Це не моя справа

Розділ XXII

О третій двадцять я завершив усі свої приготування на вечір і повернувся до себе в номер готелю «Савой», щоб дочекатися Коула.

Полишивши Нетту, зустрівся з Гаррі Біксом і пояснив, чого хочу від нього. Заінтригований історією, яку я йому оповів, він негайно погодився допомогти. Я взяв таксі та вирушив у редакцію «Морнінґ Мейл», де провів цілу годину із Фредом Ульманом. Діючи згідно з моїми попередніми вказівками, Ульман працював, як негр, і зібрав купу корисної інформації, якою слід було негайно скористатися.

Коррідан усе ще був у Лейкемі, і попри всі мої зусилля зв’язатися з ним, тимчасово був недоступний. Я знав, що до вечора він повернеться, але до того часу я або розплутаю усю цю справу, або остаточно провалю її. В якомусь сенсі я був навіть радий, що Коррідана нема поруч. Його відсутність розчищала мені поле дій, тож я не проминув цим скористатися. Коли він урешті повернеться, то знатиме, що я розкрив справу з пограбуванням Алленбі — і це стане для нього шоком на все життя.

Тим часом мені потрібна була підтримка поліції. Під час свого попереднього перебування в Лондоні я заприятелював із інспектором О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт. Нас познайомив Коррідан, і О’Мейлі залюбки продемонстрував мені роботу британського правосуддя. Тож тепер я вирішив звернутися до нього по допомогу, зателефонувавши. Коли я пояснив причину дзвінка і надав усі необхідні докази, О’Мейлі наполіг на тому, щоб познайомити мене з шефом Коррідана у Скотленд-Ярді. Було вирішено діяти негайно.

Тож тепер, повернувшись нарешті у свій номер, я дозволив собі трохи розслабитися, певний, що якщо все піде за планом, то вже до вечора справа про пограбування Алленбі та вбивства Медж Кенніт і Генрі Литтлджонса будуть розкриті. Заледве я встиг ще раз прокрутити в голові всі деталі справи, щоб упевнитися, що нічого не впустив, як у двері постукали. То прийшов Коул.

Я виліз із крісла і попрямував до дверей.

Коул стояв, похитуючи головою і дивлячись на мене вичікувально. Він навіть трохи причепурився. Масні плями з піджака зникли. Коул змінив замацану білу краватку на менш заяложену жовту. В петлиці красувався букетик конвалій.

— Привіт, малий! — озвався він. — Я не зарано, ні?

— Заходь, — сказав я, відчиняючи двері ширше.

Він неквапно зайшов, роззираючись кімнатою.

— Ти ж знаєш, як мені тут подобається, — повідомив він. — Чим більше розглядаю номер, тим більше він мені до смаку. — Коул із надією глянув на мене. — То ти приготував гроші, малий?

— Звісно. Вони он там у шухляді.

Він не зміг приховати захват, хоча й намагався це зробити. Його обличчя прояснилося, очі засяяли, і він радісно захихотів.

— П’ятсот фунтів! — вигукнув він, потираючи пухкі жирні руки. — Заледве можу в це повірити!

— Сідай, товстунчику! — припросив я, зачиняючи двері. — Ти ще їх не отримав, тож не радій завчасу.

Посмішка злетіла з його обличчя, і він вичікувально глянув на мене.

— Але ти вже прийняв рішення, малий? — запитав він. — Ти ж будеш розсудливий?

— А звідкіля мені знати, що після отримання грошей ти знову не заявишся до мене? — запитав я, запалюючи сигарету.

— Будь ласка, не говори зі мною так, — сказав він, кинувши на мене косий погляд. — Кажу ж тобі, я так справи не веду: я чесний шантажист. Можливо, це звучить абсурдно, але в мене є свої принципи, і я їх дотримуюсь.

— Я би тобі в житті не повірив, якби мав змогу виштовхати тебе геть, — зронив я. — Сідай-но — побалакаймо.

Він повагався, потім мляво занурив своє брезкле тіло в крісло.

— Ну чого ти такий підозріливий, малий! — поскаржився він, закопилюючи губи. — Мої умови гранично чіткі. Ти даєш мені п’ятсот фунтів, я мовчу, а ти полишаєш країну. Це ж достатньо просто, чи не так? І як я можу тобі зашкодити, якщо тебе тут немає, еге ж?

