Це не моя справа

Розділ XIII

Повертаючись із Міністерства реконструкції і планування, де я підшуковував матеріал для своєї третьої статті, зіштовхнувся з Корріданом. Я помітив його, коли він поквапно йшов залюдненим тротуаром — похмурий, очі недоброзичливі, губи суворо стиснуті.

— Привіт, насуплений котику! — сказав я, приноровлюючись до його ходи. — Ви — немовби живе втілення національного боргу.

Він сердито обернувся, не сповільнюючи кроку.

— Ніколи не зустрічав нав’язливішого хлопця, — сказав поліцейський, прискорюючи ходу й витягуючи свої довгі ноги, неначе бажаючи таким чином якнайшвидше спекатись мене. — Ви наче стерв’ятник. Тільки-но щось станеться або піде не так, ви тут же з’являєтеся.

У мене ноги теж довгі, тому я й не відставав.

— А що не так цього разу? — безтурботно спитав я. — Когось знову прикінчили?

— Нікого не прикінчили, — холодно озвався він. — Якщо вже вам так хочеться знати, то цей клятий Джуліус Коул ушився. Він виліз із вікна своєї спальні й утік, поки я намагався туди потрапити.

— Не засуджую його за це, — відповів я, — особливо після того, що сталося з Медж Кеннітт. Гадаю, він боявся, що те саме може трапитися і з ним. Жодних припущень, де він може бути?

— Ні, але ми знайдемо його. Я конче хочу його допитати, і ми подали його в загальний розшук. Багато часу воно не займе, однак це — жахливе марнування державних коштів.

— Не сушіть собі цим голову, — порадив я. — І без того є чим перейматися. Найголовніше — знайти його живим.

— Не драматизуйте ситуацію, — буркнув Коррідан. — Ви завжди згущуєте фарби.

— Хіба? — здвигнув плечима я. — До речі, як просувається розслідування у справі Джейкобі?

Він оступився і гостро глянув на мене.

— Вам і про це відомо? — перепитав інспектор та пішов повільніше.

— О, я вирішив йти вашою стежиною слави й удачі. Кілька місяців тому ваше ім’я та фотографії прикрашали чи не кожну газету — в зв’язку зі справою Джейкобі. Чи знайшли ви вже награбоване добро?

Він заперечно мотнув головою.

— Нічого, але для цього є ще купа часу, — додав він коротко. — А чому ви згадали про Джейкобі?

— Знову консультувався зі своєю дошкою «віджа». Мені видалося трохи дивним, що часточка награбованого Джейкобі скарбу захована у Нетти — в баночці з кольдкремом. Я також подумав, чому ви не сказали мені, що каблучка пов’язана з тією нашумілою справою.

Коррідан хмуро посміхнувся.

— Далеко не все я вам розповідаю. Але вам якось самому вдається про це дізнатися.

— Це справді так, — підтакнув я. — Ви будете здивовані, коли дізнаєтеся, як багато мені відомо.

— Наприклад?

— Я також не всім із вами ділюся. Але невдовзі я вам відкриюся, і ми вдосталь поплачемося один одному в жилетку.

Він нетерпляче смикнувся у пошуках таксі.

— А вам ніколи не спадало на думку пов’язати справу Джейкобі з Неттою Скотт та вбивством Медж Кеннітт? — ненароком спитав я, коли таксі нарешті зупинилося перед Корріданом.

— Мені спадає на думку багато чого, що має стосунок до моїх справ, — сухо озвався він, сідаючи в таксі. — Бувайте, Гармасе! Полишіть усе на мене. Ви, може, не повірите, але я завжди доводжу всі свої справи до кінця.

— Ну, нехай це залишиться між нами — дехто в це може й не повірити.

Я подивився йому вслід, посміхнувся і продовжив свій шлях до «Савою». Отже, Джуліус Коул втік. І я не дуже здивуюся, якщо його знайдуть у якійсь канаві догори ногами.

Я зайшов у «Савой», поцікавився, чи нема для мене кореспонденції, забрав записку від Крістал, в якій вона пропонувала зустрітися ввечері та випити разом по скляночці джину, долучивши номер телефону з проханням передзвонити їй.

Зайшовши в свій номер, я відразу зателефонував Крістал.

Вона тут же озвалася.

— Привіт! Це твій американський залицяльник з готелю «Савой», — відрекомендувався я. — Отримав записку і вважаю, що пропозиція пречудова. То де і коли зустрінемося?

— Заїдь по мене, — запропонувала вона і продиктувала мені адресу на Гертфорд-стріт.

— А я гадав, що ти мешкаєш зі своїм татусем — пристрасним любителем опудал!

