Червона трава

Розділ 25

— Найголовніше питання, яке треба визначити: на якому етапі навчання у вас з’явилася відраза до життя, — проказав пан Опік, чітко вимовляючи кожне слово. — Адже це й тільки це привело вас сюди.

— Десь так, — сказав Вольф. — Тобто, чому я розчарувався в житті.

— Але передовсім треба знати, якою була ваша частка доброї волі в тому навчанні.

Вольф дуже добре пам’ятав, як сам охоче ходив на заняття. Про це він і розповів панові Опіку.

— Та заради правди, гадаю, не зайве буде сказати, що й не бажаючи цього, я однаково опинився б там, — додав він.

— Ви певні цього? — спитав пан Опік.

— Наука давалася мені легко, — пояснив Вольф, — до того ж, ніде правди діти, я хотів мати підручники, ручки, ранець, папір. А ще зважте й на те, що мої батьки не збиралися тримати мене під замком.

— Можна було зацікавитися чимось іншим, — сказав пан Опік. — Музикою. Малюванням.

— Ні, — сказав Вольф.

Він сягнув неуважливим поглядом по кімнаті. На припалій пилом картотеці стояло давнє гіпсове погруддя, якому чиясь невміла рука домалювала вусики.

— Мій батько полишив навчання в досить юному віці, — знову вдався до пояснень Вольф. — Його кошти давали змогу обійтись і без навчання. Що ж до мене, то він дуже наполягав, щоб я здобув освіту. Отже, й щоб пішов учитися.

— Одне слово, вас записали до ліцею, — сказав пан Опік.

— Я хотів мати за приятелів своїх перевесників, — провадив Вольф. — Це теж чимало важить.

— І все пішло як по маслу? — спитав пан Опік.

— Так, певною мірою… — відповів Вольф. — Почали якнайкраще розвиватись мої нахили, які вже тоді багато важили в моєму дитячому житті. Хочу, щоб ви зрозуміли. З одного боку ліцей дав мені свободу, оскільки я дістав змогу споглядати людей, чиї звички й уподобання сягали корінням у власне оточення й не збігалися з правилами поведінки оточення мого. Рикошетом це змусило мене зректись усеїдності й обрати серед багатьох нахилів найпридатніші на шляху перетворення в особистість.

— Може бути й так, — мовив пан Опік.

— Та водночас, — вів далі Вольф, — ліцей посилив такі мої характерні риси, про які я казав панові Бісеру: потяг до геройства, з одного боку, й суто фізичні лінощі — із другого, ну, і як наслідок, оскільки я не зміг цілковито віддатися ні тому, ні тому, — неминуче розчарування.

— Саме потяг до геройства й спонукав вас змагатися за перше місце, — сказав пан Опік.

— Зате лінощі позбавляли мене змоги посідати його постійно.

— Так у житті встановлюється рівновага, — сказав пан Опік. — Що ж тут поганого?

— Це нестійка рівновага, — заперечив Вольф. — Рівновага, яка вимотує жили. Мені більше пасувала б система, де рівнодійною всіх сил є нуль.

— Що може бути стабільнішого за… — почав був пан Опік, але, якось дивно позирнувши на Вольфа, не доказав.

— Моє лицемірство день у день зростало, — й бровою не зморгнувши, провадив той, — але воно було не з того розбору, що його треба приховувати: лицемірство поширювалось тільки на навчання. Я мав щастя народитися кмітливим хлопцем і, працюючи, тільки вдавав, ніби працюю, а насправді майже не витрачав сил. Але ви знаєте — здібних не дуже люблять.

— А вам хотілося, щоб вас любили? — спитав пан Опік ніби між іншим.

Вольф зблід, обличчя його замкнулось.

— Це ми обминаємо, — мовив він. — Розбираємо ж тільки навчання.

— Тоді поговорімо про навчання, — сказав пан Опік.

— Ви запитуйте, а я відповідатиму, — запропонував Вольф.

— Яким чином освіта вплинула на ваше формування? — відразу ж почав пан Опік. — Тільки прошу вас, не обмежуйтеся спогадами дитинства. Що стало наслідком усієї цієї роботи? Бо ж з вашого боку була певна робота, не обійшлося, мабуть, і без певної старанності, оскільки регулярність правил одразу ж дається взнаки, надто ж коли ця регулярність триває досить довго.