— Але я ще не поїхав. І ніщо не може зупинити тебе від подвійної гри, поки я тут, хіба ні?

— Однак я цього не робитиму, — запротестував він. — Не в моїй натурі робити такі гидкі речі.

— Нагадай якось мені про це, щоб я сплакнув на дозвіллі, — сказав я. — А що буде, якщо Коррідан як слід натисне на тебе? Звідкіля мені знати, що ти не повідаєш йому, що то не Нетта, а Анна загинула?

— Не кажи дурниць, малий! — озвався Коул. — Якби я таке сказав Корріданові, то сам мав би купу клопотів, чи не так?

— То Неттина сестра померла, еге ж?

Він кліпнув.

— Звісно!

— А звідкіля тобі це відомо? Ти що, бачив колись її сестру?

— Звісно! — повторив він, почухавши ніс і замислено глянувши на мене.

— Чому ж ти сказав, що то Нетта?

— Гадаю, нема сенсу у це заглиблюватися, малий! — сказав він, ніяково завовтузившись у кріслі. — У мене на те були свої причини.

— Скільки тобі заплатив Пітер Френч за мовчання? — різко спитав я.

На мить він знітився, потому отямився й хихикнув.

— Бачу, ти дуже спостережливий, — зауважив Коул. — Не можу тобі цього сказати. Я дав обіцянку.

— Ну що ж, — мовив я, стенувши плечима. — Тоді до справи. Отож, ти вимагаєш від мене п’ятсот фунтів, а інакше даси Корріданові неправдиві свідчення, котрі дозволять тому звинуватити мене у двох убивствах, чи не так? То така твоя позиція?

— Саме так, — підтвердив він, дурнувато посміхаючись. — Боюся, я не зможу цього викласти письмово. Але, між нами, загальну ідею ти вловив правильно, малий! — підтвердив він.

Я задоволено кивнув.

— Можеш забрати свої гроші, — озвавсь я, — і Боже тобі помагай, товстунчику. Та якщо спробуєш вести подвійну гру, я повернусь по тебе і стовчу тебе на желе.

— У тебе є моє слово, — сказав Коул патетично, намагаючись зобразити гідність. — І цього тобі має бути достатньо. Але, звісно, ти американець і не можеш уповні оцінити слово англійця.

— Досить уже пишномовних слів, ти, жирна гнидо! — гаркнув я.

З мене справді було досить.

Він укотре хитнув головою.

— Тобі не здається, що ми й так забагато змарнували часу? То де гроші?

Я підійшов до письмового столу, висунув шухляду і витяг звідти пачку однофунтових банкнот, які планував віддати Нетті. Жбурнув гроші йому на коліна.

— Тримай, — сказав, дивлячись на нього.

Він витріщився на гроші, і його очі мало не вилізли з орбіт. Торкнувся купюр, обмацав їх.

— Бери свій куш і забирайся звідси, — промовив я.

— А ти не заперечуватимеш, якщо я їх перерахую, малий? — запитав він хитро. — Не те, щоб я тобі не довіряв — просто так прийнято. Крім того, ти міг би дати мені й забагато!

— Рахуй — але швидше. Не можу бачити твоєї пики жодної зайвої хвилини!

Запала довга пауза, поки Коул перераховував гроші. Він аж тремтів від збудження, цілковито поглинутий шелесткими банкнотами.

Нарешті випростався й кивнув. У його очах сяяв тріумфальний блиск.

— Ну що ж, малий, — сказав він, — не думав я, що з тобою буде так легко. Гадав, що матиму з тобою купу клопотів, — він запхав банкноти в кишені й загадково посміхнувся. На нього гидко було дивитися.

Я розсміявся.

— Забирайся звідси, жирна гнидо!

Він глянув на засохлий букетик конвалій у себе в бутоньєрці. Вийняв його і поклав на стіл.

— Це тобі на згадку про мене, малий! — сказав він, дурнувато гигикнувши.

То вже було занадто.

— А це тобі на згадку від мене, товстунчику! — і я розмахнувся та поцілив йому кулаком у праве око.

Він одлетів до стіни, схопившись за око. Якусь мить стояв там приголомшений, потому зіщулився і застогнав.

— Тварюко! — заскавулів він. — Невихований, огидний хам!

