Джеймс Гедлі Чейз. Це не моя справа

Розділ XXIII

Годинник у вітальні місіс Крокетт вибив пів на восьму, коли я, скрадаючись, підіймався до помешкання Медж Кеннітт. Ніхто не бачив, як я заходив у будинок. Яке полегшення знати, що Джуліус Коул не постане у дверях своєї квартири, похитуючи головою та шпигуючи за мною.

Біля дверей Медж прислухався, нічого не почув і легенько постукав.

— Це я, Стів! — тихо озвався.

Запала пауза, потому двері відчинилися.

Нетта, одягнена в червону з білим сукню, впустила мене.

Зайшовши в кімнату, я зачинив за собою двері.

— Привіт!

— Щось ти рано, Стіве! — сказала вона, кладучи свою долоню на мою. — Усе гаразд?

Очі її запали, під ними виднілися темні кола. Нетта видавалася нервовою та стривоженою.

Я кивнув.

— Гадаю, що так. Я говорив із Біксом. Він хоче з тобою познайомитися.

— Познайомитися? — перепитала вона. — Але навіщо?

— Ти не знаєш Бікса. Він схиблений, — пояснив я. — Каже, що не ризикуватиме своєю роботою, перевозячи якусь невідому красуню у Штати. Я повідав йому, що ти — дівчина вищого класу, але він чомусь думає, що всі жінки, з якими я зустрічаюсь, одягнені у допотопні сукні з червоної фланелі та носять черевики на ґумових підошвах. Єдиний спосіб переконати його, що це не так, — зустрітися з ним. Якщо ти його зачаруєш, то він візьме нас із собою. Він завжди все ускладнює. Тож я домовився випити з ним просто зараз.

— Але ж у нас нема часу, — стурбовано сказала вона. — До того ж це небезпечно — поліція може нас упізнати. Мені це не подобається, Стіве. Чому було просто не привести його сюди?

— Я не міг. Йому ще треба багато чого залагодити. Тож ми зустрічаємося з ним у барі поблизу Найтсбриджу. На вулиці на нас чекає авто. Обговоримо деталі з Біксом, потім він повернеться в аеропорт, а ми приїдемо сюди, заберемо твої речі й також вирушимо в аеропорт. Літак відлітає о десятій тридцять, тож у нас удосталь часу.

Я бачив, що їй не надто сподобалася така ідея, але вона нічого не могла вдіяти.

— Гаразд, Стіве. Тобі видніше. Я лише вдягну капелюха і буду готова.

Я чекав на неї, блукаючи кімнатою та згадуючи Медж Кеннітт, і мені було не по собі.

За кілька хвилин Нетта вийшла зі спальні. Її капелюшок нагадував чайне блюдце, але пасував їй.

— Ти йому однозначно сподобаєшся, — пообіцяв я, оглянувши її. — Виглядаєш пречудово.

Я взяв її під руку.

— Ходімо, але навшпиньках. Нам не треба, щоб місіс К. нас заскочила.

Ми обережно спустилися сходами і всілися у «б’юїк», який я орендував на вечір.

Поки ми їхали по Кромвелл-роуд, Нетта спитала:

— То що відбулося за цей час, Стіве? Ти дав Джуліусу гроші?

Я чекав на таке запитання, а тому моя маленька брехня була вже готова.

— Так. Негідник узяв гроші: лишається тільки сподіватися, що він не продасть нас, поки ми не полишимо країну.

Я швидко глянув на неї. Вона зблідла, міцно стиснувши губи.

— Коли ти віддав йому гроші? — поцікавилась вона, і я вловив у її голосі тривогу.

— Сьогодні о третій тридцять. Дав йому п’ятсот фунтів. Це великі гроші, Нетто.

Вона нічого не відповіла, дивлячись просто перед собою, і на її обличчі застиг жорсткий вираз.

Коли ми під’їхали до маленького бару поблизу Найтс-бриджу, вона спитала:

— А Джек Бредлі? Чи чув ти щось про нього?