— Досить довго… — проказав за ним Вольф. — Яка голгофа! Шістнадцять років… шістнадцять років протирати куприком мулькі лави… шістнадцять років крутійства й порядності впереміж. Шістнадцять років нудьги — і що в пам’яті? Порізнені, не варті уваги образи… Запах нових підручників у перші дні нового навчального року, листочки на уроках малювання, клубок у горлі від вигляду препарованої жаби на практичних заняттях і дух формаліну, а ще останні дні навчального року, коли несподівано помічаєш, що вчителі такі ж, як і всі, люди, бо теж збираються на канікули, а ряди учнів порідшали, А смертельний страх напередодні іспитів, причина якого мені й досі невідома… «Регулярність правил» — ось чим усе це обмежувалось. А чи знаєте ви, як це огидно — накидати дитині регулярність правил, що тягтиметься потім цілих шістнадцять років? Час піддається деформації, пане Опіку. Справжній час — не накручувана іграшка, яка точно відбиває години, справжній час суб’єктивний… Його носять у собі… Спробуйте прокидатися щоранку о сьомій, обідати опівдні, вкладатися спати о восьмій — і ніколи не побачите ні справжньої ночі… ні того моря, яке під час відпливу на якусь мить завмирає, а потім знову наступає на берег, ніч із днем зливаються, перемішуються і здіймаються пінявими хвилями, мов річка, що зустрічається з океаном. У мене вкрали шістнадцять років ночей, пане Опіку. В шостому класі мені товкмачили, що єдиним моїм поступом буде перехід у сьомий… у випускному — іспити на бакалавра… тоді далі… Ви не повірите, пане Опіку, але я був переконаний, що маю мету… А мети не було… Я ніби йшов безконечним коридором у ланцюжку бовдурів, а попереду й позаду такі ж дурні. Життя загортають у гербову цидулу, як гіркі ліки заливають глазур’ю, аби приємніше їх ковтати… але, розумієте, пане Опіку, тільки тепер я збагнув, що люблю справжній смак життя.

Пан Опік залишив ці слова поза увагою. Він сплів пальці й сильно хруснув суглобами; неприємний звук — подумки відзначив Вольф.

— Саме тому я грав не за правилами, — докинув Вольф. — Я шахрував… аби здаватися таким собі мислителем у клітці, а мене оточували істоти пасивні… І вийшов я з клітки разом з ними, ані хвилиною раніше. Вони могли думати що завгодно — що я скорився, став таким, як і вони, — хай думають, казав я собі. А сам увесь цей час жив у іншому світі… віддавався лінощам, і думки мої були далеко.

— Послухайте, я не бачу тут ніякого шахрування, — зауважив пан Опік. — Як ви вже там лінувалися — не знаю, тільки чомусь дійшли до випускних іспитів з відзнакою. З того, що ви там думали про щось інше, ще не випливає факту вашої вини.

— Навчання мене виснажило, пане Опіку. Я ненавиджу ті роки, — сказав Вольф. — Ненавиджу спрацьовані речі. — Він ляснув долонею по столі. — Хоч би й оцей старий стіл… Протягом усього навчання тебе супроводжують отакі речі. Старі, обшарпані, запорошені. Фарба на стінах шолушиться струпом. Припалі пилом, обсиджені мухами плафони. Залиті чорнилом, порізані ножами парти. Засклені стелажі з поїденими міллю опудалами птахів. Смердючі кабінети хімії, сіренькі затхлі спортзали, гори жужелю на шкільному подвір’ї. І старі здитинілі викладачі. Абсолютні маразматики. Школа маразматиків. Це називається освітою… І все розкладається, все пожирає проказа. І під зношеною поверхнею проступає гнилизна.

Пан Опік насупивсь, його ніс узявся невдоволеними зморшками.

— Ми теж зношуємося, — сказав він.

— Так, безперечно, — відгукнувся Вольф, — тільки трішки не в такий спосіб. Ми розшаровуємось… старіємо зсередини. Це не так ріже очі.

— Старіння не ґандж, — зауважив пан Опік.

— Не ґандж, — погодився Вольф. — Але, мабуть, соромно почувати себе зношеним.

— Усі приходимо до цього, — сказав пан Опік.

— Не страшно, коли ти вже пожив. Але ж не починати з цього! Ось я проти чого, — сказав Вольф. — Розумієте, пане Опіку, я дивлюсь на речі просто: поки є клаптик землі з чистим повітрям, ясним сонцем і зеленою травою, тебе завжди туди вабитиме. Надто замолоду.

— Повернімось до нашої розмови, — запропонував пан Опік.

— Ми весь час говоримо про те саме, — сказав Вольф.

— Невже після навчання у вас не лишилося нічого, що ви могли б зарахувати до свого активу?

— Ох, добродію, — зітхнув Вольф, — даремно ви про це спитали…

— Не розумію… — здивувався пан Опік. — Кому-кому, а мені однаковісінько.

Вольф звів на нього очі, і в погляді його знову промайнула тінь розчарування.

— Атож, звісно… Перепрошую… — сказав він.

— А проте, я мушу це знати, — наполягав пан Опік.

Вольф кивнув головою й закусив нижню губу.

