Червона трава

Розділ 7

— Гм… чудовий удар! — поцінував сенатор.

Куля злетіла високо вгору, й за нею в повітрі довго висіла смужка рудого диму.

Вольф опустив ключку, і вони рушили слідом.

— Аякже, вдосконалююсь, — сказав Вольф байдужно. — Якби ще потренуватись…

— Хто ж вам не дає, — зауважив сенатор Дюпон.

— Усе одно завжди знайдуться люди, які гратимуть краще за мене, — відповів Вольф. — Тож чи варто?

— Нічого подібного, — сказав сенатор. — Гра є гра.

— Саме тому, що це гра, — сказав Вольф, — її й треба вигравати. Інакше вийде казна-що, от що й скажу. І потім, щоб ти знав, я вже п’ятнадцять років граю в шпок… можеш собі уявити, як він мені увіривсь.

Візочок, що вихляв з боку в бік за сенатором, використав невеличку баюрку, щоб підступно садонути його.

— Які тортури! — залементував сенатор. — Скоро в мене ввесь зад буде обідраний!

— Не будь маминим мазунчиком, — сказав Вольф.

— Одначе! — вигукнув сенатор. — І це в моєму віці! Ви принижуєте мене!

— Повір, ця маленька прогулянка піде тобі на користь, — сказав Вольф.

— Якої користі чекати від дурної роботи?

— Усе набридає, проте ми працюємо.

— Якщо вам усе не до вподоби, це ще не означає, що й іншим так, — сказав сенатор.

— Гаразд, — мовив Вольф. — Чого б ти хотів?

— А якби вас про це спитати, цікаво, як довго б ви шукали відповідь, — пробуркотів сенатор.

І справді, Вольф замисливсь. Він розмахував ключкою й розважався тим, що обезголовлював кривляк-капцариків, які то там то там росли на шпоковому полі. На стятій стеблині кожної квітки з’являлась крапля липкого чорного соку, яка виростала в невеличку чорну кульку з золотою монограмою.

— Шукав би, та недовго, — промовив Вольф. — І сказав би тобі навпростець, що не хочу більше нічого.

— Це щось нове, — пхекнув сенатор. — А машина?

— Це, так би мовити, крайній засіб, — і собі осміхнувсь Вольф.

— Та годі вам, — сказав сенатор, — ви ж іще не все випробували.

— Так, — сказав Вольф. — Не все. Але всьому свій час, спершу треба розібратися, що до чого. Але я так і не почув, чого б ти бажав?

Сенатор споважнів.

— А ви не берете мене на глузи? — спитав він. Губи йому тремтіли, в кутиках рота з’явилася слина.

— Аніскілечки, — відповів Вольф. — Якби я знав, що є такий, хто справді чогось бажає, то тільки б зрадів.

— Яз тримісячного віку, — довірчо промовив сенатор, — завжди хотів ойленя.

— Ойленя… — думаючи про своє, повторив Вольф, а тоді раптом вигукнув: — Ойленя?!

Сенатор посміливішав і заговорив упевненіш:

— Принаймні це конкретне й чітко сформульоване бажання. Ойлень — це таке зелене з колючками, коли його кидаєш у воду, робить «бовть». Словом, я сприймаю ойленя саме так, — пояснив він.

— І ти про нього досі мрієш?

— А хіба що? — сказав сенатор гордовито. — І в мене є мета, і я щасливий по-своєму. Чи то пак, був би щасливий, якби не оцей гаспидський візок.

Ступивши кілька кроків, Вольф потягнув носом повітря і спинивсь. Він більше не стинав голівки капцарикам.

— Гаразд, — промовив він. — Ось я заберу в тебе візочок, і ми підемо по ойленя. Тоді ти скажеш мені, змінює це щось чи ні — мати те, чого бажаєш.

Сенатор опинивсь і аж заіржав з подиву.

— Та невже? По ойленя?

— Я ж тобі сказав.

— А не жартуєте? — відхекнув сенатор. — Не можна так обнадіювати старого, пошарпаного собаку.

— Тобі пощастило чогось запрагнути, — сказав Вольф, — і я хочу тобі допомогти. Це нормально…

— На Бога! — закричав сенатор. — Оце й є розважальна метафізика в катехізисі!

Вольф нахиливсь і вдруге відв’язав сенатора. Лишивши собі одну ключку, всі інші він залишив у візочку. Ніхто їх не міг узяти — цього вимагав надзвичайно суворий кодекс честі шпоківців.

— У дорогу! — промовив Вольф. — По ойленя йдуть на схід, зігнувшись навпіл.

— Навіть зігнувшись ви будете вищі за мене, — зауважив сенатор. — Тому я йтиму випростаний.

Вони рушили, ретельно винюшуючи дорогу під ногами. Легкий вітрець ворушив небо, яке своїм рухливим срібним черевом спускалось до землі й лоскотало блакитні суцвіття травневого кардавону. Ця рослина ще не відцвіла, і її перцевий запах тремтів у теплому повітрі.