Це не моя справа

Розділ V

Я курив, сидячи у своєму «б’юїку», і спостерігав за тим, що відбувається перед дверима будинку.

Коли Коррідан оговтався від несподіванки, побачивши мене, то коротко й офіційно запитав:

— Що в біса ви тут робите?

Тепер нарешті й він учув запах газу.

— Вам тут не місце. І нічого на мене дивитися вовком. Це справа поліції, і репортери нам ні до чого!

Я хотів було посперечатися з ним, але він промчав повз мене, на ходу кинувши одному з поліцейських:

— Виведіть звідси містера Гармаса і простежте, щоби він тримавсь якомога далі!

Мені страшенно кортіло зацідити полісменові в пику, але я добре знав, що це мені нічого не дасть, тож повернувся до свого авто, зручно вмостився, запалив сигарету і став чекати.

Коррідан із поліцейським виламали вхідні двері. Вони увійшли в дім, а інший поліцейський залишився біля воріт, не зводячи з мене лихого погляду. Я зиркав на нього не менш похмуро.

За кілька хвилин я побачив, що Коррідан відчиняє вікна. Потім він кудись зник. Нудотний запах газу поплив галявиною. Пройшло зо чверть години, перш ніж почало відбуватися щось іще. Під’їхала машина, з якої вийшов довготелесий чолов’яга понурої зовнішності з чорною валізкою у руках, перекинувся кількома словами з полісменом біля воріт, і вони разом увійшли всередину. Очевидно, то був місцевий лікар.

За десять хвилин похмурий чолов’яга вийшов. Я чекав біля його авто, і він кинув на мене гострий непривітний погляд, коли я відчиняв для нього дверцята.

— Вибачте мені, лікарю! Я репортер. Чи не можете ви мені сказати, що відбувається всередині?

— Запитайте про це в інспектора Коррідана! — гаркнув він, усівся в свою машину і поїхав геть.

Поліцейський біля воріт зловтішно вишкірився.

За кілька хвилин із котеджу вийшов інший поліцейський, муркнув щось до колеги і поквапно пішов доріжкою.

— Гадаю, він побіг купувати Корріданові глазуроване яблучко, — довірливо гукнув я поліцейському біля воріт. — Але не кажіть мені цього. Нехай це ще трохи мене поінтригує.

Поліцейський співчутливо вищирився. Я вже бачив, що йому страшенно кортить поділитися зі мною інформацією.

— Він пішов по ту місіс Брембі, котра доглядає будиночок, — сказав він, крадькома роззирнувшись, чи не чує його, бува, хто.

— То там знайшли труп? — спитав я, тицяючи пальцем у котедж.

Він кивнув.

— Молода леді, — повідомив він, підходячи ближче до мого «б’юїка». — Дуже гарненька. Звісно ж, самогубство. Запхала голову в духовку. Гадаю, вона мертва вже три-чотири дні.

— Це ваша думка, а що сказав лікар?

Полісмен дурнувато посміхнувся.

— Таж лікар так і сказав!

— Це Анна Скотт? — буркнув я.

— Невідомо — лікар не зміг її упізнати. Ось чому Берт і пішов по ту місіс Брембі.

— А що робить Коррідан? — запитав я.

— Усе винюхує, — озвався полісмен, стенувши плечима. Судячи з виразу його обличчя, Коррідан не належав до його улюбленців. — Готовий заприсягтися, що він хоче відшукати те, чого там нема. Ті хлопці зі Скотленд-Ярду завжди так роблять. Це допомагає їм просуватися по службі.

Я подумав, що це трохи несправедливо, але нічого не сказав, натомість глянув на доріжку — там саме з’явилися дві постаті. То був Берт, полісмен, та висока опасиста жінка в рожевій сукні мішкуватого крою.

— Он вони йдуть, — сказав я, кивнувши у бік доріжки.

Жінка йшла дуже швидко, і полісмен ледве за нею встигав. Коли вони наблизилися, я зміг роздивитися її обличчя. Це була смаглява молодиця років сорока, з купою масного чорного волосся, недбало зав’язаного на потилиці. Із зачіски вибилося кілька пасом, закривши їй обличчя, і тепер вона намагалася відкинути їх назад величезною, майже чоловічою рукою.

