Це не моя справа

Розділ IV

Наступного ранку я різко прокинувся. Задзеленькав телефон, і я сів на ліжку. Схопив слухавку, втамувавши позіхання. Подивився на годинник — було лише десять по восьмій — і запитав:

— Хто мене турбує так рано?

— Вас питає інспектор Коррідан, — озвався портьє.

— Гаразд, нехай підніметься до мене, — відповів я, схопив свій халат і рвонув у ванну прийняти душ.

Спав я погано і все ще відчував образу на Коррідана за те, що напередодні він так безцеремонно відіслав мене назад у «Савой»: «Вибачте, Гармасе, але тепер це суто поліцейська справа, — сказав він, — а тому я не можу взяти вас із собою...»

Отакої!

Ясна річ, що він був роздратований, і я прекрасно усвідомлював, що в нього є для цього причини, та гадав, що він не посміє спекатись мене після всього, що я зробив, — але Коррідан був таким, яким він був. Коли він починав працювати, то працював на самоті.

Я вже виходив із ванної, коли почув стукіт у двері.

Відчинив — на порозі стояв Коррідан.

Виглядав він втомлено і був неголений.

— То ви оце щойно встали? — гаркнув він, жбурнувши капелюха на крісло. — А я ще навіть не лягав!

— Ви ж не очікуєте від мене, що я ридатиму з цього приводу? — парирував я. — Та ще й після того, як ви мене вчора так відшили?

Виглядав він іще похмуріше, ніж зазвичай. Всівся у крісло.

— Будьте хорошим хлопцем — роздобудьте мені кави і не бурчіть, — сказав він. — У мене була жахлива ніч.

Я зняв слухавку, попросив офіціанта і замовив каву.

— Самі в усьому винні, якби взяли мене з собою, то я би зробив за вас половину роботи.

— За пів години у мене зустріч із шефом, і я надумав зайти до вас і переповісти останні новини, — сказав Коррідан. — Тож спершу про пістолет. Він належав чоловікові на ім’я Пітер Еттерлі, лейтенантові американської армії. Той повернувся на батьківщину, але ми попросили командування американської армії по той бік океану узяти в нього свідчення. Схоже, він знав Нетту Скотт і подарував їй «люґер» на спомин. Ви ж пам’ятаєте, що саме таке пояснення я вам і пропонував.

— А ви часу не марнували, — зауважив я, трохи розчарований, що все виявилося таким простим.

— О, ми працюємо швидко, коли нам це потрібно, — похмуро озвався Коррідан. — Отож, із пістолетом усе зрозуміло. Щодо санітарної машини, то ми відслідкували її рух. Її знайшли на Гемстедському пустищі, однак трупа в ній не було. У нас є прикмети водія, однак вони підходять чи не будь-якому молодому чоловікові. Що непокоїть мене — де тіло? Втім, мені ще більше не дає спокою питання — чому його викрали?

— Цьому має бути якесь пояснення, — сказав я, махнувши рукою офіціанту, котрий саме приніс каву. — Якщо тільки це не був якийсь дурнуватий жарт.

Коррідан здвигнув плечима.

— Ми докопаємося до правди, — пообіцяв він і глянув на годинник. — Випиймо ж нарешті ту каву — за мить я вже мушу бігти.

Поки я наливав каву, він провадив далі:

— Я розпорядився перевірити цінні папери. Вони виявились фальшивими. А таке завжди викликає тривогу. Чи є у вас якісь припущення, навіщо дівчина ховала фальшиві цінні папери у себе в квартирі?

— Хіба що хтось дав їй ці папери, запевняючи, що вони справжні, — сказав я, передаючи філіжанку. — Втім, я давно з Неттою не спілкувався. Вона могла зв’язатися з поганими людьми, хоча я в цьому й сумніваюся.

Коррідан відсьорбнув каву і буркнув:

— А я гадаю, що це цілком ймовірно, — зауважив він. — Діамантова каблучка, котру ви виявили у неї на квартирі, також має свою історію. Це — частина великої колекції коштовностей, викрадених кілька тижнів тому. Її власниця, Герві Алленбі, учора ввечері впізнала каблучку. Наші люди чекають, поки викрадені речі з’являться на ринку. Ця каблучка — перший дзвіночок. Як ви гадаєте, яким чином вона опинилася у Нетти Скотт?

