Це не моя справа

Розділ XVII

Із безладної балаканини Крістал я вже знав, що Джек Бредлі рідко коли приходить у клуб раніше десятої вечора.

Отож, прямуючи повз Шеферд-маркет, подумав: якщо завітаю до нього зараз, то, цілком вірогідно, застану його вдома. Хейз-мьюз була за кілька кроків від Берклі-сквер, тож я дістався туди дуже швидко.

Помешкання Бредлі розташовувалося над гаражем. Крізь кремові муслінові завіски пробивалося світло. Я волів би залізти просто у вікно, але це, на жаль, було неможливо, а тому я обрав єдиний можливий спосіб: смикнув за мотузочку дзвінка.

За кілька хвилин почув кроки. Двері відчинилися. Я не сподівався побачити Френкі, але й він не очікував уздріти мене.

— Привіт, мачо! — озвавсь я.

Він мигцем глянув на мене, в очах його мелькнув страх, і він уже відкрив рота, щоб закричати.

Я був готовий до цього, тому щосили вперіщив йому в підборіддя. Коли він падав, я підхопив його і дбайливо поклав на підлогу. Переступив через тіло, зачинив за собою двері, прислухався. Просто переді мною були сходи, які вели в житлові кімнати. Унизу стояла велика ваза з орхідеями. Я хмикнув. Сходи вкривав чудовий килимок з густим пухнастим ворсом, який приглушав кроки. Стіни пофарбовані в абрикосовий колір, балясини — зелені.

Чийсь голос гукнув:

— Френкі! Хто там?

Жіночий голос був дивовижно знайомий. Я закляк, нажаханий. Я знав цей голос — чув його багато разів перед тим, але навіть і тепер мені важко було повірити, що це голос Нетти.

Я швидко зробив крок уперед і побачив жіночі ноги в шовкових панчохах та поділ блакитної сукні нагорі сходів. Почув здавлений окрик, потому шовкові панчохи та край блакитної сукні зникли. Почулися поквапні кроки.

Я почав стрімко підніматися сходами і, не усвідомивши, що вони такі круті, перечепився. Вилаявшись, утримався на ногах і продовжив підйом уже обережно, обмацуючи кожну сходинку, поки нарешті дістався верхнього сходового маршу. Переді мною було троє дверей. Одні з них відчинилися: з них вийшов Джек Бредлі. На ньому був зелений халат, з-під якого виглядали крохмальний білий комірець і чорна краватка-метелик. В очах застигла холодна лють, рот перекошений.

Я зробив було крок назустріч, але, помітивши в його руках пістолет 38 калібру, зупинився.

— Ти ще заплатиш за це! — гаркнув він. — Як ти смієш сюди вдиратися?

Не дивлячись на нього, я прислухався. Десь із грюкотом зачинилися двері.

— Привіт, Бредлі! — приязно сказав я. — То хто твоя подруга?

— Я підстрелю тебе, щойно спробуєш викинути один зі своїх фокусів, — пообіцяв Бредлі. — Руки вгору! Я викликаю поліцію.

— Ні, ти цього не зробиш, — озвавсь я, — а також не вистрелиш. У тебе нема дозволу на володіння вогнепальною зброєю, і копам це не сподобається, — скоромовкою проговорив я, сподіваючись, що мій блеф спрацює, і рушив на Бредлі.

Бачив, що вираз його обличчя змінився. Тепер на ньому читалися сумніви. Цього мені виявилось достатньо. Я вибив зброю у нього з рук і копнув її зі сходів. Бредлі кинувся на мене, але я відсторонив його та ввійшов у кімнату, з якої той щойно вийшов.

У розкішно умебльованій кімнаті нікого не було. В ній ширяв аромат бузку. Отож, це таки була Нетта, подумав я, і знову мені стало якось не по собі. В кінці кімнати виднілися ще одні двері. Я підбіг до них і спробував відчинити. Вони не піддалися. Тоді я відійшов, розігнався і ногою поцілив у замок. Двері розчахнулися. По той бік із дерев’яних сходів на мене глянула темрява. Поки я отак стояв, почув, як завівся двигун у гаражі і звідти виїхала машина. Я повернувсь і побачив, як до мене скрадається Бредлі з кочергою в руках. Його лице було перекошене від люті, очі палали.