— Ні, — відповів я. — Мені нічого не вдалося для нього зробити. Коррідана не було в місті, тож я не міг без його дозволу забрати персні. Ультиматум Бредлі сплив о четвертій годині. Наскільки мені відомо, поліцейські вже мене розшукують. Якщо це справді так, то вони спізнилися. Я виїхав зі свого готелю сьогодні опівдні. Всі мої речі тут, у багажнику. Я готовий до відльоту.

Ми вийшли з «б’юїка». Нетта сторожко роззирнулася довкола.

— А ти впевнений, що тут безпечно, Стіве? — запитала вона, неохоче прямуючи до дверей. — Безумство йти туди, де нас можуть упізнати.

— Заспокойся, — сказав я їй. — Тут достатньо безпечно — зроду немає відвідувачів. Ніхто не здогадається нас тут шукати.

І я поквапно зайшов у бар.

Гаррі Бікс у шкіряній льотній куртці з намальованим на ній альбатросом — відзнакою його ескадрильї, — стовбичив біля стійки бару, тримаючи в руці віскі з содовою.

В барі було ще два відвідувачі, але вони сиділи в дальньому кутку і навіть не підвели поглядів, коли ми увійшли.

Бікс — гладкий, кремезний, добродушний — випростався, побачивши нас.

Глянув на Нетту і присвиснув.

— Привіт! — заволав він, вишкірившись від вуха до вуха. — Ти й справді знайшов собі красуню! Пін-ап ґерл — це справді про неї!

— Нетто, це Гаррі Бікс, — сказав я, підштовхуючи її вперед. — Потисни руку пілотові № 1 Повітряного корпусу армії США. І якщо він не завжди поводиться так, наче все життя проходив у модельних черевиках, то вибач йому — він щойно з джунглів.

Нетта вложила свою ручку в лапищу Бікса, осяяла його сліпучою усмішкою, від якої той аж заточився.

— Леді, що змушує вас зустрічатися з оцим негідником? — щиро здивувався він. — Хіба ви не знаєте, що в нього — дві дружини, вісімнадцятеро дітей і що йому світить десять років за розбійний напад?

Нетта, розсміявшись, кивнула.

— Саме тому він мені й подобається. Я й сама така дівчина.

— Боже мій! — вигукнув він. — Невже він і справді вам подобається? Чи ви полюєте за його грошима?

— Усього потроху, — сказала вона, вдаючи, ніби всерйоз замислилася над його питанням.

— Що ж, гадаю, за це слід випити. То як ви на те, щоби почати з віскі? Чи надаєте перевагу чомусь витонченішому?

— Віскі цілком підійде, — озвалася Нетта.

Бікс махнув рукою барменові та замовив два подвійні віскі. Тоді знову повернувся до Нетти.

— Де ви переховувалися увесь цей час? Я гадав, що знайомий з усіма пікантними дамочками в Лондоні.

— А я думала, що перезнайомилася з усіма цікавими американцями, — парирувала вона.

Бікс надув губи і штовхнув мене у ребра.

— Брате, тобі кінець! Тепер ти просто зобов’язаний піти й зламати собі ногу!

— Вона жартує, — сказав я. — У цієї дівчини кулька з морозива у тому місці, де має бути серце. Послухай-но: лише десять хвилин тому вона повідала мені, що всі пілоти американського Повітряного корпусу — повні нікчеми. Хіба ж не так, Нетто?

— Але тоді я ще не була знайома з Гаррі Біксом, — заперечила вона. — Тож забираю свої слова назад.

Бікс подався уперед.

— Ми — сіль землі, золотко, — пояснив він. — Принаймні так пишуть про нас у газетах, а там ніколи не дурять своїх читачів.

— Не надто дурять, — виправив його я.

Коли бармен подав нам віскі і відійшов за дальній кінець стійки, Бікс сказав:

— Отож, ви хочете прокататися зі мною, чи не так?

Нетта глянула на нього несподівано серйозно і кивнула.

— І довірятимете, якщо я допроваджу вас в Америку безпечно?

— Я довірятиму вам лише в літаку — і ніде більше, — додала вона.

Бікс зареготав.