Я непевно хитнув головою.

— Можливо, хтось подарував їй цю каблучку.

— Тоді навіщо переховувати перстеник на дні баночки з кремом? — озвався Коррідан, допиваючи каву. — Дивне місце для зберігання коштовностей — якщо тільки у вас не нечисте сумління, чи не так?

Я з ним погодився.

— Рано чи пізно все з’ясується, — продовжив Коррідан. — Але поки що не бачу жодних підстав вважати, що дівчину було вбито, Гармасе. Адже саме це вас зрештою і непокоїть. Залиште все на мене.

— Отож, ви маєте намір грати по-дрібному, еге ж? — спитав я. — Так, я справді вважаю, що хтось її прикінчив. Якщо б ви завдали собі клопоту скористатися тією підставкою для капелюхів, яку ви називаєте головою, я би за дві хвилини пояснив вам, чому то не було самогубство.

Він холодно глянув на мене і попрямував до дверей.

— Мені ніколи, Гармасе, — сказав він. — У мене купа справ, і домисли репортерів мене мало цікавлять. Пробачте, але я справді вважаю, що вам слід полишити це на людей компетентних.

— Певно, бувають моменти, коли місіс Коррідан пишається вами, — уїдливо промовив я. — І це, гадаю, один із таких моментів.

— Я холостяк, — сказав він. — Шкода, що я вас розчарував. Мені вже справді час іти. — Біля дверей він затримався. — Боюся, що не може бути й мови про те, щоб узяти вас із собою до Анни Смітт. Справа набула офіційного характеру. Ми не можемо дозволити американському репортерові втручатися в наші справи.

Я кивнув.

— Гаразд. Якщо ви це так розцінюєте — забудьмо і не думаймо про це більше.

— А я й не думатиму, — сказав він із кислою посмішкою та спокійнісінько вийшов із номера.

Упродовж кількох хвилин я був такий розлючений, що втратив здатність тверезо мислити, а потім трохи заспокоївся і навіть посміхнувся. Якщо Коррідан думає, що зможе відлучити мене від цієї справи, то він помиляється.

Я поквапно склав свої речі, схопив телефонну слухавку і поцікавився в довідковому бюро, як мені взяти напрокат машину. Мені відповіли, що за двадцять хвилин авто чекатиме на мене — після того, як я повідомив їм, що зможу заправити його, скориставшись карткою «Преса». Я викурив дві сигарети, ще трохи подумав і спустився у вестибюль.

Мені підшукали «б’юїк». Я побоявся запитати, у скільки це мені обійдеться, відкликав убік портьє і розпитав дорогу до Лейкема. Портьє пояснив, що це лише за кілька миль від Горшема і порадив виїхати з Лондона через міст Путні у напрямку Кінґстона. Далі буде зовсім просто, позаяк у Горшемі вдосталь дорожніх знаків.

Попри свій поважний вік, «б’юїк» ішов добре, і я доїхав до Фулем-роуд за чверть години, навіть не перепитуючи дорогу. О цій ранковій порі весь транспорт рухався в напрямку Лондона, тож переді мною була практично порожня дорога. Проїжджаючи повз стадіон поблизу Стемфорд-бридж, — один із орієнтирів, зазначених портьє, — я помітив у водійському дзеркальці позаду себе розбитий «стандард», котрий — я чітко це пам’ятав — я бачив у себе на хвості на Найтсбридж. Я й забув про нього, аж поки знову не побачив автівку позаду себе на мосту Путні. Іще не отямившись від учорашнього нападу, почав розмірковувати, чому за мною стежать.

Намагався розгледіти водія, але авто мало блакитне антивідблискове лобове скло, і я бачив лише обрис голови. Я поїхав по Хай-стріт і зупинився на червоне світло світлофора. «Стандард» зупинився за мною.

Я вирішив, що мені конче треба знати, чи справді той чоловік у старенькому «стандарді» переслідує мене. Якщо це дійсно так, то я мав намір добряче його струсонути. Подумав було, чи то часом не Коррідан послав одного зі своїх людей, аби той не спускав з мене очей, але вирішив, що навряд чи.

