Червона трава

Розділ 31

Опинившись біля води, Вольф набрав повні груди солоного повітря й потягся. Скільки сягало око, лежав океан, живий і спокійний, позаду — рівні піски. Вольф скинув із себе все й увійшов у воду. Вона була тепла, заспокійлива, босі ноги ступали по темно-сірому оксамиті. Він ішов і йшов. Дно було похиле, й він мусив довго брести, поки забрів по плечі. Вода була чиста й прозора, він бачив свої білі ступні, які здавалися більшими, ніж насправді, бачив невеличкі хмарки піску, які здіймалися під ногами. А тоді поплив, набираючи в рот води і смакуючи пекучу сіль, раз у раз поринав з головою, і вода цілком огортала його тіло. Нарешті він неквапом повернув до берега. Біля його одежі на складних стільчиках з жовтими ніжками видніли чорні силуети двох літніх жінок. Вони сиділи спинами до моря, тож голий Вольф сміливо вийшов з води й став одягатись. Коли набув пристойного вигляду, жінки обернулись, ніби керуючись якимсь таємничим інстинктом. На них були безформні капелюхи з чорної соломки та вицвілі шалі, як у всіх старих жінок, що сидять на березі моря. Кожна тримала в руках торбинку із застібкою у вигляді білої мушлі, в сумочках лежало вишивання хрестиком. Ноги старшої, у білих бавовняних панчохах, були взуті в темно-сірі черевики «під добу Карла IX», стоптані на задниках. Молодша мала на ногах ветхі капці, і крізь нитки її панчіх прозирали варикозні вени. Між жінками Вольф запримітив невеличку мідну табличку з викарбуваним написом. Особу в стоптаних шкарбанах звали панна Елоїза, її сусідку — панна Аглая. Обидві носили пенсне в сірій сталевій оправі.

— Ви пан Вольф? — спитала панна Елоїза. — Нам доручено побесідувати з вами.

— Атож, — підтвердила панна Аглая, — побесідувати.

Вольф доклав чималих зусиль, аби пригадати план, що його вже трохи призабув, і нажахано здригнувся.

— На тему… ко… кохання?

— Цілком слушно, — сказала панна Елоїза, — ми — фахівці.

— Атож, фахівці, — вторувала їй панна Аглая.

Вона вчасно помітила, що її литки відкрилися більше, ніж треба, і сором’язливо обсмикнула спідницю.

— Мені нічого вам сказати… — пробелькотів Вольф. — Як я можу…

— О! Ми здатні вислухати будь-що, — запевнила його Елоїза.

— Будь-що, — підтвердила Аглая.

Вольф обвів очима пляж, море, сонце.

— Не варто про це на пляжі, — сказав він.

Проте саме на пляжі його й спіткала одна з найперших несподіванок. Він зі своїм дядьком ішов повз кабінки, коли звідти вийшла молода жінка. Вольф уважав за ненормальне дивитися на жінку, якій понад двадцять п’ять, але дядько із зацікавленням озирнувся й кинув щось про її гарні ноги.

— Як ти це визначаєш? — спитав його Вольф.

— Очима.

— А я не вмію, — визнав він.

— Дарма, згодом і ти навчишся, — відповів дядько.

Це бентежило. Одного ранку він прокинеться і зможе сказати: оця має гарні ніжки, а ця — ні. Але що відчуваєш, коли з категорії незнайків переходиш до категорії знавців?

— То почнімо? — Голос панни Аглаї повернув Вольфа в сьогоднішній день. — Ви завжди любили дівчаток свого віку?

— Вони хвилювали мене, — сказав Вольф. — Мені дуже подобалося торкатись їхнього волосся, шиї. Та на тому й спинився. Друзі хвалилися, ніби вже в десять-дванадцять років спізнали дівчину. Очевидно, я був якимсь особливо відсталим або просто мені нагода не наверталась. Та я думаю, що якби все-таки й мав бажання, все одно б утримався.

— А чому? — поцікавилася панна Елоїза.

Вольф ненадовго замислився.

— Знаєте, я боюся, що заплутаюсь у цьому, — сказав він. — Тож якщо можете почекати кілька хвилин, я зберуся з думками.