— Неможливо в житті, що складається з різних етапів, — почав він, — прожити безкарно, не спокусившись на примарно-ласу подобу порядку. А спокусившись, нічого не може бути природнішим, як поширити цей порядок на все, що тебе оточує…

— Цілком справедливо, — підхопив пан Опік, — хоча ці два твердження насправді характерні тільки для вашої ментальності й аж ніяк не для всіх. Але припустімо.

— Я звинувачую своїх учителів, — провадив Вольф, — у тому, що вони спрямуванням своїх уроків, своїми книжками переконали мене в тому, ніби світ може бути незмінним. У тому, що вони на певному етапі заморозили плин моєї думки (коли саме це зробити, до речі, визначалося між ними, не без протиріч) і примусили мене повірити в те, що десь та колись може існувати ідеальний устрій.

— Ну гаразд, а вам не здавалося, що віра дає надію?

— Коли бачиш, що ти до цього не доживеш і цю радість треба лишити поколінням далеким, мов чужі галактики, надія випадає в осад у вигляді розпачу десь глибоко в тобі, як ото сірчана кислота випадає солями барію. Я сказав так, аби не збиватися зі шкільної ноти. Щодо осаду солей барію, то він — білий.

— Знаю, знаю, — закивав пан Опік. — Не розпорошуйтесь на незначущі коментарі.

Вольф сердито глипнув на нього.

— Крапка, — сказав він. — Я задосить вам усього наговорив. Як хочете, так і розплутуйте.

Пан Опік насупив брови й затарабанив пальцями по столі.

— Шістнадцять років життя, — промовив він. — Чималенько ж ви про них наговорили. Так ось що вони для вас важать. Ви вельми недооцінюєте їх.

— Пане Опіку, — знову почав Вольф, карбуючи слова, — послухайте, що я вам скажу. Послухайте уважно. Ваше навчання — це просто посміх. Це найлегша у світі річ. Людям з покоління в покоління втовкмачують, ніби інженер або вчений — це еліта суспільства. І мені стає смішно: ніхто не ловиться на такий гачок, окрім тих-таки кандидатів в еліту. Набагато важче, пане Опіку, навчитися боксу, ніж математики. Якби навпаки, то в школах було б найбільше класів боксу. Зробитися добрим плавцем куди складніше, ніж навчитися французького письма. Інакше тренерів плавання було б більше, ніж викладачів французької. Кожен може стати бакалавром, пане Опіку, — зрештою, тими бакалаврами вже можна греблі гатити, — а назвіть мені з-поміж Них бодай одного, що може взяти участь у змаганнях з десятиборства. Я ненавиджу своє навчання через те, що дуже багато є йолопів, які вміють читати, а подивіться, як вони видирають один в одного спортивні журнали й кричать на стадіонах «Слава!». Вже краще було б навчитися правильно кохатись, а не маринуватися до отупіння над підручниками з історії.

Пан Опік сором’язливо підвів руку.

— На цю тему вам ставитиме запитання інший. Ще раз прошу — не відхиляйтеся від предмета розмови.

— Кохання — такий самий вид спорту, занедбаний не менш за інші, — сказав Вольф.

— Можливо, — відповів пан Опік. — Але про це матимете окрему розмову.

— Гаразд, — мовив Вольф. — Тепер ви знаєте, якої я думки про ваше навчання. Про ваш маразм. Про вашу пропаганду. Про книжки. Про смердючі класи і ледарів-солодіїв. Про туалети, забиті лайном, про цих підробних галабурдників, про ваших позеленілих очкариків — студентів педагогічного інституту, про задавак-політехніків, про урядовців, захряслих у міщанстві, про медиків-крадіїв, про ваших нечистих на руку суддів… хай йому біс… розкажіть мені хоч про один чесний бій боксерів… зрештою, там теж шахрайство, та все ж дістаєш бодай якусь Полегкість.

— Полегкість не від боксу як такого, а від моменту протистояння, — сказав пан Опік. — Якби всі учні були боксерами, на руках носили б переможців щорічних граматичних олімпіад.

— Можливо, — сказав Вольф, — але вибір спинили на пропаганді інтелектуальної культури. Тим краще для фізичної… А тепер мене б цілком влаштувало, якби мені дали спокій.

Він обійняв голову руками й з хвилину не дивився на пана Опіка. А коли знову звів очі, той зник, а сам Вольф опинився на золотому піску приморського пляжу. Світло начебто линуло звідусюди, за спиною вчувався бентежливий шум хвиль. Вольф обернувся — метрів за сто від нього було море, синє, тепле й ефірне, — і він відчув, як серце йому виповнює радість. Він роззувся, скинув шкіряну куртку та шолом і побіг назустріч блискучим торочкам піни, що облямовувала блакитну габу. Але раптом усе перемішалось і розтануло. І знову вир, знов порожнеча й крижаний холод кліті.