Я радів, що в мене «б’юїк», який, очевидно, має потужніший двигун, ніж та руїна «стандард» — якихось жалюгідних чотирнадцять кінських сил супроти моїх тридцяти однієї. Щойно світло змінилося на жовте, я натиснув на газ і рвонув уперед. На межовій швидкості злетів на пагорб, що розташовувався при виїзді з Путні, і помчав далі — спідометр показував небезпечні 80 миль.

Я бачив, що люди витріщаються на мене, та позаяк жодного полісмена поки що не стрілося, мені було байдуже. Я використав «б’юїк» на всю його потужність, аж поки не видерся на вершину пагорба. Тоді нарешті трохи зменшив швидкість, задоволено глянувши у дзеркало заднього виду... й отримав справжній шок! «Стандард» був усього лише за двадцять футів позаду!

Та я все ще не до кінця був упевнений, що мене переслідують. Цілком могло статися так, що хлопець просто вирішив показати, що я не єдиний, хто любить швидку їзду. Я відчув неабияку повагу до старенького «стандарда», роздовбаний кузов якого ховав у собі першокласний двигун, переобладнаний для перегонів. Я продовжив свій шлях, «стандард» також. Коли я виїхав на об’їзну дорогу, він був усе ще за якусь сотню футів од мене, тож я вирішив трохи схитрувати. Махнув рукою з вікна, з’їхав на узбіччя і пильно оглянув «стандард», котрий стрілою промчав повз мене. В цю мить мені вдалося розгледіти водія. Він був молодий і чорнявий. Схожий на засмальцьовану кухонну губку капелюх насунутий низько на очі, але я вже побачив достатньо, щоб упізнати його. Це був той коротун, який напередодні намагався розчерепити мені голову. Тепер уже точно знаючи, що він таки переслідує мене, я провів поглядом «стандард» і поліз по сигарету. Певно, той тип зараз дуже нервує, гадаючи, що робити далі. Тепер він не міг би вже зупинитися... чи міг? Я вишкірився. Бо за кілька сотень ярдів попереду він таки став.

Це й вирішило справу. Мене справді переслідують — тож я витяг олівець із кишені й записав номер авто на зворотному боці конверта.

Тепер уже я вирішив провчити його як слід, не роздумуючи ні хвилини: просто мусив відплатити йому за вчорашнє. Я завів свій «б’юїк», упритул під’їхав до «стандарда», різко загальмував і вистрибнув із машини, перш ніж той тип устиг збагнути, що й до чого.

— Привіт, хлопче! — сказав я йому, приязно усміхаючись. — Одна пташка мені поцвірінькала, що ти мене переслідуєш. Мені це не подобається. — Поки говорив, витяг із кишені складаний ножичок і відкинув лезо. — Шкода, синку, що я підкину тобі трохи роботоньки, — провадив далі, — однак це піде тобі лише на користь.

Він сидів, витріщившись на мене, скрививши губи та виставивши жовті зуби. Був схожий на розлюченого тхора.

Я нахиливсь і засадив ножа в його автомобільну шину. Повітря зі свистом вилетіло з камери.

— Нині шини вже не ті, що раніше, еге ж, синку? — лагідно перепитав я, ховаючи ножик у кишеню. — Залишаю тебе тут, щоби ти зміг замінити колесо. А тепер вибач — у мене важлива зустріч.

Він обізвав мене словом, котре в інший час неодмінно б мене обурило, але тієї миті я відчував, що він має на те деяке право.

— Якщо вже ти так полюбляєш колекціонувати монтажні лопатки, то, гадаю, ми зможемо якось влаштувати лицарський двобій, — приязно закінчив я.

Він повторив своє гидке слово, тож я полишив його.

Він усе ще сидів там, коли я промчав повз, і продовжував сидіти, коли я домчав до повороту за шість сотень ярдів попереду. Підозрюю, що те цуценя було неабияк засмучене.

За пів години я доїхав до Горшема і тепер уже був упевнений, що мене ніхто не переслідує. Рух був незначний, і впродовж кількох миль переді мною не було жодної машини.

