Це не моя справа

Розділ VI

саме гортав газету, й ранкова кава стояла переді мною на столику, коли маленький заголовок привернув мою увагу. Я випростався, мало не перекинувши тацю з кавою.

«ЗАГАДКОВА ПОЖЕЖА В ГОРШЕМСЬКОМУ МОРЗІ» — таким був заголовок. Кількома рядками нижче повідомлялося, що напередодні близько опівночі в морзі Горшема спалахнула пожежа, і всі зусилля місцевої пожежної команди загасити полум’я виявилися марними. Будівля повністю вигоріла, і трьом поліцейським, які в тут ніч там чергували, заледве вдалося врятуватися.

Я жбурнув газету на підлогу, схопив телефонну слухавку і набрав номер Коррідана. Мені відповіли, що його немає в місті.

Я вистрибнув із ліжка, помчав у ванну і прийняв холодний душ. Поголившись, повернувся в свою кімнату і почав одягатися. Увесь цей час я напружено розмірковував.

Хтось невидимий за лаштунками продовжував розігрувати драму — мов той лялькар, що смикає за мотузки. Хто б це не був, його слід зупинити. Якщо Коррідан недостатньо тямущий, щоби зробити це, то його спробую зупинити я. Досі я перебував десь позаду, як цікавий глядач. Тепер же намірився грати активнішу роль в усій цій виставі. Я попросив телефоністку з’єднати мене з поліцією Горшема. Після доволі тривалої паузи мене нарешті з нею з’єднали.

— Інспектор Коррідан, бува, не у вас? — запитав я.

— Побудьте на лінії, сер? — попросили мене.

Коррідан узяв слухавку.

— Слухаю! — гаркнув він. — Чого вам треба?

Він був розлючений, як лев, у якого щойно з-під носа поцупили обід.

— Привіт! — сказав я. — Це з готелю «Савой» телефонує до вас ваша совість. Вас нічого не стурбувало сьогодні вранці?

— Заради Бога, не чіпайте мене зараз, Гармасе! — гаркнув Коррідан. — Я надто зайнятий.

— То, значить, нічого? — провадив я далі. — Я про той милий допис у ранковій газеті. То як та Анна Скотт виглядає тепер? Перетворилась на купку попелу?

— Знаю, знаю, про що ви думаєте, — озвався він, — але все було зовсім не так. Ці ідіоти тримали пальне в приміщенні моргу, й банальне коротке замикання спричинило все це. Ми ретельно пересвідчилися, що нема жодних ознак підпалу, хоча, мушу визнати, це доволі дивний збіг обставин. Тіло буквально перетворилося на попіл. На наше щастя, його офіційно ідентифікували напередодні, тож із дізнанням труднощів не буде. Тепер, коли ви вже знаєте всі подробиці, благаю вас, не затримуйте мене і дайте працювати.

— Не кладіть слухавку, — швидко проказав я. — Мені страшенно не подобається уся ця справа, Коррідане. Надто багато випадкових збігів. Послухайте-но, я гадаю...

— Бувайте, Гармасе, — урвав мене він. — Тут зі мною дехто хоче поговорити, — і повісив слухавку.

Я також жбурнув слухавку на важіль, вибрав чотири найгірші слова у своєму лексиконі, вимовив їх уголос — і мені стало легше. Це все й вирішило — я сам буду займатися цією справою, а Коррідан нехай котиться під три чорти.

Я спустився в хол і схопив портьє за ґудзик жилета.

— Друже, — попрохав я, — де я можу я знайти тямущого приватного детектива?

На мить легкий подив мелькнув у його очах, потому він знову цілком опанував себе і відповів уже як вишколений служник:

— Не проблема, сер! — сказав він, підходячи до свого столу. — У мене є тут одна адреса. Дж. Б. Меррівезер, Темз-хаус, Мілбенк. Містер Меррівезер свого часу був старшим інспектором Скотленд-Ярду.

— Чудово! — промовив я і, розставшись з двома монетами по пів крони, попросив викликати мені таксі.

Контора Дж. Б. Меррівезера розташовувалася на горішньому поверсі величезної залізобетонної будівлі та виходила вікнами на Темзу.

Меррівезер був огрядний коротун з обличчям фіолетово-багряним, мов ягода шовковиці, ще й помережаним сіткою блакитних капілярів. Очиці мав водянисті, з жовтуватими білками. Довгий ніс робив його схожим на яструба, що, гадаю, дуже добре для ведення справ. Мені він не надто сподобався, однак, судячи з вигляду приватних детективів, яких я чимало бачив в Америці, чим непривабливішими вони були, тим кращих результатів досягали.