Вони терпляче чекали. Панна Елоїза витягла з торбинки пакетик зелених карамельок і запропонувала їх Аглаї. Та пригостилася. Вольф відмовивсь.

— Ось у загальних рисах, як у мене розвивалися з ними взаємини аж до одруження, — почав він. — В основі всього завжди було бажання… Звісна річ, пригадати перше кохання я не можу… це, мабуть, було дуже давно… я мав щось п’ять чи шість років і не дуже пам’ятаю, хто це був… якась дама у вечірній сукні, яку я мигцем побачив у нас в гостях. — Він засміявся. — Того вечора я так і не зізнавсь. Так само, як і в інші рази. Хоч тоді я вже бажав їх… Гадаю, я був надто вибагливий, але певні деталі мене зачаровували. Голос, шкіра, волосся… Жінка — це так гарно.

Панна Елоїза кахикнула, панна Аглая теж скромно опустила очі.

— А ще мене хвилювали перса, надзвичайно хвилювали, — вів далі Вольф. — Що ж до решти, то моє сексуальне пробудження, скажімо так, припало років на чотирнадцять-п’ятнадцять. Попри спілкування з ліцейськими товаришами, мої знання були доволі вбогі, і я… Ні, шановні, мені соромно розповідати…

Елоїза заспокійливо звела руку.

— Ми справді можемо вислухати все, кажу вам ще раз.

— Ми за фахом медсестри… — додала Аглая.

— Ну гаразд, — згодився Вольф. — А найдужче мені хотілося торкатись до них, мацати їхні груди, сідниці. Лоно вже не так. Я мріяв про гладух, на яких можна лежати, як на перині. Мріяв про жінок з міцним тілом, про негритянок. Та що там казати! Мабуть, усі хлопчаки перейшли через це. І все ж поцілунок у моїх уявних оргіях посідав найчільніше місце, важливіше, ніж, власне, сам статевий акт… Хочу додати, що поцілунок у моєму розумінні мав доволі широке поле застосування…

— Гаразд, годі про це, — перепинила його Аглая. — Отже, ми чітко засвоїли: ви любили жінок. І як це виражалось?

— Не поспішаймо, — запротестував Вольф. — Присадити мене могло стільки речей…

— Так багато? — спитала Елоїза.

— Просто жах, — зітхнув Вольф. — Скільки всього безглуздого… І справжніх причин… І просто відмагань. Для прикладу почну з освіти… Я казав собі, що найважливіше — це навчання.

— І сьогодні ви тієї ж думки? — поцікавилась Аглая.

— Ні, — відповів Вольф, — тут я не плекаю ілюзій. Якби був занедбав навчання, я так само шкодував би, як тепер шкодую, що приділяв йому забагато часу… Друга причина — пиха.

— Пиха? — перепитала панна Елоїза.

— Зустрівши жінку, яка припала мені до вподоби, — почав Вольф, — я ніколи й не подумаю сказати їй про це. Бо розмірковую собі так: коли вона мене вабить, значить, і когось іншого вже вабила… І мене охоплює справжній жах перейняти місце того, хто, безперечно, не менш за мене гідний любові.

— Де ви тут убачили пиху? — спитала Аглая. — Це всього-на-всього скромність, мій друже.

— Я його розумію, — озвалась Елоїза. — Але й справді, що за вигадка: якщо вона мені подобається, то й іншому — теж… Цим ви підносите своє судження до рангу загального закону, а власний смак ушановуєте дипломом досконалості.

— І це я собі казав, — погодився Вольф, — та все одно був тієї думки, що мій смак не найгірший.

— Тут ви себе переоцінюєте, — зауважила Елоїза.

— Я вам про це й казав.

— І яка дивна поведінка, — вела далі вона. — Чи не простіше було щиро признатися жінці, що вона вам сподобалась?

— Тут ми заторкуємо третю з причин моєї стриманості, — повів далі Вольф. — Справді, коли я зустрічаю жінку, яка мене вабить, першим рефлексом є підійти до неї і відверто про це сказати. Але що я міг сказати? «Ви хочете переспати зі мною?» Скільки з них відповість так само щиро? Якби вони відповідали: «Хочу» або «Та ви що!» — усе було б так просто. Але ж ні, вони починають викручуватись, плетуть якісь дурниці, одні вдають з себе недотик, інші сміються.