— Я також люблю пожартувати! — хихикнула вона, вішаючи слухавку.

Я був біля її помешкання кілька хвилин на восьму. Воно розташовувалося над крамницею антикварних меблів. Піднявшись застеленими червоною доріжкою сходами, я опинився в крихітній кухоньці.

Крістал висунула пшеничного кольору голівку з дверей поруч і чмокнула мене в щоку.

— Заходь сюди, — припросила вона, показавши рукою на сусідні двері. — Я вийду до тебе за дві хвилини.

— Надто довго чекати, — відповів я, — зайду разом із тобою!

Вона поквапно зачинила за собою двері, сказавши, що не одягнена і не приймає джентльменів у такому вигляді.

— А хто тобі сказав, що я джентльмен? — запитав я, стукаючи в двері. — Через отакі помилки дівчата і потрапляють у халепи.

Вона провернула ключ у дверях, і я чув її хихотіння.

— Пройди у вітальню і поводься як слід, — скомандувала вона.

— Гаразд, — відповів я, зайшов у вітальню і плюхнувся на велику канапу.

Кімната мені сподобалася. Вона була зручна, світла, повна квітів. Саме така кімната, в якій чудово можуть порозумітися чоловік із жінкою.

На столику поруч із канапою стояли пляшки з віскі, джином, сухим вермутом, сифон із водою та шейкер.

Я змішав два мартіні, запалив сигарету і почав терпляче чекати.

Невдовзі з’явилася Крістал в легкому червоному халатику та білих домашніх капцях. На обличчі її було написане нетерпіння.

— А ось і я, — сказала вона, всаджуючись поруч зі мною. Поплескала мене по руці і посміхнулася.

Я подумав, що вона виглядає збіса спокусливо, подав їй мартіні і підняв бокал на її честь.

— Нехай вигини твого тіла ніколи не розпрямляться! — виголосив я і, випивши пів бокала мартіні, подумав, що воно справді хороше. — Тож усі ті оповідки про батька — лише жарт?

— Не зовсім. У мене справді є батько, котрий захоплюється виготовленням опудал тварин, але я з ним тепер не живу. Я більше не могла його витримувати, а він — мене. Однак я завжди говорю знайомим чоловікам, що мешкаю разом із татом — і це береже мене від купи неприємностей, коли ті напрошуються до мене додому.

— А як же так сталося, що мене запросили у святая святих? — із посмішкою спитав я.

Її повіки кокетливо затремтіли.

— Я маю на тебе види.

— Моя мама каже, що чемні дівчатка не повинні мати видів на чоловіків.

— А хто каже, що я чемна? — парирувала вона, поставивши бокал на стіл і обхопивши мою шию руками.

У наступні п’ять хвилин ми стали задушевними друзями; потому я легенько скинув зі своєї шиї її руку і сказав:

— Спочатку про справи.

— До біса всі справи! Давай розважимося!

Вона поклала голівку мені на плече й оповила моєю рукою свою талію.

— Трохи згодом, — пообіцяв їй я, — не форсуймо події. Я хотів тобі повідомити: сьогодні вранці я зустрічався з Бредлі. Він чомусь мене незлюбив. І не пускатиме більше у свій клуб.

Вона випросталася, в очах її з’явився гнів.

— Чому?

Я знову притягнув до себе її голівку і поклав собі на плече.

— Він гадає, що я надто допитливий. Втім, якщо мені до того байдуже, то чому тобі цим перейматися?

— Не знаю, чи захочу я повертатися в клуб, якщо він так до тебе ставиться, — сердито промовила вона. — Не знаю, що ще я могла б для тебе зробити. Ти б не хотів узяти мене на утримання? Завжди мріяла стати чиєюсь утриманкою!

— Я не прихильник утримання жінок. Гадаю, що це вони мають піклуватись про мене.

— О, ти знову жартуєш! — вигукнула вона і ляснула мене по коліну. — Серйозно — чи не хотів би ти мене утримувати?

— В жодному разі. Це ж майже те саме, що утримувати себе.

Вона зітхнула.

— Ну що ж, гаразд. Мені ніколи не щастить. Гадаю, в клуб я сьогодні вже не піду. В холодильнику в мене є курча. Давай з’їмо його і проведемо вечір разом.

— Звучить спокусливо.

— Посидь отут, поки я приготую вечерю.

Я знову наповнив свій бокал, запалив сигарету й розслабився. Було приємно спостерігати за її граційними рухами.

Зненацька я вирішив, що непогано було би підтримувати з нею не тільки ділові стосунки.

— Скажи-но мені, серденько, чи добре ти до всього придивлялася та прислухалася в клубі?