Коли я увійшов у крихітну, бруднувату контору, Меррівезер пильно оглянув мене, в’яло потиснув руку і запропонував присісти на стілець.

Сам він умостився в кріслі, яке загрозливо рипнуло під його вагою, та занурив підборіддя в засалений стоячий комірець. Прикрив очі й нарешті набрав подоби злегка захмелілого Шерлока Голмса.

— Мені хотілося би спочатку дізнатися ваше ім’я, — сказав він, дістаючи з шухляди письмового столу блок поштового паперу та олівець. — І адресу, якщо не заперечуєте.

Я відрекомендувавсь і повідомив, що зупинився в готелі «Савой».

Він кивнув, записав інформацію на аркуші й додав, що «Савой» — чудове місце для проживання.

Я погодився з ним, чекаючи, що буде далі.

— Гадаю, це стосується вашої дружини? — сказав він глибоким голосом, який, здається, йшов чи не від самих його п’ят.

— Я неодружений, — відповів я, витягаючи з пачки сигарету і запалюючи її.

Він із надією подався уперед, тож я підсунув до нього пачку. Він вибрав сигарету, черкнув сірником об стіл і запалив її.

— Нині нелегко дістати такі речі, — зітхнув він. — Мої саме вранці закінчилися. Прикро!

Я знову погодився з ним і пригладив рукою волосся, розмірковуючи, що скаже він, коли дізнається, навіщо я прийшов. Боюся, з ним станеться напад.

— Тоді, можливо, шантаж? — з надією сказав він, випускаючи хмарку диму.

— Це дещо заплутаніше, — нарешті озвавсь я, зручніше вмощуючись на стільці. — Ви не проти, якщо я почну з самого початку?

Він ледь помітно скривився, неначе не бажав вислуховувати надто довгу історію, і пробурмотів щось стосовно того, що дуже зайнятий. Я оглянув його убогу контору і вирішив, що він аж ніяк не може бути зайнятий, а радше страждає від комплексу неповноцінності, і повідомив, що мені його порекомендував портьє з готелю «Савой».

Його обличчя вмить прояснилося.

— Страшенно милий хлопчина, — сказав він, потираючи руки. — У давні часи ми не раз працювали з ним разом.

— То, можливо, я вже почну?

Я розповів про Нетту і про те, що ми зустрічалися два роки, і як ми проводили час, а також про те, що днями я прийшов до неї на квартиру і дізнався, що вона вчинила самогубство.

Він ще більше вгруз у кріслі, й на його обличчі застиг спантеличений, ба навіть розпачливий вираз.

Я розповів йому про викрадення тіла з моргу, і він здригнувся. Потому я оповів йому про Анну — як поїхав до неї і що сталося з нею в котеджі.

— Учора ввечері поліція перевезла її тіло в морг Горшема, — завершив я майже тріумфально. Бо я приберіг для нього головний козир — статтю з ранкової газети.

Перш ніж її прочитати, Меррівезер довго шукав свої окуляри, а коли врешті прочитав допис, то на його обличчі було ясно написано, що краще б він її не читав, і я вже пошкодував, що взагалі прийшов до нього.

— Мені сказали, що труп перетворився на попіл, — підсумував я. — Тепер, коли ви знаєте суть справи, що ви думаєте з цього приводу?

— Мій любий сер, — озвався він, туманно махнувши кудись рукою, — це зовсім не мій профіль. Розлучення, шантаж, порушення обіцянки одружитися — так. Але низькопробні любовні драми — ні!

Я з розумінням кивнув.

— Я так і думав, — додав. — Шкода, але нічого — гадаю, знайду для цього когось іншого.

Поки говорив, я ніби ненароком зазирнув у свій гаманець, неначе щось там шукаючи. Я дав Меррівезерові достатньо часу, щоб той роздивився п’ятсот однофунтових банкнот, які я досі носив із собою. Які би проблеми зі здоров’ям він не мав, але гострота зору — а особливо здатність угледіти гроші — у нього була відмінною.

Він випроставсь у кріслі й поправив краватку.

— Як ви гадаєте, чим міг би я стати вам у пригоді? — обережно поцікавився детектив.

Я сховав портмоне — і тут наче хмарка набігла на його обличчя.

— Хотів би дещо з’ясувати в Лейкемі, — промовив я. — Хочу знати все про ту жінку, місіс Брембі. А також зрозуміти, чим займалася Анна Скотт.