— А якби жінка спитала про те саме в чоловіка, хіба він повівся б чесніше? — заперечила Аглая.

— Чоловік ніколи не відмовиться, — сказав Вольф.

— Можливо, — озвалась Елоїза, — але ж не плутайте щирість із брутальністю… Ваша манера висловлюватись надто вільна.

— Запевняю вас, на те саме запитання, може, трохи не таке пряме, у пристойнішій формі, відповідь ніколи не буде відвертою.

— А де була ваша галантність? — заманіжилась Аглая.

— Послухайте, — сказав Вольф, — я ніколи не підсипався до незнайомої жінки, хотіла вона цього чи ні, бо вважав, що вона має рівне зі мною право обирати. Це по-перше. А по-друге, я як чорта боявся всіх цих упадань за всіма випробуваними формами, коли належало говорити про ясний місяць, її загадковий погляд та невичерпність усмішки. Особисто я — ну що тут удієш — думав про її груди, про шкіру й питав себе, чи й роздягнутою вона гарна. Що ж до галантності, то, якщо визнавати рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.

— Як же їм бути щирими в суспільстві, яке утискає їх? — спитала Елоїза.

— Ви збожеволіли, — напосілась на нього Аглая. — Хочете так до них ставитися, забувши, що за спиною в них віки рабства!

— Хай вони з того самого тіста, що й чоловіки, — згодився Вольф. — Я так і припускав, коли хотів, щоб жінки обирали так само, як і я, але вони зжились — і шкода — з іншим способом дії. Їм ніколи не визволитися з цього рабства, якщо не почнуть поводитись інакше.

— Починати завжди непросто, — повчально вирікла Аглая. — Ви переконалися в цьому самі, коли спробували отак до них ставитись, — і не програли.

— Так, — сказав Вольф, — але пророки завжди помиляються, бо кажуть правду. Подивіться, від них же не лишається й мокрого місця.

— І все ж визнайте, — знову втрутилася до розмови Елоїза, — що, незважаючи на потайливість, можливо, реальну, та все ж прощенну, всі жінки, повторюю ще раз, досить щиро можуть показати вам, що ви їм подобаєтесь. Якщо це справді так.

— Це ж яким чином? — поцікавився Вольф.

— Поглядом, — млосно промовила Елоїза.

Вольф пхикнув.

— Даруйте мені, але за все своє життя я так і не навчився читати погляди, — сказав він.

Аглая суворо зиркнула на нього.

— Скажіть краще, що не насмілювались, а простіше, боялись, — зневажливо відказала вона.

Вольф збентежено позирнув на неї. Йому здалося, ніби стара панна чимось вельми схвильована.

— Природно, — вичавив він із себе. — Саме про це я й хочу розповісти. — І видихнув повітря. — Іще одне, що я завдячую своїм батькам, був страх перед хворобами. Так, страх підхопити заразу можна було порівняти хіба з бажанням спати з усіма дівчатами, які мені подобались. Звісна річ, я сам себе присипляв, заводив в оману тими мотиваціями, про які говорив допіру: бажання не занедбувати науку, страх нав’язати себе, відраза до упадання за жінками з усіма цими огидними ритуалами, тоді як хотілося бути з ними відвертим. Та справжньою причиною всього був глибоко вкорінений страх, спороджений казочками, якими люляли мене в пелюшках моєї необізнаності, з раннього юнацтва знайомлячи з усім, що мені загрожує.

— І який же наслідок? — спитала Елоїза.

— Як наслідок, я лишався цнотливим попри всі мої бажання, — відповів Вольф. — Якщо вже по правді, то тільки-но мені минуло сім років, моє кволе тіло стало вдовольнитися заборонами, які його вгонобляли, хоч я й пробував боротись.

— Ви були кругом такий, як і всі… — промовила Аглая.

— В основі своїй усі живі істоти мають майже однакові рефлекси і потреби, — зауважив Вольф. — Сюди треба додати певний набір поглядів, здобутих у вашому оточенні, які тією чи тією мірою узгоджуються з вищезгаданими потребами й рефлексами. Можна, певна річ, спробувати видозмінити ці погляди, що інколи і вдається. Але є такий вік, після якого моральний скелет утрачає піддатливість.