— Пам’ятаю, ти колись казав, що міцніший за Френкі, — промовив я. — Маєш нагоду продемонструвати це.

Я вихопив у нього з рук кочергу і пожбурив її в дальній кінець кімнати. Вона збила торшер, який, своєю чергою, зачепив столик із пляшками та склянками. Почувся оглушливий дзенькіт розбитого скла.

— Ти ще пошкодуєш про це, — рявкнув Бредлі, задкуючи.

— Отже, ти не такий уже й міцний, — вишкірився я. — Ти — той хлопець, котрий наказує іншим виконувати брудну роботу. Ну що ж, Бредлі, доведеться тобі дещо порухатися: тобі буде корисно трохи розім’ятися, щоби зігнати зайвий жир. Скидай це!

Я витягнув його з халата, добряче трусонув і швиргонув услід за кочергою.

Він важив не менше шістнадцяти стоунів[24], але переважно це було сало.

Я підійшов до місця, де він лежав, всівся на бильце крісла і приязно йому посміхнувся. Він навіть не робив спроб звестися на ноги й лише видивлявся на мене таким лютим поглядом, якому позаздрила б навіть змія.

— Ти впізнаєш мене, Бредлі? — поцікавився я. — Того хлопця, котрий лізе не в своє діло? Бо я боявся, що ти не признаєш моє обличчя після того, як твої бандити попрацювали наді мною.

— Не розумію, про що це ти варнякаєш! — рикнув він. — Забирайся звідси, або я викличу поліцію!

— Ти попереджав, що провчиш мене, еге ж? — провадив я далі, витягаючи сигарету і запалюючи її. — Ну що ж, урок був невдалий. Але мій урок ти запам’ятаєш. Я маю намір розквасити твою пику, та перш ніж зроблю це, ти мусиш відповісти мені на кілька запитань. То хто була та дівчина, з якою ти щойно говорив?

— Ти її не знаєш, — відповів він, повільно сідаючи на підлозі. — Якщо не заберешся звідси негайно, Гармасе, то я розправлюся з тобою. Боже ж мій, що я з тобою зроблю!

Я копнув його в жирні груди, від чого він упав навзнак.

— Казав тобі, що такі щури, як ти, шеляга не варті, хіба ні? — промовив я, струшуючи попіл на нього. — Ти поняття не маєш, що означає бути крутим. Розправишся зі мною? — я розсміявся. — Ні з ким ти не зможеш розправитися доти, доки я не покінчу з тобою.

Бредлі лежав, тримаючись за груди — обличчя пурпурове від люті та болю.

— Ну ж бо, кажи, хто була та дама! Говори, інакше я виб’ю з тебе всю душу.

— Це була Сельма Джейкобі, — видушив він. — А тепер забирайся звідси!

Я заперечно хитнув головою.

— Ні, це була не вона, — сказав, легенько копнувши його. — Це ж була Нетта, чи не так?

Його обличчя обм’якло і стало неначе восковим.

— Це божевілля! — прошепотів він, роблячи спробу підвестися. — Нетта мертва!

— Ти сам себе видав, — сказав я, знімаючи піджак і засукуючи рукави сорочки. — Вставай-но, Бредлі! Ти ще можеш зробити те, що не доробили троє втомлених бандитів.

Він лежав нерухомо, мов труп, і нажахано дивився на мене.

— Облиш, — сказав. — Ти не смієш чіпати мене, Гармасе. Я стара людина, у мене хворе серце.

Я розреготався.

— Ти хочеш сказати, що в тебе буде хворе серце, — промовив я і з розмаху копнув його ногою в жирні ребра. — Вставай-но, негіднику!