Його обличчя прояснилося.

— Таке ми могли би зробити, — сказав він, із надією дивлячись на пачку сигарет на столі. — Ви не заперечуватимете, якщо я...

— Будь ласка, пригощайтесь, — припросив його я.

Він витяг собі сигарету і повеселішав.

— Так, гадаю, ми могли б вам допомогти, — продовжив він, глибоко затягуючись. — У мене тут є один чоловік, дуже розсудливий. Я міг би йому довірити цю роботу.

Його очі на мить заплющилися, потім блискавично розплющилися.

— Знаєте, це взагалі-то не наш напрямок. Тому це вам коштуватиме... г-м-м... трохи дорожче.

— Я добре заплачу, якщо будуть результати, — пообіцяв я. — То які ваші умови?

— Скажімо, десять фунтів щотижня і плюс три фунти щоденно на поточні витрати.

Він із надією глянув на мене, потому збентежено відвернувся.

— За такі гроші я міг би найняти самого Шерлока Голмса, — єхидно процідив я.

Містер Меррівезер хихикнув, прикривши рота рукою. Вигляд у нього був ніяковий.

— Ми живемо у важкі часи, — зітхнув він, хитнувши головою.

Я був радий, що не розповів йому про напад на себе та про типа, котрий переслідував мене на «стандарді». Боюся, тоді він би ще долучив до рахунку надбавку за ризик.

— Ну що ж, гаразд, — сказав я, здвигнувши плечима. — Але мені потрібні результати, — і відлічив тридцять один фунт, поклавши гроші на стіл. — Цього вам вистачить на тиждень. Накопайте мені все, що зможете, на Анну Скотт. Поставте когось стежити за будинком місіс Брембі. Я хочу знати, хто звідтіля виходить і хто заходить, що вона там робить і чому це робить.

— Взагалі-то це справа поліції, — сказав він, швидко згрібаючи гроші в шухлядку стола і зачиняючи її на ключ. — А хто там її веде?

— Інспектор Коррідан, — повідомив я.

Його обличчя спохмурніло.

— О, той! Один із тамтешніх світил, — і насупив брови. — В мої часи він би там і дня не протримався. Знаю, знаю його — він шефів улюбленець. — Здається, містер Меррівезер уже забув про мене, поринувши в якісь свої невеселі думи. — Я не здивуюся, якщо ми накопаємо набагато більше, ніж він. Я радше довіряю старим методам. Робота полісмена — це дев’яносто відсотків терпіння і десять процентів удачі. А ці нові «наукові методи» роблять людей ледачими.

Я буркнув щось, підводячись.

— Сподіваюся невдовзі почути від вас якісь новини. І пам’ятайте: нема результатів — нема грошей.

Він кивнув і несміливо посміхнувся.

— Звісно ж, містере Гармасе. Люблю мати справу з діловими людьми. А таких відразу видно.

В цю мить двері відчинилися, і в кімнату прослизнув невисокий чолов’яга. Він був невизначеного віку, зворушливо-жалісний на вигляд та якийсь обшарпаний. Рідкі вуса поплямлені нікотином, безбарвні очі дивилися на мене поглядом зляканого кролика.

— О, ви прийшли якраз вчасно! — сказав містер Меррівезер, потираючи руки. І повернувся до мене: — Це Генрі Литтлджонс, який особисто займатиметься вашою справою. — В його вустах це прозвучало так, наче цей дивний чоловічок був Філо Вансом[9], Ніком Чарльзом[10] і Перрі Мейсоном водночас. — А це містер Гармас, котрий підкинув нам дуже цікаву справу.

— Хотів би побалакати з містером Литтлджонсом, — повідомив я Меррівезеру. — Можу я його забрати з собою?

— Звісно, — погодився Меррівезер, аж сяючи. — Обов’язково беріть його з собою!

— Ми будемо у мене в готелі, — сказав я Литтл-джонсу. — Хотів би ознайомити вас з деталями справи.

Він кивнув, щось буркнув і відчинив переді мною двері.

Ми підійшли до ліфта і в повному мовчанні спустилися вниз. Я махнув рукою до автівки таксі, пропустив уперед Литтлджонса і саме збирався сісти слідом, коли якийсь інстинкт, інтуїція чи щось інше змусили мене озирнутися. Коротун, котрий намагався проломити мені череп, а потім переслідував у «стандарді», стояв у дверях, дивлячись на мене. На мить наші очі зустрілися, потому він сплюнув на тротуар, розвернувся і пішов у протилежному напрямку.