— Ось бачите, з вашого боку вже більше поважності. Розкажіть нам про вашу першу справжню пристрасть.

— Те, про що ви просите, просто безглуздо, — відгукнувся Вольф. — Ви ж розумієте — за подібних умов ніякої пристрасті не могло бути. Гра в нездорові думки та всілякі заборони привела в першу чергу до більш-менш свідомого вибору з-поміж моїх симпатій із «пристойного оточення», умови виховання яких так чи так відповідали моїм власним. Отож я майже відразу натрапляв на незіпсуту дівчину, можливо, й незайману, яка в разі моєї глупоти, казав я собі, буде придатна на дружину… Завжди ота вічна потреба в безпеці, прищеплена мені батьками, — ще один светр не завадить. Ви розумієте, пристрасть — це реакція вибухова, і, аби вона пішла, треба, щоб відбулося нагле сполучення двох речовин, одна з яких жадібно поглинатиме те, чого в другої є подостатком.

— Мій юний друже, — усміхнулась Аглая, — колись я викладала хімію і хочу зауважити: бувають ланцюгові реакції, які проходять дуже м’яко, самі себе живлять і самі ж здатні враз завершуватись.

— Мої життєві засади — це був солідний набір антикаталізаторів, — у свою чергу вишкірив зуби Вольф. — А отже — жодних ланцюгових реакцій.

— Отже, й жодної пристрасті? — спитала Елоїза, видимо розчарована.

— До свого одруження я здибував жінок, які могли збудити в мені це почуття, — сказав Вольф, — але тоді спрацьовував рефлекс страху. Пізніше була звичайнісінька слабкодухість… Я мав ще один привід — страх завдати болю.

Незле, правда? Це вже офіра. Кому? Заради чого? Хто від неї здобрів? Аніхто. Як направду, то це не була жодна офіра, а найлегший вихід.

— Правильно, — сказала Аглая. — Тепер про вашу дружину. Починайте.

— Ну, знаєте. Після того, як я вам розповів, зовсім неважко виявити як обставини мого шлюбу, так і його особливості, — сказав Вольф.

— Неважко, — погодилась Аглая, — але для нас було б бажано почути це від вас. Ми тут тільки задля вас.

— Ну що ж, — сказав Вольф. — Гаразд. Причини? Я одружився, бо жадав жінку фізично, одружився замолоду, бо органічно не зносив залицяння та брехні й хотів просто подобатись. А ще тому, що знайшов таку людину, яку, здавалось мені, я кохаю, до того ж її оточення, погляди та звички мені підходили. Я зробив це майже не знаючи жінок, і що вийшло? Відсутність пристрасті, довге прилучення до таємниць шлюбу жінки, що була цнотливою аж далі нікуди, і втрата інтересу з мого боку… саме тоді, коли вона почала входити в смак. Я вже надто втомився, щоб зробити її щасливою, надто втомився дожидати сильного почуття, якого сподівався від неї всупереч усякій логіці. Ця жінка була мила. Я любив її і бажав їй добра. Але цього не досить. Більше я вам нічого не скажу.

— Чому? — запротестувала Елоїза. — Це ж так приємно — говорити про любов.

— Можливо, не заперечую, — сказав Вольф. — У кожному разі, це дуже люб’язно з вашого боку. Та я подумав, що непристойно про таке розказувати дівчатам. Піду скупаюся. Моє шанування!

Він показав спину і попростував до моря. Опинившись під водою, Вольф розплющив очі і крізь піщані вихори поплив на глибоке.

Коли він отямився, то був сам-один у червоній траві Квадрата. За спиною в нього зяяли зловісні двері кліті.

Він важко звівсь на ноги, скинув спорядження і склав його в шафу біля кліті. Нічого від побаченого у пам’яті не лишилось. Його водило, мов невропата. І він уперше спитав себе, чи можна жити далі, коли зруйновано всі спогади. Але думка була швидкоплинна й жила в мозку лише мить. Скільки йому ще потрібно буде сеансів?..