Жінка летіла вимощеною кам’яними плитами доріжкою. Очі її були дикі, рот смикався. Вигляд мала такий, ніби вона зазнала справжнього шоку і страждала від безмежного горя.

Берт підморгнув колезі та пройшов із доглядальницею в будинок.

Я запалив чергову сигарету, влаштувався на ведійському сидінні й схвильовано почав чекати.

Раптом із відчинених вікон пролунав тваринний крик, потому почулися істеричні ридання.

— Напевно, це була Анна Скотт, — стурбовано сказав я.

— Схоже на те, — озвався полісмен, дивлячись на котедж.

Поступово ридання затихнули. Пройшло зо пів години, перш ніж жінка з’явилася знову. Вона йшла дуже повільно, сховавши голову в брудний носовичок та опустивши плечі.

Полісмен відчинив для неї хвіртку й обійняв за плечі, допомагаючи вийти. Це було зроблено з найкращих міркувань, однак місіс Брембі різко відкинула його руку.

— Не чіпайте мене своїми закривавленими руками! — скрикнула вона здушеним голосом і почимчикувала доріжкою.

— А леді ще та, — зронив полісмен, почервонівши.

— Можливо, вона начиталася «Макбета», — ризикнув припустити я, однак це, здається, його не заспокоїло.

Пройшло вже півтори години, відколи я востаннє бачив Коррідана. Я був голодний. Годинник показував пів на другу, однак я вирішив чекати і далі, сподіваючись висловити Корріданові все, що про нього думаю.

За десять хвилин він вийшов з будинку і махнув мені рукою. Я вилетів з машини і стрілою промчав повз поліцейського.

— Гаразд, — коротко сказав Коррідан. — Гадаю, ви захочете все оглянути. Але, заради Бога, не розповідайте нікому, що я дозволив вам це зробити.

Я вирішив, що таки не зовсім змарнував свої гроші, підгодовуючи цього йолопа.

— Красно дякую, — сказав я. — Анічичирк.

В будинку все ще відчувався сильний запах газу, котрий посилився, коли я зайшов на кухню.

— Це справді Анна Скотт, — похмуро підтвердив Коррідан, показуючи рукою на скоцюрблєну тіло на підлозі.

Я стояв над нею, не в змозі вимовити ні слова.

На дівчині була рожева нічна сорочка з накинутим поверх білим пеньюаром, ступні босі, руки стиснуті в кулаки. Голова засунута в духовку. Відійшовши убік й обережно переступивши через її ноги, я зміг зазирнути дівчині в обличчя. Це була блондинка років двадцять п’яти. Навіть мертва вона була гарна, хоча я й не зміг вловити в цьому чарівному спокійному личку схожості з Неттою.

Я зробив крок назад.

— А це точно Анна Скотт? — запитав я.

Коррідан зробив нетерплячий рух рукою.

— Звісно, — озвався він. — Та жінка її упізнала. Ви ж не хочете сказати, що тут криється ще якась загадка?

— Дивно, що обидві кінчають життя самогубством, еге ж? — нутром я відчував, що тут щось не так.

Коррідан мотнув головою і пройшов у вітальню.

— Прочитайте ось це, — запропонував він, простягаючи мені аркуш паперу. — Це знайшли біля неї.

Я узяв аркуш і прочитав:

«Без Нетти життя для мене не має сенсу. Будь ласка, пробачте мені. Анна».

Я віддав йому записку.

— Навіть не маючи за спиною пів століття служби в поліції, я відразу би сказав, що це фальшивка, — зронив я.

Він узяв записку.

— Не намагайтеся бути дотепним, — холодно озвався Коррідан.

Я криво посміхнувся.

— Як ви думаєте, кому вона адресована?

Він хитнув головою.

— Поняття не маю. Місіс Брембі казала, що сюди приходила купа чоловіків. І серед них був такий собі Пітер, про якого Анна постійно згадувала. Можливо, записка для нього?

— А чи не міг це бути Пітер Еттерлі? — поцікавився я. — Хлопець, котрий подарував Нетті пістолет?

Коррідан почухав підборіддя.

— Навряд чи, — проказав він. — Еттерлі повернувся у Штати місяць тому.