Я таки змусив його звестися на ноги, а тоді замахнувся і поцілив йому в око, від чого Бредлі знову полетів на підлогу. Падаючи та намагаючись втриматися на ногах, він ухопився за книжкову шафу. Шафа захиталась і з гуркотом упала, книжки розлетілися навсібіч. Я підібрав найважчу книгу і жбурнув у Бредлі. Вона поцілила йому в груди, і він знову гепнувся, цього разу перевернувши стілець. Я жбурляв у нього книжками доти, поки він не сховався за диваном, а тоді рушив на нього, відбив його кволий удар правою, влучив у друге око, притримав його, щоб він не впав, і поцілив у зуби, обдерши при цьому собі шкіру на кісточках пальців. Почув, як зуби його хруснули. Хитаючись, він побрів геть, випльовуючи кров. На губах його виступила піна, очі закотилися. Він зробив відчайдушну спробу дотягтися до телефона. Я дав йому можливість торкнутися слухавки, а тоді зробив йому підніжку, і він знову жахнув на підлогу. Падаючи, наніс мені ковзний удар, але в ньому не було сили — та й чого можна було очікувати від такого жирного боягуза, котрий з самого ранку жлукче віскі.

Я вирвав телефонний шнур із гнізда і дубасив його слухавкою по голові, доки та не розсипалася у мене в руках.

Я випростався, роззираючись, що б іще мені розтрощити. Не зміг вимислити нічого кращого, ніж зірвати зі стіни портрет немолодої дами у святковому вбранні і надіти його на голову Бредлі, котрий саме почав приходити до тями.

Схопив торшер і влупив Бредлі ще й ним.

Тепер той лежав на спині, важко дихаючи та сопучи, й обличчя його було не набагато привабливіше за моє.

З надією я чекав, поки він зведеться на ноги, але він продовжував лежати. Я саме роздумував, закінчити на цьому чи ще трохи попрацювати з його пикою, коли це увійшов Френкі. Справляв він моторошне враження. У правій руці тримав ніж м’ясника, і вигляд у нього був такий, ніби він і справді має намір ним скористатися. Він не кинувся до мене, але підходив неквапно — ніж виставлений вперед, зуби вищирені, очі палають.

— Привіт, Мармадюку[25]! — озвавсь я. — Невже матуся не казала тобі, що бавитися з ножами небезпечно? Ти можеш порізатися!

Він повільно, з гарчанням наближався до мене.

Я вирішив, що нерозважливо дозволити йому наближатися так близько. Намацав позаду себе якусь книжку і жбурнув її в нього. Вона поцілила Френкі в плече, але не зупинила. Той продовжував наближатися, і я чітко усвідомив, що він цілком здатний мене зарізати.

Колами ми пересувалися кімнатою, обережно роблячи кожен крок, аби не перечепитися, при цьому не зводили один з одного очей. Я здогадався, що він заманює мене ближче до Бредлі — аби той зміг ухопити мене за ноги. Якби це сталося, то Френкі мав би немало можливостей посмугувати мені шкіру.

Я зупинився, вичікуючи.

Цей рух на мить спантеличив Френкі: він зупинився також. Я ж зробив крок уперед. Він слабо хитнувся до мене з ножем у руках, не знаючи, відступити йому чи кинутись на мене. І поки він отак вагався, я рушив.

Відчув, як ніж роздер мені рукав сорочки і подряпав біцепс, а тоді нарешті мені вдалося вхопити Френкі за зап’ястя. Коли я викручував йому руку, той примудрився подряпати мені обличчя. Це було дуже боляче, і на якусь мить я оскаженів. Ухопивши його за пояс штанів, жбурнув мерзотника просто на Бредлі, котрий нарешті спробував звестися на ноги.

Поки вони вовтузилися на підлозі, я пожбурив ніж услід за кочергою.

Коли ж я розвернувся, Бредлі й Френкі були вже на ногах.

Тепер, коли Френкі був поруч, Бредлі, здається, трохи осмілів.

