Червона трава

Розділ 16

— План — прозорий, — сказав пан Бісер. — В основі маємо два визначальні фактори: ви — західноєвропеєць і католик. З цього випливає, що ми мусимо йти в такому хронологічному порядку: перше — ваші стосунки з батьками; друге — шкільне і вище навчання; третє — перший релігійний досвід; четверте — статева зрілість, сексуальне життя в підлітковому віці, шлюб, якщо такий був; п’яте — ваша діяльність як клітини соціального організму; шосте — якщо були, пізніші терзання метафізичного характеру, породжені тіснішим контактом зі світом. Це можна включити і до другого пункту, в тому разі, якщо, всупереч статистиці про пересічну людину вашого складу, ви не порвали зв’язків із церквою після першого причастя.

Вольф зважив, замислився, повагавсь і сказав:

— Такий план можна прийняти… Зрозуміло, в тому разі, якщо…

— Безумовно, — підхопив пан Бісер. — Можна бути прибічником відмінної від хронології послідовності і навіть змінити порядок деяких пунктів, але щодо мене, то я вповноважений поставити вам запитання з першого пункту — та й годі. Які ваші стосунки з батьками?

— Відома проблема, — мовив Вольф. — Усі батьки одним миром мащені.

Пан Бісер звівся на ноги і заходив перед Вольфом. Старі купальні труси висіли на його худих стегнах, як вітрило при повному штилі.

— Востаннє прошу вас не дуріти, — звернувсь він до Вольфа. — Тепер це вже серйозно. Усі батьки одним миром мащені! Ви чули?! Тому, що вам не дуже стояли на заваді, ви не знаєте навіть, які бувають батьки.

— Гаразд, мої були добрі, — згодився Вольф. — Але поганим треба відповідати брутальніше, це їм навіть на користь.

— Ні, — заперечив пан Бісер. — Хоч енергії витрачаєш і більше, та оскільки починаєш зі стану підлеглого, то зрештою вертаєшся в ту ж саму точку, що й до того. Тут легко помилитись. Також є очевидним, що коли долаєш більше перешкод, то дуже хочеться вірити, ніби ти просуваєшся вперед. Це облудне враження. Боротись не означає рухатись уперед.

— Усе це давні справи, — мовив Вольф. — Можна, я сяду?

— А навіщо? — сказав пан Бісер. — Я й так бачу, що вам хочеться образити мене. У кожному разі, якщо у вас викликає сміх моє трико, уявіть собі, що я міг би постати взагалі без нічого.

Вольф побуряковів.

— Я не сміюсь, — обачливо мовив він.

— Можете сісти, — сказав пан Бісер.

— Дякую, — відповів Вольф.

Він мимоволі піддався впливові поважного тону пана Бісера. Тепер добромисне обличчя старого він побачив зблизька, на тлі оксидованого осінню листя, ніби вкритого тонким шаром мідної циндри. Десь із шумом злітаючого птаха пробив листяну запону каштан у шкаралупині й гупнув об землю.

Вольф зібрався на спогадах. Тепер він згодився з тим, що пан Бісер мав рацію, не надаючи великої уваги своєму планові. Картини сунули валом, випадкові, як номери лото, що їх витягаєш із торбинки.

— Строката буде картина, — застеріг він діда.

— Я дам собі раду, — сказав той. — Не бійтеся, розповідайте все. Абразив і сполучну речовину. Адже сполучна речовина моделює форму абразиву, не забувайте про це.

Вольф сів і затулив обличчя руками. Він заговорив спокійним голосом, безбарвним і байдужим.

— Це був великий дім. Великий і білий. Спочатку пам’ятаю мало, починається все з облич прислуги. Вранці я часто перебігав до ліжка своїх батьків і бачив, як інколи мій тато й мама цілуються. Це було мені неприємно.

— Як вони до вас ставились? — спитав пан Бісер.

— Ніколи не били. Їх неможливо було довести. Хіба що поставив би собі за мету і вдавався до всіляких хитрощів. Щоразу, як мені хотілося себе накрутити, доводилось шукати такі незначні, такі нікчемні причіпки, що врешті всі зусилля сходили нанівець.

Вольф звів дух. Пан Бісер мовчав, його старече обличчя від уваги поморщилось ще більше.

— Вони завжди боялися за мене, — вів далі Вольф. — Мені було не вільно ні вихилятися з вікна, ні самому переходити вулицю. Досить було легенького подмуху вітерцю, як на мене нацуплювали козячу шкуру, а влітку й узимку я не розлучався з вовняним жилетом. То була жовтава розтягнута кофтина з домашньої пряжі. Моє здоров’я викликало вічний страх. До п’ятнадцяти років я пив тільки переварену воду. Але найбільше боягузтво моїх батьків полягало в тім, що вони з усіх сил намагалися перенести свої взаємини на мене. За таких умов я докотився до того, що сам став боятись, став говорити, що дуже кволий, і вже майже з приємністю сопів у вовняний шарф, виходячи взимку на вулицю. Протягом усього мого дитинства батьки несли на собі важкий обов’язок боронити мене від усього, що могло б завдати мені якусь прикрість. Морально я відчував приховану скутість, зате як лицемірно раділо моє кволе тіло! — Вольф захихотів. — Якось я зустрів на вулиці юнаків з плащами через руку, тоді як сам упрівав у бахматому зимовому пальті. І тут мене пойняв сором. Я подивився на себе в дзеркало й побачив неповорушний лантух, укутаний і засупонений, як лялечка хруща. Двома днями пізніше полив дощ. Я скинув піджака і в сорочці вийшов надвір. Збирався я довго, щоб мати мала досить часу на спроби мене не пустити. Але я сказав: «Я вийду», — отож мусив був це доконати. Попри страх застудитися, який потьмарював радість перемоги, я вийшов під дощ, бо мені було соромно, що я такий боягуз.