— Послухай, а ця мала далеко не дурна! Гаряча штучка — саме для такого хлопця, як я. Леді, та ж я пожартував! Дами ще зроду не скаржилися на мене. Запитайте хоч у Стіва — він вам розкаже.

— Це правда, — підтвердив я. — Дами ніколи не скаржаться на нього — однак варто залишити його наодинці з дамою і... самі розумієте, що станеться.

— Ну ти й негідник... — почав було з обуренням Бікс.

— Ну й що з того, що вам не можна довіряти? — зауважила Нетта. — Все одно я не волатиму по допомогу!

— Справді? — очі Бікса широко розплющилися. — Це точно? — Він глянув на мене. — Однак третій завжди зайвий — і в даному разі це ти!

— Може б, ми перервали цю беззмістовну розмову і поговорили про справи? — наполіг я. — Тепер, коли ти познайомився з нею — візьмешся нам допомогти?

Бікс відпив своє віскі, зирнув на Нетту, потім — на мене.

— Гадаю, не зможу відмовити такій кралі, як вона, — підтвердив він. — Але це страшенний ризик.

— Облиш, — урвав його я. — Ти сам знаєш, що все доволі просто. Не слухай його, Нетто, він просто набиває собі ціну.

— Це справді ризиковано? — запитала Нетта, намагаючись перехопити погляд Бікса.

Якусь мить Бікс боровся зі спокусою виставити себе героєм, однак передумав.

— Та ні, — визнав він, сердито глипнувши на мене. — Щойно поставте пілотові завдання — і вважайте, що він уже виконав свою справу. Все достатньо просто. Зустрінемося біля загорожі аеропорту і зайдемо на територію разом. І навіть пропустимо по скляночці! Тоді я покажу вам свій літак, і ми під’їдемо на автобусі до місця посадки. Там нікого не буде, якщо ми дістанемося літака до чверть по десятій. Ви підніметеся на борт, і я покажу вам, де сховатися. Зліт — о десятій тридцять. Вже у Штатах на мене чекатиме авто. Усе, що вам треба буде зробити, це непомітно всістися на заднє сидіння. Я накину на вас свій речовий мішок та якийсь одяг, і ми полишимо аеропорт. Коли виїдемо звідти, ви зможете вільно дихати, і я висаджу вас там, де скажете.

Нетта хвильку розмірковувала.

— Невже все справді так просто?

— Саме так. Я робив це раніше — зроблю і зараз. Але попереджаю: я вимагаю від усіх пасажирів оплату — поцілунок!

— Від мене ти цього не дочекаєшся, — холодно озвавсь я. — Краще вже переплисти Атлантику, ніж пристати на такі умови.

— Мені також цього не треба, — поквапно погодився. Бікс. — Я не тебе мав на увазі, дурню!

Нетта посміхнулася йому.

— З цим труднощів не буде. Гадаю, умови цілком прийнятні.

Ми ще трохи пожартували, випили чимало віскі, а о восьмій десять Бікс сказав, що йому час іти.

— Тож зустрінемося перед огорожею аеропорту о двадцять першій сорок п’ять, — сказав він. — І вам нема чого непокоїтися. Справу буде залагоджено як слід.

Він подав Нетті руку.

— Побачимося, — промовив він, — і не забудьте про мене, якщо колись втомитеся від цього йолопа. Хотів би посісти його місце. Рудоволосі завжди знаходять відгук у моєму серці.

— Я пам’ятатиму про це, — пообіцяла Нетта, подивившись на нього довгим поглядом, від якого він, здається, навіть протверезів, а тоді посміхнулася.

— Чим довше я залишатимуся з вами, — провадила вона далі, — тим більше змінюватиму думку про цього йолопа, хоча насправді він хороший — якщо не брати до уваги його манери за столом.

— А я принаймні привчений ходити надвір!

І він полетів, неначе вже перебував у повітрі.

Щойно за ним зачинилися двері, як Нетта втратила всю свою життєрадісність і з тривогою глянула на мене.

— Ти впевнений, що все справді гаразд? — запитала вона. — Він такий іще молодий. Ти певен, що ми можемо йому довіряти і що він безпечно доправить нас через океан?

