Френкі, може, й не міцний, — промовив він, — але я таким є. Краще не забувайте про це.

— У мене аж мурашки по шкірі пішли, — зронив я. — Можна, я піду в куточок і поплачу?

— Я вас попередив, — сказав Бредлі, всідаючись у своє крісло. — Ви стаєте надто допитливий, мій друже. Я послав по вас, бо гадав, що невеличка приватна бесіда не зашкодить. Вам краще не розповідати про неї Корріданові.

— Не турбуйтеся про Коррідана, — сказав я. — Ми з ним більше не приятелюємо. А що вас гризе?

Він витягнув сигару зі срібної сигарниці на столі, обламав кінчик, запалив її, викинув сірник, затягнувся кілька разів і лише потім заговорив: витримував паузу. Це мене не збентежило. Я й сам не квапився.

— Не люблю надто допитливих американських репортерів, — нарешті сказав він. — Вони мене дратують.

— То ви вважаєте, що ця ваша новина — для «Асошіейтед прес»? — піддражнив його я. — Вже й не знаю, чи втратили б вони від цього сон, але хтозна... Ніколи не знаєш напевне.

— Ви пхаєте свого носа в те, що вас зовсім не стосується, — спокійно провадив далі Бредлі. — Припускаю, що було б добре, якби ви це облишили.

— Нема жодної шкоди від припущень, — безтурботно відповів я. — А що ви маєте на увазі під тим зловісним «це»?

— Нема потреби вдаватися у деталі, — холодно озвався він, і очі його злобно зблиснули. — Ви знаєте, що я маю на увазі. Говорю це серйозно. Раджу вам повернутися на батьківщину. Було б добре, якби ви встигли вже на завтрашній літак.

Я заперечно хитнув головою.

— У мене багато справ у вашій країні. Шкода, що не можу зробити вам приємність. І це все, заради чого ви хотіли мене бачити?

Якусь мить він уважно вивчав свою сигару, а тоді сказав:

— Я попередив вас, Гармасе. Якщо не триматиметеся подалі від цієї справи, то вас як слід провчать. Я знаю, які ви, репортери. Ви хапаєтесь за новину, і треба вас неабияк умовляти полишити це. Я знаю, як вас переконати, та не хотів би вдаватися до таких засобів. Гадаю, що досить ясно вам натякнув, а ви достатньо розумні, аби скористатися цим і не лізти, куди не треба, в майбутньому.

Я вдавив недопалок своєї сигарети в попільничку й підвівся.

— Послухайте-но, Бредлі, — сказав я, перегнувшись до нього через стіл, — я вислухав усі ці ваші просторікування лише через те, що хотів знати, як далеко ви здатні зайти. Ви і вам подібні — це жирні, відгодовані щури, що добряче заробили на цій війні, продаючи смердюче пійло солдатам, а самі обсідаєтеся смаколиками, котрі за шалені гроші купуєте на чорному ринку в моїй країні. Я багато помотався по світу і бачив чимало справді крутих хлопців — а не таких нікчем, як ви, котрі тільки й уміють, що погрожувати. Мені й раніше погрожували, і хлопці, котрі махали переді мною кулаками, закінчили свої дні у милих прохолодних камерах чи навіть уже вдобрюють собою ґрунт. Я не боюсь ані вас, ані вашого розніженого Френкі. І переслідуватиму вас, доки не припру до стінки та не переконаюся, що кат зняв із вас точні мірки і підібрав гарненьку міцну мотузку. Покажіть же, наскільки ви міцні, а я продемонструю, на що здатен сам. І тримайте Френкі від мене подалі — він надто хирлявий для таких забав. Але якщо він іще хоч раз спробує таке зі мною провернути, я розмажу його по стінці, а вас — по іншій.

Бредлі дав мені висловитися до кінця. Загалом він був спокійний — хіба що на його обличчі з’явився ледь помітний рум’янець, а пальці нервово барабанили по столу.

— Ну що ж, гаразд, Гармасе, — стенув він плечима. — Це ваше право. Пам’ятайте, що я вас попереджав.

— Пам’ятатиму, — вишкірився я. — Але знайте й ви — мене не так легко буде вбити, як Медж Кеннітт.

Його лице скам’яніло.

— Не розумію, про що ви говорите, — озвався він. — Ніколи не чув про Медж Кеннітт. Забирайтеся геть і тримайтеся звідси подалі! Віднині клуб «Блакить» зачинений для вас. І дослухайтесь до моєї поради — займайтеся власними справами і не пхайте носа в чужі, інакше перетворитеся на безпорадне цуценя.

— Ой, як страшно! — зронив я і полишив його.