Ішли вони, не питаючи дороги, ребро до ребра, неначе мали витворити Єву. Лазулі трохи накульгував, і його комбінезон з шовку-сирцю зім’явся. Вольф ступав, похнюпивши голову, й лічив кроки. Не багато так пройшовши, він сказав з надією в голосі:
— А чи не податися нам печерами?
— Та звісно ж! — вигукнув Лазулі. — А то тут не протовпитись.
І справді, їм уже втретє за яких десять хвилин на очі навернувся якийсь доволі підтоптаний чоловік. Вольф простяг убік ліву руку, показуючи, що збирається робити поворот, і вони ввійшли в перший-ліпший будинок.
Це була зовсім зелена споруда, що виросла не більш як на поверх, отже там починалась околиця. Зеленими від моху сходами вони спустилися в льох і дістались головного проходу, що обслуговував усю вулицю. Звідти без особливих пригод проникли в печери. Довелось лише вколошкати сторожа, що, зрештою, було ділом неважким: у того лишився один зуб у роті.
Сторож охороняв вузькі двері під круглим склепінням, за якими були нові сходи, що яскріли розсипами крихітних кристалів. Поодинокі ліхтарі вказували дорогу. Під ногами хрумтіли блискітки-камінці. Внизу сходів приміщення ширшало, а повітря стало гарячим і пульсувало, наче кров у артерії.
Перші двісті-триста метрів ішли мовчки. В деяких місцях стіни печери уривалися, відгалужуючи бічні коридори, що вели вниз, і в кожному такому коридорі колір самоцвітів мав своє забарвлення. Камінці були різні: бузкові, ясно-зелені, схожі на опали, від молочно-блакитного до помаранчевого, і здавалось, ніби з тих коридорів на вас дивляться котячі очі. В інших переходах світло ледь мерехтіло, і місця скупчення кристалів пульсували, як маленькі мінеральні серця. Вольф і Лазулі не боялися заблукати — у місто виводила центральна галерея. Лише вряди-годи спинялись, щоб помилуватися грою світла в бічних печерах. На поворотах стояли білі кам’яні лави для відпочинку.
Вольф подумав про машину, яка чекала на нього вночі, і спитав себе, коли він знову повернеться до неї.
— По стінках машинної кліті тече якась рідина, — згадав він.
— Ота, що була у вас на обличчі, коли ви спустилися? — спитав Лазулі. — Така чорна й липуча?
— Вона зробилась чорна, коли я спустився, — відповів Вольф. — Там, усередині, вона була червона. Червона й смолиста, як скипіла кров.
— Це не кров, — сказав Лазулі. — Певне, якийсь конденсат…
— Замінити таємницю словом — це створити нову таємницю, ото й тільки, — промовив Вольф. — Так починається і виникає чаклунство.
— Он як? — вигукнув Лазулі. — А та ваша кліть — не чаклунство? Субстрат ветхих галльських забобонів.
— Яких забобонів? — перепитав Вольф.
— Ви такий, як і всі галли. Боїтеся, що небо впаде на землю, і вживаєте запобіжних заходів — ховаєтесь, щоб нічого не бачити, — сказав Лазулі.
— На Бога, зовсім навпаки, — заперечив Вольф. — Мені хочеться знати, що лишилось позаду.
— І як це там може литися та червона рідина? Звідки б їй узятись? — обурився Лазулі. — Найімовірніше, то конденсат. Але, бачу, вас це не обходить. Що ви там уздріли, зсередини? Ви навіть не знайшли часу розповісти мені, — докірливо сказав Лазулі, — а я ж, що не кажіть, починав з вами. Тепер самі бачите, як вам на все начхати.
Вольф змовчав. Лазулі завагався, потім таки сказав:
— У водоспаді головне — падіння, а не вода.
Вольф задер голову.
— Звідти всі речі бачиш такими, якими вони колись були. Ото і всього.
— І тому ви знову хочете туди повернутись? — спитав Лазулі, саркастично посміхнувшись.
— Ніяке це не хотіння, — відказав Вольф. — Це — фатум.
— Пхе!.. — скривився Лазулі. — Ви мене розсмішили.
— Чому в тебе таке ідіотське обличчя, коли ти бачиш Грайвесну? — спитав Вольф, переходячи в наступ. — Може, поясниш мені?
— Ні, не поясню, — сказав Лазулі. — Мені нічого вам пояснювати, тут нема нічого незвичайного.
— Гадаєш, ти знову в формі, чи не так? — вигукнув Вольф. — Бо в тебе все вийшло із закоханкою? І ти думаєш, ніби зможеш повторити це з Грайвесною? Так от, спи спокійно, як тільки ти знову опинишся з нею сам на сам, той твій тип повернеться і все тобі зіпсує.
— Ні, — сказав Лазулі. — Після того, що мені вдалося, він не повернеться.
— А щойно, коли грали в кров’янку, ти хіба його не бачив? — поцікавився Вольф.
— Не бачив, — сказав Лазулі. Він самовпевнено брехав.
— Брешеш, — сказав Вольф. І додав: — Причому — самовпевнено.
— Скоро вже дійдемо? — спитав Лазулі, змінюючи тему, бо все це ставало просто нестерпним.
— Ні, ще добрих півгодини.
— Я хочу побачити танцюючого негра, — сказав Лазулі.
— На дальшому розгалуженні. Ще хвилини дві, — пояснив Вольф. — Гірше не буде, ти маєш рацію. Ця кров’янка — гра для ідіотів.
— Іншим разом зіграємо краще в поцупон, — сказав Лазулі.