— Убий ту свиню! — прошамкав він і підштовхнув Френкі вперед. Я розсміявся, бо просто не міг стриматися: Френкі був крихітний і.без свого ножа не міг би налякати і гнома. Але сміливості йому не бракувало, тож він кинувся на мене, розчепіривши пальці, мов клешні. Однак моєю метою було битися не з Френкі, а з Бредлі. Тому я тримався на відстані, почекав на Френкі і вдарив його якомога лагідніше кулаком у щелепу. Підхопив, обережно вклав на підлогу, підмостивши під голову подушку, і кивнув Бредлі.

— Тобі не слід змушувати таких малюків битися за тебе, — сказав я, наближаючись. — Ну що ж, тепер побачимо, чи готовий ти відповідати на питання. То це була Нетта, чи не так?

Він схопив стілець і запустив ним у мене. Я ухилився, а тоді взяв стілець за ніжки та розтрощив у нього на спині. Нагнувся і вгамселив у пику, потому схопив за вуха й гупнув головою об килим.

— Кажи ж бо, негіднику! — скричав я, продовжуючи гамселити його головою по застеленій килимом підлозі. Шкодував, що підлога не бетонна, однак я вклав у своє заняття забагато жару і, здається, пошкодив йому вуха. А це вже було щось.

— То це була Нетта, так?

— Припини! — заволав він. — Так, чорт забирай; це була вона!

— Тож Нетта повстала з мертвих, еге ж? — зронив, я, відпускаючи його вуха, але продовжуючи ляскати по щоках, аби привести його до тями. — І що вона хотіла?

— Гроші, — буркнув він.

— Скільки ти їй дав?

— Триста фунтів.

— А за що вона їх отримала?

— Щоб не потрапити в руки поліції.

— Навіщо це їй?

— Не знаю.

Я знову схопив його за вуха і гепнув головою об килим.

— То навіщо?

— Не знаю, — заскиглив він. — Присягаюсь, я цього справді не знаю!

Я сів йому на груди і дав щигля по носі.

— Не розповідай мені баєчок про те, що ти дав їй гроші лише тому, що вона про це попросила. То за що ти дав їй гроші?

— Вона продала для мене кілька каблучок, — простогнав він.

— Де вони?

— Он там.

Я силоміць поставив його на ноги.

— Ну ж бо, не будь таким сором’язливим — покажи їх мені.

Хитаючись, він підійшов до розтрощеного письмового столу і висунув шухляду.

— Ось вони, — промовив він і лантухом повалився на підлогу.

Я взяв чотири діамантові персні, повертів їх у руках і глянув на Бредлі.

— Награбоване добро Джейкобі, еге ж? — сказав я.

Він здригнувся.

— Не розумію, про що ти говориш. Вона казала, що це її персні. Нічого не знаю про Джейкобі.

— Ще й як знаєш, негіднику, — озвавсь я. — Недовго ще тобі ходити на свободі, тож викладай усе швидше. Звідкіля це в тебе?

— Я її не питав, — пробелькотів Бредлі. — Вона запропонувала їх мені за триста фунтів. Я бачив, що вони коштують значно дорожче, і купив їх.

— Я розповім про це Корріданові, — заявив я, поклавши каблучки в кишеню. — А ти знаєш, що це означає.

— Вони мої! — гаркнув він, трясучи кулаками. — Я притягну тебе за крадіжку!

— Будь же розсудливим. Ти не гірше за мене знаєш, що ці персні — частина награбованого Джейкобі добра. То де я можу знайти Нетту?

— Не знаю, — буркнув він, прикладаючи закривавлену хусточку до носа. — Вона не сказала, куди йде. Ти вломився сюди в найбільш непідходящий момент, чорт забирай!

Я подумав, що, може, це й правда.

— Вставай! — наказав йому я.

Він повагався, але коли я загрозливо хитнув ногою, зеледве випроставсь і став переді мною.

— Гаразд, Бредлі, тепер ми квити. Наступного разу, коли надумаєш когось провчити, ретельніше добирай об’єкт.

Я пильно оглянув його, вирішивши, що моє лице порівняно з ним — це обличчя красеня, розвернувсь і наостанок ще раз зацідив йому в жирне підборіддя. Бачив, як він гепнувся на підлогу. Потому я відкотив рукави сорочки, натягнув піджак і поквапно пішов до виходу.