З Горшема я поїхав до Вортінга, тоді звернув на бічну дорогу і за кілька хвилин опинився вже неподалік Лейкема. Місцевість була пречудова, а день — спекотний і сонячний. Я по-справжньому насолоджувався кількома останніми милями, жалкуючи, що не дослідив цю частину Англії раніше — замість того, щоб проводити стільки днів і ночей у брудному, задушливому Лондоні. Вказівник на стовпі повідомляв, що я перебуваю за милю від Лейкема, тож сповільнив рух і звернув у вузький провулок. Попереду з’явилися кілька будиночків, паб та пошта. Я здогадався, що це нарешті Лейкем, під’їхав до пабу та зайшов усередину. Це було дивне, схоже на коробку приміщення, що радше нагадувало ляльковий будиночок. Жінка, котра подала мені подвійне віскі, очевидно, була схильна поговорити, почувши мій акцент.

Ми побалакали про природу, про те, про се, а тоді я запитав у неї, чи не знає вона котедж із назвою «Беверлі».

— О, то вас цікавить міс Скотт? — перепитала вона, і в її очах тут же з’явився осуд. — Її будиночок трохи далі — приблизно за милю звідси. Поверніть направо при першому ж повороті. Її котедж стоїть збоку. У нього солом’яний дах та жовті ворота. Ви не зможете проїхати повз.

— Чудово! Я знайомий з її подругою. Можливо, я все-таки її навідаю. А ви знайомі з нею? Бо я не знаю, як вона виглядає. Гадаєте, вона мене прийме?

— Наскільки мені відомо, чоловікам там завжди раді, — відповіла вона, хмикнувши. — Сама я ніколи її не бачила. В містечку вона практично не буває — приїжджає лише на вікенд.

— Можливо, хтось доглядає за будиночком? — припустив я, розмірковуючи, а чи не даремно я сюди припхався.

— Місіс Брембі у неї прибирає, — повідомила жінка. — Але вона й сама ні до чого.

Я розрахувався за віскі, подякував жінці й повернувся до свого «б’юїка». «Беверлі» я відшукав за кілька хвилин. Його я міг бачити крізь дерева, їдучи вузькою алеєю. В чарівному садку під солом’яним дашком стояла грубо поштукатурена двоповерхова хатинка — надзвичайно мила і приваблива.

Я залишив «б’юїк» перед воротами, відчинив хвіртку і попрямував вузькою стежкою до будинку. Сонце засліплювало, в нерухомому повітрі завис аромат гвоздик, троянд та жовтофіолей. Я сам би був не проти тут оселитися. Підійшов до дубових, оздоблених голівками цвяхів дверей, постукав начищеним мідним молоточком і схвильовано почав чекати. Мені було не по собі, бо я не знав, чи відомо Анні Скотт про Нетту і як повідомити їй сумну новину. Хвилювався, бо не знав, чи подібна сестра на Нетту і чи знайдемо ми з нею спільну мову.

Та за кілька хвилин я розчаровано усвідомив, що в будинку нікого нема — принаймні ніхто не планує мені відчиняти.

Я зійшов униз, придивися до вікон горішнього поверху, тоді зазирнув у вікно першого. Бачив, що кімната займає увесь нижній поверх і крізь її вікна проглядається великий сад. Кімната гарно умебльована і зручна. Я обійшов будинок і зупинився позаду нього. Тут також нікого не було, роздивився добре доглянуті газони та квіткові клумби — суцільний килим яскравих барв. Підійшов до дверей чорного входу, нерішуче постояв і взявся за ручку. Двері були зачинені. Підійшов до іншого вікна, помітивши, що занавіски на ньому запнуті. Я стояв перед заштореним вікном, і невідомо чому мені стало дуже лячно. Я зробив крок уперед, намагаючись роздивитися, що там. Заглянувши у шпарину між завісками, побачив, що це кухня, але поле зору було настільки обмежене, що я міг бачити лише шафу для посуду, в якій рядами стояли блакитні блюдця та чашки з китайського фарфору.

І тут я відчув запах газу.

Почувся хрускіт гравію. Я відскочив убік. До мене поспішав Коррідан із двома поліцейськими. Обличчя його було похмуре. В очах Коррідана читалися роздратування і гнів.

— Ви би краще якнайшвидше проникли всередину, — порадив я, не давши їм опам’ятатися. — Я відчуваю запах газу.