— А, так, я й забув про це, — відповів я, підходячи до письмового столу, що стояв під вікном. — Сподіваюся, ви розшукаєте цього чоловіка?

Я відсунув шухляду і зазирнув усередину. Жодних паперів, жодних листів. Усі відділення ретельно вичищені.

— Вона старанно все прибрала перед тим, як накласти на себе руки. Ви знайшли хоч якісь папери?

Він заперечно хитнув головою.

— Тобто абсолютно нереально перевірити, чи це справді почерк Анни?

— Мій любий друже... — їдко почав Коррідан.

— Проїхали, — сказав я. — Просто такий вже я підозріливий. Знайшли щось цікаве?

— Нічого особливого, — він пильно придивився до мене. — Я скрупульозно обшукав будинок — тут нема нічого, що могло би поєднувати дівчину з фальшивими цінними паперами, діамантовими каблучками чи іншими подібними речами. Мені шкода, що я змушений вас розчарувати.

— Нічого, якось переживу, — вишкірився я. — Просто дайте мені трохи часу. Чи знайшли ви в помешканні шовкові панчохи?

— Я не шукав тут шовкових панчіх, — гаркнув він, — а займався значно важливішими речами!

— Тож пошукаймо їх. У мене пунктик щодо шовкових панчіх. То де тут спальня?

— Послухайте, Гармасе! Це вже надто далеко заходить! Я й так дозволив вам...

— Заспокойтеся, прошу вас, бережіть нерви!.. — сказав я, миролюбно поплескуючи його по руці. — Ну що тут поганого? Нетта мала купу шовкових панчіх, і всі вони зникли. Анна теж повинна була б їх мати; можливо, вони все ще на місці. Ходімо погляньмо!

Кинувши на мене роздратований погляд, він повернувся до дверей.

— Зачекайте тут, — сказав Коррідан і почав підійматися сходами.

Я пішов за ним услід.

— Можу знадобитися. Завжди добре мати при собі свідка.

Він пройшов у маленьку, але розкішно обставлену спальню, тут же попрямував до комода і почав копирсатися в стосі шовкової білизни, светрів та шарфиків.

— Ви перебираєте усі ці дрібнички як одружений чоловік, — сказав я, відчинив шафу і зазирнув усередину. Там висіли лише дві сукні і один костюм. — Бідолашна, у неї зовсім не було одягу, — провадив я далі. — Можливо, вона не могла дістати купонів чи просто була нудисткою?

Він сердито глянув на мене.

— Тут нема панчіх, — сказав він.

— Що, взагалі?

— Жодних. Взагалі.

— Здається, підтверджується моя нудистська теорія, чи не так? — сказав я. — Можливо, вам захочеться прокрутити цю «панчішну теорію» у вашій кмітливій голові? Я й сам маю намір це зробити й не облишу її, поки не з’ясую, чому жодна з дівчат не мала жодних панчіх!

— На що в біса ви натякаєте? — вибухнув Коррідан. — Усі розуми поїли? Ви що, вважаєте себе Перрі Мейсоном[8]?

— О, тільки не кажіть мені, що ви читаєте детективні романи! — здивовано зауважив я. — То що ви тепер робитимете?

— Просто зараз я чекаю на санітарну машину, — сказав Коррідан, спускаючись разом зі мною сходами. — Тіло відвезуть до Горшемського моргу, і вже там проведуть дізнання; не думаю, що з того слідства вийде щось путнє. Усе й так достатньо ясно, — однак голос у нього був стурбований.

— Невже ви справді вважаєте, що Анна дізналася про самогубство сестри і тут же наклала на себе руки? — запитав я.

— А чому б і ні? — перепитав Коррідан. — Ви страшенно би здивувались, якби дізналися, скільки стається сімейних самогубств. У нас вражаюча статистика щодо цього.

— О, я й забув, що ви працюєте грубими емпіричними методами, — парирував я. — Але чому ви мене не впустили в будинок, коли самі нишпорили там?

— Послухайте-но, Гармасе, це взагалі не ваша справа! Ви тут лише за моєї мовчазної згоди! — вибухнув Коррідан. — Це серйозне розслідування, і я не потерплю тут роззяв, які витріщатимуться на мою роботу!

