— А ти радістю не сяєш, — подививсь він на Лазулі.
— Ви теж, — відповів той.
— Зараз чогось хильнемо. В мене є сухарик, урожаю тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року, беріг як знав. Заспокоює нерви.
Він завів Лазулі до їдальні й відчинив буфет. На полиці стояла пляшка вина.
— Вистачить. Ну що, з дула? — спитав Вольф.
— А чого ж, — погодився Лазулі. — По-чоловічому!
— Щоб не сумнівались! — додав Вольф, аби скріпити ухвалу.
— Хвіст пістолетом! — вигукнув Лазулі, поки Вольф пив. — Новим членам товариства — слава! Не випивайте все, лишіть і мені.
Вольф утер губи затиллям долоні.
— Не нервуйся так.
— Ковть! — відповів Лазулі й докинув: — Я страшенний облудник.
Усвідомивши свою цілковиту непотрібність, порожня пляшка повужчала, осіла, дзенькнула і щезла.
— Гайда! — закричав Вольф.
І вони рушили, рубаючи крок літографським олівцем на відтинки. Веселе заняття.
Машину обійшли з правого борту. Перетнули Квадрат. Пролізли крізь вилом. Ось і шлях.
— Що робитимем? — спитав Лазулі.
— Чіплятимем теличок, — сказав Вольф.
— Клас! — вигукнув Лазулі.
— Ти сказав «клас»? Це мої слова. Ти нежонатий, — закрутив головою Вольф.
— Правильно, — відказав Лазулі, — саме тому мені й належить веселитися, не озираючись на задні.
— Ну гаразд, — погодився Вольф. — Тільки Грайвесні не розповідай.
— Та вже ж, — процідив крізь зуби Лазулі.
— А то вона відвернеться од тебе.
— Не знаю, не знаю, — лукаво мовив Лазулі.
— Хочеш — я спробую? — тим самим тоном запропонував Вольф.
— Ліпше не треба, — зізнався Лазулі. — Але чому, Боже мій, я не маю на це права?
— І справді, — докинув Вольф.
— З нею в мене не все гладенько. З нею я ніколи не буваю сам на сам. Щоразу, як підходжу до неї сексуально, чи радше сердечно, з’являється якийсь чоловік… — Він на хвильку замовк. — Я просто здурів Усе це таке ідіотство… Вважатимем, що я нічого не казав.
— З’являється чоловік? — перепитав Вольф.
— Так. І тоді я знічуюся, — сказав Лазулі.
— Що він робить?
— Дивиться.
— Куди?
— На нас.
— Але стривай… це йому має бути ніяково, — пробурмотів Вольф.
— Ні, — заперечив Лазулі. — Бо саме через нього я й не можу зробити нічого сороміцького.
— Га-а-арно брешеш, — сказав Вольф. — Коли це ти придумав? А чи не простіше було б зізнатись Грайвесні, що вона тобі більше не люба?
— Вона люба мені… — простогнав Лазулі. — Ще й яка люба!
Місто наближалось маленькими хатками-пуп’янками, майже дорослими напівбудиночками, спорудами з вікнами ще наполовину в землі і вже зовсім стиглими будинками в розмаїтті запахів та барв. Вольф і Лазулі пройшли головною вулицею, завернули в квартал закоханок, проминули золоту браму, а далі пішли суцільні розкоші. Чола декотрих будинків були вимощені бірюзою, декотрих — рожевим базальтом. Землю всуціль устилав густий хутряний килим нудотно-солодкого цитринового кольору. Де-не-де виднілися прозорі, як вода, бузкові бані з тонких кристалів та різьбленого скла. Лампіони на пахучому газі освітлювали номери будинків, біля яких можна було спинитись і на кольоровому телеекрані побачити, чим займаються мешканки чорних оксамитових будуарів з блідо-палевим освітленням. Тихесенька сірчаста музика паралізувала шість нижніх хребців. Вільні від роботи закоханки лежали перед дверима своїх будинків під кришталевими ковпаками, по яких струменями стікала трояндова вода. Це розслабляло й разом з тим приводило до тями.
На скляних банях крізь габу червоного туману інколи прозирали химерні малюнки.