Я зробив погрозливий рух у його бік. Він рвонув до дверей і рвучко розчахнув їх. На нього там уже чекав дужий детектив у цивільному.

Коул налетів на нього й отримав такий потужний удар, що влетів назад у номер. Детектив у цивільному мило посміхнувся йому.

— Привіт, любий!

Коул, усе ще тримаючись за око, добру хвилину витріщався на нього, а тоді його обличчя якось зморщилося, й він осів на коліна. Коп наблизився до нього. Коул зробив крок назад. Коли обидва опинилися в кімнаті, я копняком зачинив двері.

— Отож, ти сподівався на клопоти зі мною, еге ж? — похмуро озвавсь я. — Клопоти, хлопче, це ще м’яко сказано!

Я підійшов до ванної кімнати і відчинив двері.

— О’кей, О’Мейлі, — виходьте!

Інспектор О’Мейлі вийшов із ванної у супроводі ще одного детектива в цивільному, котрий тримав у руках блокнот.

— Все записали? — перепитав я.

— Кожнісіньке слово! — підтвердив О’Мейлі, потираючи руки. — Це найкраще зізнання, про яке я лише міг мріяти! Якщо воно не тягне на десять років, то нехай мене повісять за брехню.

Три детективи вишкірилися до Коула. О’Мейлі підійшов і лагідно торкнувся його руки.

— Я — інспектор О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт[29], а це — поліцейські з нашого відділку, — повідомив він, махнувши рукою у бік чоловіків у цивільному. — Мій обов’язок — заарештувати вас за спробу шантажу. Мушу вас також попередити, що все, що ви скажете, буде записане і використане проти вас на суді.

Обличчя Коула позеленіло.

— Ви не можете так вчинити зі мною! — заскавулів він. — Ось кого ви мусите заарештувати! Він — убивця! — І тицьнув тремтячим пальцем у мене. — Він убив Медж Кеннітт і Генрі Литтлджонса! Я бачив, як він це робив! Ви не можете заарештувати мене: я чесний громадянин!

— Розкажете це на суді, — заспокійливо повідав О’Мейлі Коулу. — А тепер ходімо зі мною!

Двоє шпиків у цивільному стали обабіч. Один із них витяг мої гроші з кишені Коула і передав їх О’Мейлі.

— Поки що заберемо це як доказ, — пояснив мені О’Мейлі. — Але після суду ви отримаєте їх назад.

— Сподіваюся, — вишкірився я. — Мені сумно було б дізнатися, що вони пішли у ваш спортивний фонд.

Троє поліцейських розреготалися.

— Ходімо ж, — припросив О’Мейлі Коула. — Ми знайдемо для вас зручну і затишну камеру.

Коул відсахнувся.

— Він убивця, кажу ж вам! — несамовито заволав Коул. — Заарештуйте його! Він утече з країни, якщо ви цього не зробите! Чуєте мене? Він полишить Англію!

— Не хвилюйтеся ви так, любий! — сказав один зі шпиків у цивільному. — Якщо будете чемні, то я пригощу вас у відділку скляночкою какао.

Коул нарешті забрав руку з пошкодженого ока, яке тепер напухло й запливло.

— Цей тип напав на мене! — зарепетував він. — Хочу офіційно заявити про це! Заарештуйте його!

О’Мейлі глянув на нього удавано згорьовано.

— Ви справді це зробили? — запитав він мене, скрушно хитаючи головою.

— Я? — злякано перепитав. — Та мені й на думку б таке не спало! Він так поспішав витратити свої гроші, що вдарився об одвірок, коли вибігав.

О’Мейлі грубо зареготав.

— Певно, ви надто вже квапилися, — сказав він, підморгнувши Коулу.

Я підійшов до Коула і посміхнувся.

— Бувай, гнидо! Наступного разу, коли надумаєш зайнятися шантажем, не обирай для цього репортера. Побачимося років за десять!

Поліцейські вивели Коула. Він вийшов безмовний, приголомшений, очманілий. Уже біля дверей О’Мейлі озирнувся.

— Побачимося ввечері, — сказав він.

— Звісно, — відповів я. — І Коррідан якраз повернеться. Хочу побачити його обличчя, коли повідомлю йому свій маленький сюрприз. Я не відмовився б від такого задоволення навіть за все віскі Лондона!

— І я також, хоча й непитущий, — благочестиво озвався О’Мейлі.