— О, так! Проблема лише в тому, що я не знала, до чого мені прислухатися. Хоча дещо я тобі таки розповім.

Вона помовчала, накриваючи на стіл, а потім нарешті повернула обличчя до мене.

— Сьогодні по обіді, коли я була в клубі, якийсь дивний на вигляд чолов’яга запитував Бредлі. Він нагадав мені типа, котрого я бачила з Неттою — ну, того, про якого я вам розповідала — на «бентлі».

— Продовжуй, — спонукав я її, зацікавлений.

— Не впевнена, чи то був той самий чоловік, але він мав таку ж статуру. Щось знайоме було в тому, як він прикликав офіціанта. Він великий, тілистий і світловолосий. Трохи нагадує гоміка.

— Він, бува, не мав звички постійно похитувати головою? Не зауважила цього? І ще — волосся підстрижене коротко?

Вона кивнула.

— Ти знаєш його?

— Схожий на мого приятеля Джуліуса Коула, — відповів я. — То що було далі?

— Бредлі вийшов зі свого кабінету, пильно глянув на нього і сказав:

— Чого тобі в біса треба?

Тип відповів:

— Мені треба поговорити з тобою, Бредлі. Це дуже важливо.

Бредлі помітно розлютився, але провів чоловіка у свій кабінет. Звісно ж, я не чула їхньої подальшої розмови.

Я загасив недопалок і запалив ще одну сигарету.

— Добре подумай. Можливо, щось після цього сталося?

— Я бачила, як Френкі пройшов у кабінет Бредлі; пізніше він вийшов та спустився в гараж. І сказав Семові щось про те, що мусить негайно покинути місто. Я бачила, що він був сам не свій від люті, але більше не можу нічого такого пригадати.

— Ти й так достатньо багато запам’ятала, — сказав я, підійшов до телефона і, відшукавши в довіднику домашній номер Меррівезера, зателефонував йому.

Він одразу ж підняв слухавку.

— Це Гармас, — сказав я. — Чи не можете ви негайно зв’язатися з Литтлджонсом і попередити його, що в Лейкем поїхав один чоловік?

Меррівезер сказав, що так і зробить. В голосі його чулося здивування. Він попросив описати того чоловіка, і я дав йому детальний опис Джуліуса Коула.

— Ймовірно, він приїде на авто «стандард-14», — повідомив я і назвав номер машини. — Скажіть Литтлджонсу, щоб не випускав його з поля зору, навіть якщо для цього доведеться припинити спостереження за місіс Брембі. Коул дуже важливий. Гадаю, він зрештою зупиниться у місіс Брембі. То ви передасте йому це просто зараз?

Меррівезер пообіцяв зателефонувати Литтджонсові негайно і поклав слухавку.

Крістал із широко розплющеними очима прислухалася до розмови.

— Знаєш, мене так збуджує твій голос, коли ти ведеш ділові розмови! Це все одно, що зніматися у фільмі разом із Гамфрі Богартом[20].

— А ти пам’ятаєш, що Богарт зробив із Беколл?[21]

— Пам’ятаю, що то було щось не дуже ввічливе, — відповіла вона, поквапно відсахнувшись.

Я схопив її в обійми, зробив те, що Богарт робив із Беколл, і поцікавився, чи їй це сподобалося.

— Щось я не розібрала до пуття, — озвалася Крістал, зітхнувши. — Повтори, будь ласка!

Раптом мені дещо спало на думку.

— Скажи-но мені, сонечко, чи не зустрічала ти в клубі чоловіка на ім’я Джейкобі?

Вона заперечно хитнула головою.

— Це той, якого вбили? Ні, я його не знала, але знайома з його дружиною, Сельмою. Вона була однією з танцюристок у клубі до того, як вийшла за нього заміж. Вона була дуже мила і страшенно закохана у свого Джорджа. Я не бачила її відтоді, як Джейкобі вбили. Навіть не знаю, де вона живе. Я хотіла було з нею зустрітися, бо знала, що вона дуже засмутиться через смерть чоловіка, хоча загалом, наскільки я розумію, це була не така вже й велика втрата.

— Сельма Джейкобі, — замислено повторив я. — Можливо, вона також — частинка цієї головоломки.

Крістал іще міцніше обійняла мене за шию.

— Чи не могли б ми забути про це на якийсь час? — благально промовила вона. — Невже тобі геть до мене байдуже? Усе, що тебе цікавить, це жахливі головоломки!

— Не весь час, — заперечив я.

— Чи не могли б ми трохи розважитись просто зараз? — спитала вона, притискаючи свої губи до моїх.

І ми розважилися.