По вулиці чалапало кілька трохи очманілих чоловіків. Ще кілька, розлігшись попід будинками, замріяно дивились на небо й набиралися сил. Краї тротуарів були вислані м’якеньким на дотик еластичним мохом, що підбивав цитринове хутро. Стічними трубами будинків, зробленими з товстого скла, крізь яке легко можна було помітити все, що відбувалось у великих кімнатах, струменіла червона пара.
Заквітчані пишними віночками, усюди походжали рознощиці перцю та шпанської мухи, носячи в руках металеві таці, з яких парували гарячі сендвічі.
Вольф і Лазулі посідали на тротуар. Повз них, наспівуючи вальс-бостон, пройшла висока темношкіра рознощиця з гнучкою статурою і ледь торкнулася своїми гладесенькими стегнами Вольфової щоки. Від неї пахло піщаними островами. Вольф випростав руку, спинив її й провів пальцями по темній шкірі, під якою відчувалися дужі м’язи. Дівчина сіла між ними, і вони всі втрьох заходилися їсти сендвічі з перцем. Після четвертої порції повітря довкола їхніх голів задрижало, і тоді Вольф зручно влігся в струмочку. Рознощиця вмостилась поруч. Вольф лежав горічерева, дівчина — на животі, спершись на лікті. Час від часу вона вкладала йому до рота новий сендвіч. Лазулі звівся на ноги й заходивсь виглядати рознощицю трунків. Підійшла дівчина з напоями, і вони хильнули по чарці ананасової, гострої й пекучої.
— Ну, а далі? — з неприхованою хтивістю спитав Вольф.
— Гарно тут, — сказав Лазулі, — але, мабуть, ще краще буде в одному з цих будиночків.
— Ви наїлися? — спитала рознощиця сендвічів з перцем.
— І напилися? — спитала її колега з трунками.
— Скажіть, — запитав Вольф, — а чи не можна з вами усамітнитись в одному з таких будиночків?
— Ні, — відповіли дівчата. — Ми, власне, до певної міри весталки.
— Помацати можна? — спитав Вольф.
— Можна, — сказали дівчата. — Мацнути, цьомнути, лизнути, але не більше.
— От сатана! — вихопилось у Вольфа. — Так нагуляти собі апетит і спинитись на найцікавішому!..
— Ми на роботі, — пояснила рознощиця трунків. — У нашому ремеслі треба бути дуже обачними. До того ж, дівчата з будинків знаються на цьому краще…
Обидві підвелись, пружинячи таліями. Вольф сів і розгублено почухав потилицю. Сидячи, він обійняв ноги рознощиці сендвічів і торкнувся губами тіла, яке нічого не мало проти. Відтак підвівся й подав руку Лазулі.
— Ходімо. Хай працюють.
Дівчата здалеку помахали їм руками.
— Відраховуємо п’ять будинків і заходимо, — сказав Лазулі.
— Згода. Тільки чому саме п’ять?
— Бо нас двоє, — пояснив Лазулі. —… чотири, п’ять, — полічив він. — Заходьте перший.
Вони стояли перед невеличкими агатовими дверима з блискучими бронзовими одвірками. Екран показував, що дівчата сплять. Вольф штовхнув двері, і вони відчинились. Окрім палевого світла, в кімнаті на шкіряному дивані було три дівчини.
— Дуже добре, — сказав Вольф. — Роздягайся, тільки не збуди їх. Середня нам буде за демаркаційну лінію.
— Це трішки вправить нам розум, — весело озвався Лазулі.
Вольф покидав одяг просто під ноги. Лазулі повоював зі шнурком і рвонув його з м’ясом. За мить обидва вже стояли голі.
— А що, як та посередині прокинеться? — засумнівався Вольф.
— Не було б більшого клопоту, — відповів Лазулі. — Там побачимо. Вони повинні вміти виплутуватися з таких ситуацій.
— Я люблю їх, — сказав Вольф. — Вони так пахтять жінками.
Він пригорнувся до рудоволосої. Та була тепла зі сну й не розплющувала очі. Тільки тіло нижче поперека пробудилось, верх спав і далі, поки заколисуваний Вольф знову ставав чудово молодим. І ніхто не дивився на Лазулі.