— Назвати мене роззявою — така сама брехня, як і стверджувати, що те, що ви тут чините, називається роботою, — сумно сказав я. — Але нехай. Надалі я буду чемний і — дякую за інформацію!

Він гостро глянув на мене — чи я не жартую; вирішив, що таки жартую, і міцно стиснув губи.

— Поки що це все. Ви би краще їхали звідси — до прибуття санітарної машини.

— Гаразд, уже їду, — сказав я, прямуючи до вхідних дверей. — А вас не цікавить моя версія стосовно цього другого вбивства?

— Не цікавить! — твердо сказав він.

— Я так і думав. Шкода, бо я міг би вказати вам правильний шлях. Гадаю, цього разу ви хоч приставите охоронця до тіла? Адже ви не хочете, щоби труп викрали, як минулого разу, еге ж?

— Дурниці, — сердито озвався Коррідан. — Нічого такого не станеться. Але я вдамся до певних застережних заходів — якщо ви це маєте на увазі.

— Як не дивно, але саме це й маю на увазі, — сказав я і, посміхнувшись, відчинив двері. — Побачимося, друже! — я вийшов, полишивши його самого.

Підморгнув поліцейському біля воріт, усівся у свій «б’юїк» і повільно рушив провулком. Мені багато що треба було обміркувати, але я не знав, з чого почати. Подумав, що непогано було б перекинутися кількома словами з місіс Брембі. Так, справді — слід почати з неї. Я знав, що її будинок десь поряд, адже Берт, полісмен, повернувся з нею уже за кілька хвилин. Я не хотів, щоби Коррідан знав, що я замислив, тож доїхав до кінця провулка, залишив свій «б’юїк» у заростях і знову повернувся. Мені зустрівся робітник із ферми, який показав будиночок місіс Брембі. Це була маленька напівзруйнована будівля із занедбаним садом.

Я пройшов порослою бур’янами доріжкою і постукав у двері. Стукав аж тричі, перш ніж почув човгання ніг. За хвилину двері відчинились, і переді мною постала місіс Брембі. Зблизька вона видалася мені схожою на циганку. Була дуже смаглявою; чорні, як агат, очі нагадували маленькі вологі камінці.

— Чого вам треба? — спитала вона хрипким голосом, схожим на каркання ворона.

— Я репортер, місіс Брембі, — відрекомендувався я, припіднявши капелюха та сподіваючись, що їй припадуть до смаку мої ґречні манери. — Хотів би поставити вам кілька запитань стосовно міс Скотт. Ви щойно бачили тіло. Ви впевнені, що то міс Скотт?

Вона смикнулася.

— Звісно ж, то була міс Скотт, — сказала жінка і почала було зачиняти двері. — Не знаю, про що це ви говорите. Так чи інакше, я не збираюся відповідати на ваші питання. Забирайтеся звідси!

— Я міг би стати вам у пригоді, — сказав я, задумливо брязкаючи монетами в кишені. — Хотів би знати всі таємниці цього самогубства — моя газета за це щедро заплатить.

— Ідіть до біса разом зі своєю газетою! — люто вигукнула вона й спробувала зачинити двері, однак я хутко виставив ногу, перешкодивши цьому.

— Ну ж бо, будьте розумницею, — сказав я, мило посміхаючись їй крізь тридюймову шпарину в дверях. — Хто цей Пітер, про якого ви розказували інспекторові? І де я можу його знайти?

Вона рвучко розчахнула двері й щосили штовхнула мене в груди. Я не очікував такого, тож похитнувся назад і, втративши рівновагу, розтягнувся на весь зріст. Вона була сильна, як коняка. Двері з гуркотом зачинилися, і я почув, як засунули засув.

Я повільно звівся на ноги, обтрусив із себе пилюку й тихо присвиснув. Тоді звів очі на вікна верхнього поверху будинку — і завмер. Бо помітив там дівчину, котра дивилася на мене. В ту ж мить вона різко відсахнулася і зникла. Я навіть не мав певності, була то дівчина, чоловік чи просто оптичний обман. Але якщо очі мене не обманювали, то там, нагорі, була Нетта Скотт! Вона стояла й дивилася на мене.