Червона трава

Розділ 12

І все ж він випередив їх на кілька хвилин і використав цей час, щоб востаннє перевірити машину. В шахті ще було з десяток елементів, і двигун, що його ретельно обстежив Лазулі, працював рівно. Лишилося дожидати. Він так і зробив.

Зговірлива земля ще зберігала печать елегантного Грайвесниного тіла разом із гвоздикою, яку дівчина взяла була між губи. Тепер оксамитна мереживна квітка лежала тут, пов’язана з нею тисячами невидимих ниточок — білих павутинок. Вольф нахиливсь і хотів був її підняти, але гвоздичний запах ударив йому в ніздрі й приголомшив. Вольф упустив квітку, вона згасла, і її колір злився з землею. Вольф осміхнувсь. Якщо не підняти, муніципальні затолочать. Його рука ковзнула по землі й випадково натрапила на тоненьку стеблинку. Відчувши його доторк, гвоздика відновила свій природний колір. Вольф обережно переломив її в одному з вузликів і пришпилив собі до вилоги. Не треба було й нахиляти голови, щоб почути аромат.

З-поза муру Квадрата долинула приглушена какофонія, тоді повискування дудки якогось музики й глухі розкоти тулумбаса. Потім частина цегляної стіни впала й показався муніципальний муролам, за кермом якого, в чорній мантії та з золотим ланцюгом на шиї, сидів бородатий судовий виконавець. Через пролам увійшли перші представники натовпу і шанобливо виладнались обабіч проходу.

Квадрат заповнила лунка музика: «Гуп! Гуп! та Дзинь!» Заверещали хористи, наблизившись на відстань людського голосу. Першим виступав тамбурмажор, пофарбований у зелене. Він вимахував стрепетом, марно цілячи ним у сонце. Тамбурмажор зробив широкий жест у зв’язці з подвійним сальтомортале, і хористи ушкварили гімн:

Звук «тікотікото» видобували з металевих пластин, викроєних у формі кок, по яких спорадично лупили тітітом. Усе це разом відтворювало старосвітський марш, який виконували коли треба й не треба, бо ніхто вже віддавна не сплачував податків, а хто може заборонити оркестрові грати ту єдину мелодію, що він уміє.

Слідом за музикою з’явився Мер зі своєю слуховою трубкою, в яку він усе ніяк не міг запхати шкарпетку, аби не чути цього содому. Його половина, дуже огрядна особа, геть гола і геть червона, виїжджала одразу за Мером на возі з рекламним щитом на підтримку власника найбільшої в місті сироварні — чоловіка, який був утаємничений в махінації членів муніципалітету й тепер змушував їх потурати своїм забаганкам. Пані мерова мала отакенні цицьки, які ляскали їй по животі, бо віз був на поганих ресорах, до того ж син сировара кидав під колеса каміння.

За балагулою сировара виступав власник крамниці залізного начиння, який не мав такої, як його суперник, політичної підтримки й мусив задовольнятись лише величезними святково оздобленими ношами, на яких переможниця конкурсу чеснот віддавалася здоровенній мавпі. Прокат мавпи коштував грубі гроші і не давав аж таких результатів, бо ось уже десять хвилин, як цнотливиця зомліла й припинила лемент. Тим часом пані мерова аж побуряковіла, і в неї ще було що поскубти на собі.

Далі котився шарабан торговця малюками, приведений у рух батареєю реактивних сосок. Малюки хором горлали стародавню застільну пісню.

Тут кортеж спинився, бо, по-перше, кортежі давно нікого не цікавили, а по-друге, четвертий віз, на якому їхали трунарі, незадовго перед тим зламався, бо візник помер не причастившись.

Мало не оглухлий від цих дудок, Вольф побачив, що йому назустріч ідуть офіційні особи в супроводі гвардійців, озброєних якимись підозріло великими гвинтівками.

Він зустрів їх за всіма приписами, а тим часом майстри за кілька хвилин збили невеличкий дерев’яний кін зі сходинками, де й розсілися Мер з недомерками, поки мерова все казилася на возі. Сировар зайняв своє офіційне місце.

Торохнули барабани. Від цього звуку здурів флейтист і, затуливши вуха руками, ракетою звивсь у височінь. Присутні простежили очима траєкторію його польоту, і коли він сторчголов гепнувсь об землю з тим характерним звуком, з яким слимак прощається з життям, усі як один утягли голови в плечі. Коли люди нарешті оговтались, підвівся Мер.

Оркестр затих. У блакитному димі від сигарет висіла густа курява, і все це відгонило натовпом з усіма можливими й неможливими нюансами ароматів. Кілька батьків, поступившись благанням своїх чад, посаджали їх собі на плечі, але тримали вниз головами, щоб не розвивати в дітях нахилу до гаволовства.

Мер покашляв у слухову трубку, тоді взяв слово за горло і хотів його зжужмити. Але слово не дало себе зламати.

— Пані та панове, шановні співгородяни! — почав він. — Я не буду ще раз наголошувати врочистість ясного нинішнього дня, яснішими за який можуть бути хіба що глибини мого серця, оскільки вам, як і мені, відомо: це вперше, відколи до влади прийшла стабільна й незалежна демократія, темні політичні махінатори й ниці демагоги, які всі минулі десятиріччя заплямували недовірою до урядів… от чорт, як його тут учитаєш… цей сраний папір… хтось постирав текст. Додам від себе: якби я розказав вам усе, що мені відомо, а надто про цю брехливу тварюку, яка видає себе за сировара, то…

Натовп вибухнув оплесками, і тепер настала черга сировара. Він підвівся зі свого місця й заходивсь читати заяву про факт піднесення муніципальній раді щедрого хабаря від найбагатшого в місті работорговця. Оркестр знову торохнув марш, намагаючись заглушити сировара, пані мерова теж подвоїла свою активність, намагаючись урятувати чоловіка відволікаючими діями. Вольф несміливо посміхнувся. Він не чув ані слова. Він витав десь далеко.

— З шаленою радістю, — знову заговорив Мер, — ми горді вітати чудовий витвір людської уяви нашого великого присутнього тут співгородянина Вольфа. Його винахід усуне всі труднощі, викликані надвиробництвом металу. А що більше я вам сказати нічого не можу, бо, як це заведено в офіційних колах, де сів, там і зліз, то передаю слово оркестрові, який зараз заграє вам щось зі свого репертуару.

Тамбурмажор хвацько хвицьнув ногою в бік місяця, зробив неповний кульбит назад, і одностайно з його приземленням туба почала увертюру на досить опасистій ноті, що граціозно запурхала в повітрі. І одразу ж в інтервали попролазили інші музики, і всі упізнали баладу. Оскільки натовп потужно напирав, гвардійці зробили залп і меншу частину засмутили, тоді як тіла більшої розлетілись на шмаття.

За кілька секунд Квадрат спорожнів. Лишилися Вольф, труп флейтиста, кілька засмальцьованих папірців та уламок кону. Карбуючи крок, гвардійці віддалялися стрункими шерегами, аж поки зовсім зникли.

Вольф полегшено відітхнув. Свято скінчилось. Там, за муром Квадрата, ще виразно чувся шум оркестру, цей шум то віддалявсь, то накочувався, мов морський приплив. І лише двигун вторував музиці невтомним джерельцем.

Вольф здаля побачив Лазулі, який ішов йому назустріч. Разом з ним була Грайвесна. Вже майже біля самого Вольфа вона крутнулась і повернула назад. Ішла похнюпившись. У своїй сукні з чорно-жовтими малюнками вона скидалася на білу саламандру.