Пан Бісер покахикав, а по тому сказав:

— Гм, усе це дуже добре.

— Ви цього домагалися? — спитав Вольф, нараз повертаючись до реальності.

— Майже, — відповів старий. — Ось бачите, все досить просто, досить лише почати. Ну, а що сталося після того, як ви вийшли під дощ?

— Сцена була жахна, — сказав Вольф. — Зважаючи на всі наші розбіжності в поглядах. — Він підвів очі й замисливсь. — Тут доволі різнорідних моментів. Таких, як моє бажання побороти власну кволість, а чи усвідомлення того, що за неї я маю дякувати своїм батькам. А з іншого боку — схильність мого тіла піддатися цій розніженості. Бачите, як цікаво: боротьба з існуючим режимом почалася з діткнутого гонору. Якби я не став смішний сам собі у дзеркалі, то хтозна… Очі мені відкрив мій карикатурний вигляд, а кумедна неоковирність деяких сімейних дозвіль довела збридження до краю. Вам відомі всі оті пікніки, коли траву несуть з дому, аби не покусали мурахи. Вдома я за обидві щоки уминав би той салат, слимачків та макарони, але тут, з отими принизливими атрибутами сімейної цивілізації, усіма їхніми виделками й алюмінієвими каструлями, досить було сторонній людині пройти повз нас, як кров шугала мені в голову і в очах ставало темно. Я жбурляв тарілку й відсувавсь від своїх родичів, аби показати, що я не з ними, або ще сідав за кермо порожнього автомобіля, який переливав у мене свою механічну міць. І весь цей час моє безвільне «я» нашіптувало мені на вухо: «Ну, хоч салат із шинкою лиши». Мені ставало соромно за себе, за своїх батьків, і я починав їх ненавидіти.

— Але ж ви за ними дух ронили! — вигукнув пан Бісер.

— Ну, ронив, — сказав Вольф. — І все одно, коли я сьогодні бачу старий кошик, з якого визирає термос і хлібина, кров ударяє мені в голову, так би й прибив когось.

— Ви відчували незручність перед лицем можливих спостерігачів, — сказав пан Бісер.

— Відтоді я все своє життя робив поправку на цих спостерігачів, — сказав Вольф. — Що й врятувало мене.

— Вважаєте, що ви врятувалися? — спитав пан Бісер. — Підводячи риску, підсумуймо: ви закидаєте батькам те, що вони змалку розвинули у вас потяг до малодушності, якій ви через свою фізичну недолугість потурали й воднораз із огидою засуджували. Це вас і привело до спроби надати життю того лоску, якого йому бракувало, а звідси тенденція більше ніж треба зважати на сторонніх. Ситуація, в якій ви перебували, керувалася суперечливими вимогами, і це неминуче призводило до розчарування.

— Не забудьмо мрії, — нагадав Вольф. — Я потопав у мріях. Мене занадто любили, а що сам я себе не любив, то логічно виснував, що ці люди недоумкуваті… більше того — нещирі. Так крок за кроком я побудував свій власний світ, де не було ні батьків, ні шарфів. Порожній і осяйний, як північний краєвид, яким я блукав, стійкий та невтомний і з гордо піднесеною головою гостро вдивлявсь у далечінь, ні вдень, ні вночі не склепляючи повіки. Годинами я випробував себе під дощем за зачиненими дверима, щедро проливаючи сльози на вівтар свого героїзму, — владний, зверхній, незламний. Я жив! — Вольф радісно засміявся. — І ні на хвилинку не здавав собі справи, — додав він, — що був усього-на-всього маленьким товпигою, а мої зневажливі зморшки в кутиках рота між кругленькими щічками радше виказували моє бажання не напудити в штани.

— Ну-ну, — заспокоїв його пан Бісер, — героїчні марення — поширене явище в дітей. Однак, це вам просто до відома.

— Дивно… — сказав Вольф. — Така реакція на ніжність, така турбота про те, що про тебе подумають, була кроком у самотність. Що дужче мене поймав страх, то більше обіймав сором і розчарування, то більше мені хотілося грати в незворушного героя. Що є самотнішого за героя?

— Що є самотнішого за смерть? — промовив пан Бісер байдужно.

Вольф, мабуть, не дочув. Або пустив повз вуха.

— Ну що ж, — сказав дід, — дякую. Вам туди.

І кивнув пальцем у протилежний кінець алеї.

— До побачення? — спитав Вольф.

— Навряд, — сказав пан Бісер. — Щасти вам.

— Дякую, — сказав Вольф.

Пан Бісер загорнувсь у бороду й зручніше вмостився на білій кам’яній лаві. Вольф востаннє глянув на нього й попрямував до вигину дороги. Ці дідові запитання оживили в ньому тисячі облич, тисячі днів, і все це пересипалось у мозку скельцями лихоманного калейдоскопа.

А потім ураз стало темно.