— Не хвилюйся, — заспокоїв я її. — Цей хлопець десятки разів проробляв подібні операції. Скидав бомби на Німеччину з вечора до світанку і з ранку до ночі. Можливо, він і виглядає надто молодо, але хай це тебе не турбує. Коли він каже, що зробить щось, то так воно й буде. Ти йому сподобалася, а це означає, що ми вже майже на місці.

Вона ледь чутно зітхнула і взяла мене за руку.

— Гаразд, любий. Я не виказуватиму хвилювання, хоча й нервую. То що робитимемо тепер?

— Повернемося на квартиру, заберемо твої речі та майнемо в аеропорт. Ходімо ж бо, Нетто — наша подорож тільки розпочинається.

За десять хвилин ми вже були на квартирі Медж Кеннітт.

— Сподіваюсь, речей у тебе небагато? — запитав я, кидаючи свого капелюха на шезлонг.

— Лише кілька, — озвалася вона. — Мені б не хотілося полишати всі свої гарні сукні, але ж я зможу купити те, що мені потрібно, і по той бік океану! — Вона підійшла й обійняла мене. — Ти був до мене просто неймовірний, Стіве. Не знаю, як тобі й віддячити. Просто не уявляю, що б я без тебе робила!

На якусь мить я відчув себе негідником — особливо коли згадав, як виглядав на підлозі, скрутившись калачиком, Литтлджонс. Від цього спогаду аж заціпенів.

— Забудьмо про це. Ти готова?

Вона сказала те, що я й хотів від неї почути і від чого залежав успіх чи провал нашого плану.

— Дай мені ще п’ять хвилин, Стіве, — сказала вона. — Хочу переодягнутися. Цей мій одяг недостатньо теплий для такого довгого перельоту.

— Гаразд. Одягни щось вовняне, — порадив я. — Радо допоможу тобі переодягнутися!

Вона силувано засміялася і пішла в спальню.

— Не заходьте сюди, містере Гармасе, — сказала вона з удаваною суворістю. — Ви вже давно не бачили, як я роздягаюся, а тому я соромлюся.

— Ти маєш рацію, — посерйознішав я. — Це було так давно, Нетто!

Але вона мене не чула. Пройшла у спальню та зачинила за собою двері. Я чув, як провернувся ключ у замку.

Я сів у шезлонг і запалив сигарету. Долоні мої спітніли, м’язи напружилися. Я був страшенно збуджений.

Минуло п’ять хвилин, потому ще п’ять. Я чув, як у сусідній кімнаті ходила туди-сюди Нетта. Сигаретний попіл застеляв килим під моїми ногами.

— Агов! — гукнув я, бо мої нерви більше не витримували. — Час виходити, Нетто!

— Уже йду! — гукнула вона. За мить почув, як ключ знову провернувся, і вона вийшла зі спальні.

Була одягнена в легкий вовняний светр та чорні штани. Через плече перекинула хутряне манто. В руці тримала доволі об’ємну валізу.

— Вибач, що так довго, — сказала вона, посміхнувшись, хоча обличчя її було бліде, а в очах застигла тривога. — Лише п’ять по дев’ятій. То як я виглядаю?

Я підійшов до неї.

— Виглядаєш вражаюче! — відповів, обіймаючи її за талію.

Вона відкинула мою руку майже грубо, хитнула головою, силкуючись зобразити усмішку. Усмішка виглядала дещо вимученою, як на мене.

— Не зараз, Стіве! — сказала вона. — Зачекаймо, поки опинимося в безпеці.

— Гаразд, крихітко, — погодився я.

Але вона відштовхнула мене надто пізно. Я вже відчув, що в неї під светром — на талії.

— Ну що ж — ходімо!

Я узяв свого капелюха, оглянув кімнату, щоб пересвідчитися, що ми нічого не забули, і попрямував до дверей. Нетта йшла слідом. Я ніс її валізу. Вона тримала манто. Я відчинив двері. Просто переді мною з похмурим виразом на обличчі та міцно стиснутим ротом стояв Коррідан.