Червона трава

Розділ 2

Усі четверо дивились на машину, коли щось лунко клацнуло: другий блок, схоплений лапами горішнього, посів його місце на дні кліті. Прямий суворий маятник гойдався плавко й без поштовхів. Мотор набрав режимних обертів, і вихлопний струмінь уже виїдав у пилюці довгасту канавку.

— Працює, — сказав Вольф.

Ліль пригорнулась до нього, і крізь цупку тканину своїх робочих штанів він відчув її пружне стегно.

— Ну, тепер ти вже зможеш узяти кілька вихідних? — спитала дружина.

— Я ще мушу навідуватися сюди, — відповів Вольф.

— Але ж ти виконав замовлення… — промовила Ліль. — Рибка в сітці.

— Ще ні.

— Вольфе… — промурмотіла Ліль. — Отак ніколи…

— Потім… — сказав Вольф. — Спершу… — Він повагався, але недовго: — Хай обкатається, і я випробую її.

— Що ти хочеш забути? — насуплено спитала Ліль.

— Не хочу нічого пам’ятати. Це зовсім різні речі, — відказав Вольф.

Ліль не здавалась.

— Але ж ти матимеш відпочинок… Я хочу, щоб мій чоловік подарував мені два дні… — сказала вона тихо і хтиво.

— Можемо завтра побути разом, — поступився Вольф. — Але позавтра вона вже багато чого навчиться, і її треба буде калібрувати.

Поряд з ними, обійнявшись, застигли Сапфір і Грайвесна. Сапфір уперше зважився поцілувати кохану й скуштувати малинового присмаку її губів. Він заплющив очі, й одразу ж гудіння машини віднесло його далеко-далеко. Сапфір знову подивився на Грайвеснині рот та очі, які своїм розрізом нагадували очі й пантери й лані водночас, і зненацька відчув присутність стороннього. Не Вольфа й не Ліль… Когось чужого. Він розглянувся. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Серце тьохнуло, але Сапфір не поворухнувся. Перечекав, тоді непомітно потер очі. Ліль розмовляла з Вольфом, Сапфір чув деякі їхні слова. Він щосили стулив повіки, й коли перед очима з’явились мерехтливі зірочки, знову глянув. Чоловік зник. Грайвесна нічого не завважила, стояла так, як і перед тим… І він уже не пам’ятав, чим вони тут займались.

Вольф простяг руку й схопив Грайвесну за плече.

— У кожному разі, — сказав він, — приходь сьогодні вечеряти разом зі своїм пройдисвітом.

— Ну, нарешті! — вигукнула Грайвесна. — Хоч раз ви дозволили сенаторові Дюпону побути з нами… Завжди на кухні, бідолашний стариган!

— Він колись гигне від нетравлення шлунка, — сказав Вольф.

— От чудово! — вигукнув Лазулі силувано, вдаючи веселість. — Це значить наб’ємо черевце.

— Я теж буду, — сказала Ліль.

Їй подобався Сапфір Лазулі, в нього було таке молоде обличчя.

— Завтра твоя черга назирати за машиною, — сказав Вольф до Сапфіра. — Я беру вихідний.

— Не вихідний, а йдеш у відпустку, — прощебетала Ліль, потираючись об нього. — І я з тобою.

— А можна мені бути тут з Лазулі? — спитала Грайвесна.

Сапфір злегенька потис їй руку, щоб показати, як це люб’язно з її боку.

— Он воно що! — вигукнув Вольф. — Гаразд, тільки байдики не бити.

Ще один короткий виляск, і лапа другого елемента висмикнула з обійми третій.

— Вона працює й без нас, — сказала Ліль, — ходімте звідси.

Вони повернули додому. Всі потомились, мов після чорної роботи. У вечірніх сутінках побачили сіру кошлату тінь сенатора Дюпона, якого саме відпустила служниця, і який летів до них, нявкаючи на все горло.

— Хто його навчив нявчати? — спитала Грайвесна.

— Маргарита, — озвалася Ліль. — Вона запевняє, що більше любить котів, ну, а сенатор ні в чому не може їй відмовити. У нього, до речі, від цього дуже болить горло.

Ще йдучи дорогою, Сапфір узяв Грайвесну за руку й двічі обернувсь. Удруге в нього виникло відчуття, що той чоловік іде за ними назирці. Не що інше, як нерви… Він торкнувся щокою довгого волосся дівчини, що йшла з ним у ногу. Далеко позаду на мінливому небокраї глухо вуркотіла машина. Квадрат стояв безлюдний і мертвий.