Червона трава

Розділ 4

Дві пари танцювали й далі; одну з них складали Лазулі та Ліль. Ліль була щаслива: її запрошували цілий вечір, і з допомогою кількох склянок трунку все йшло як по маслу. Вольф помилувався ними й, вислизнувши з кімнати, подавсь до кабінету. В кутку стояло навкарячки величезне срібне свічадо. Вольф підійшов і впритул заглянув у прозорінь полірованого металу. Захотілося поговорити з собою як чоловік з чоловіком. Срібний Вольф чекав. Справжній уперся руками в холодну поверхню, щоб переконатись у своїй присутності.

— Що з тобою? — спитав він.

Відбиття стенуло плечима.

— Чого ти хочеш? — знову спитав Вольф. — Тут зовсім непогано.

Рука потяглася до стіни й крутнула вимикач. Кімната одразу запала в пітьму. Зосталось лише Вольфове відбиття. Воно живилося з іншого джерела.

— Що ти зробив, аби виплутатись? — провадив Вольф далі. — Треба спитати, з чого виплутатись, правда?

Відбиття зітхнуло. Втомлено так зітхнуло. Вольф став збиткувати:

— Ну-ну, поканюч. Нічого не виходить? Ось побачиш, голубе, я все одно увійду в машину.

Зображення видавалося дуже втомленим.

— Ну, й на що тут дивитись? — спитав Вольф. — Туман, люди, очі, сіра курява доріг… І це кляте сонце, рухливе, як діафрагма.

— Не нервуйсь, — чітко проказало відбиття. — Ти нам починаєш набридати.

— Розчарував, га? — Вольф усміхнувсь. — Боїшся, що, забувши все, я розчаруюсь? Краще вже розчаруватись, аніж вірити невідомо в що. Принаймні треба хоч подивитись, що воно таке, коли вже навертається така нагода… Чого мовчиш, шахраюго?

Його візаві й не думало відповідати.

— Машина мені нічого не коштувала, — сказав Вольф. — Розумієш, це мій шанс. Єдина нагода за все життя, так-так. І ти хочеш, щоб я її змарнував? Не діждеш. Рішення, що призводить до повного самознищення, більше важить, ніж найкращі вагання. Ти не згодний?

— Не згодний, — повторило відбиття.

— Ясно, — різко кинув Вольф. — Говорив тільки я — ти ні до чого. Ти більше мені не потрібний. Я обрав для себе. Прозрів. Ух, як категорично!

Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.