Розділ 3


Вольф знайшов у себе розкішну кістку і поклав її на середину тарілки сенаторові Дюпону, який, мов на троні, воссідав навпроти з серветкою, дженджикувато пов’язаною довкола нічим не примітної шиї. Не приховуючи своєї радості, сенатор зробив ледь помітний натяк на життєрадісне гавкання, але миттю змінив його розкішно промодульованим «няв», відчувши на собі весь тягар розгніваного погляду служниці. Та в свою чергу не забарилася з гостинцем — великою кулею хлібного м’якуша, скатаною чорними-чорними пальцями, яку сенатор проковтнув із характерним лунким «глоп».

Четверо інших вели типову застільну балачку: передай мені хліба… в мене нема ножа… позич своє перо… де ж кульки… а в мене забилася свічка… хто ж виграв Ватерлоо… ганьба тому, хто зле про це подумає… Усе це з мінімумом слів, бо Сапфір був закоханий у Грайвесну, Ліль — у Вольфа і vice versa[2] задля симетрії оповіді. Та вони й схожі були, Ліль і Грайвесна, обидві мали довге біляве волосся, губи для поцілунків і тоненькі талії. Останню Грайвесна носила вище, маючи досконаліші ноги, на що Ліль відповідала красивішими плечима, а ще тим, що з нею одружився Вольф.

Сапфір Лазулі без рудого комбінезона здавався куди закоханішим. То була одна з перших фаз: він пив чисте вино. Вольфові життя попереду видавалось тривалим і не таким сумним, як доти. Для Сапфіра воно виходило з берегів і не підлягало визначенню. Для Ліль — було перламутровим. Грайвесна над цим не замислювалась — вона просто жила й була така ніжна завдяки своїм розкосим, як у пантеро-лані, очам.

Хтось подавав і прибирав, Вольф навіть не знав хто. Він боявся позирнути на прислугу, щоб та не знітилася. Сам налив вина Сапфірові, і той випив, тоді Грайвесні — і та засміялась. Служниця вийшла в садок і повернулася з консервною бляшанкою багнюки, яку хотіла згодувати сенаторові Дюпону, аби допекти йому. Та Сенатор зчинив несамовиту бучу, зберігаючи при цьому досить самоконтролю, щоб час від часу нявчати, мов справжнісінький хатній кіт.

Як і більшість учинків, що повторюються день крізь день, ця трапеза тривала не дуже довго. Все, що можна було про неї сказати: вона відбулась. Відбулась у чарівній кімнаті з дерев’яними лакованими стінами, великими блакитними вікнами і прямими темними сволоками. Блідо-помаранчева підлога, вимощена плиткою, ледь похило сходилась до центру й створювала атмосферу щирості. На каміні, вимурованому з гарно дібраних цеглин, височів портрет трирічного сенатора Дюпона в гарному шкіряному нашийнику зі срібною інкрустацією.

Прозору вазу прикрашали спіралеподібні квіти з Малої Азії. Поміж гулястих стебел плавали декоративні рибки.

За вікном стояли чорні хмари з довгими патьоками сліз, якими плакали сутінки.

— Передай мені хліба, — попросив Вольф.

Сапфір, який сидів навпроти, узяв правою рукою плетену хлібницю й лівицею простяг Вольфові — а хоч би й так.

— У мене нема ножа, — сповістила Грайвесна.

— Позич своє перо, — відповіла Ліль.

— Де ж кульки? — поцікавився Сапфір.

Тоді вони спинились на кілька хвилин, і цього будо досить, щоб дотягти розмову до печені. Крім того, виявилось, що на сьогоднішню святкову вечерю в них буде зовсім не печеня — посередині тарелі з австралійської порцеляни поквоктувала золотава тлуста курка, запечена у фользі.

— Де ж кульки? — ще раз спитав Сапфір.

— А в мене забилася свічка, — зауважив Вольф.

— Хто ж виграв Ватерлоо? — без попередження, перехоплюючи Ліль, заапелював сенатор Дюпон. Що й породило довгу мовчанку, бо це вже було не за програмою. Разом, як на параді, забриніли голоси Ліль і Грайвесни.

— Ганьба тому, хто зле про це подумає.

Проте, думали вони очевидячки кожна про своє, бо їхні дві пари очей вже не були дібрані.

Отак, на загальну втіху, вечеря йшла далі.

— Гуляймо ще? — запропонував Лазулі за десертом. — Так не хочеться йти спати.

Він займав половину третього поверху — на другій половині жила Грайвесна. Що то значить випадок.

Ліль була не від того, щоб переспати з Вольфом, але подумала, що, мабуть, інше розважить його. Відверне. Розслабить. Розлепестить. Якщо він побачиться зі своїми друзями. І сказала йому:

— Зателефонуй друзям.

— Кому? — спитав Вольф, піднімаючи трубку.

Вона назвала імена, і друзі виявились не проти. Тим часом Ліль і Грайвесна всміхалися, створюючи невимушену атмосферу.

Вольф поклав трубку. Йому здалось, що він робить Ліль приємність. Але оскільки вона була сором’язлива і не договорювала, її важко було зрозуміти.

— І що ж ми робитимем? — спитав він. — Те саме, що й досі? Платівки, пляшки, танці, обірвані фіранки, забиті умивальники? Що ж, коли це тобі подобається, моя Ліль…

Ліль хотілося плакати. Заховатись обличчям у високій купі блакитного пуху. Вона насилу проковтнула свою журбу і попросила Лазулі відчинити бар, аби попри все бути веселою. Грайвесна майже зрозуміла Ліль і, коли проходила повз неї, потисла їй зап’ясток.

На десерт служниця заливала в сенаторове ліве вухо по чайній ложечці прирученої гірчиці Кольмана. Сенатор тільки крутив головою, боячись, що діаметрально протилежний порух хвостом може бути витлумачений як знак подяки.

Ліль обрала ясно-зелену пляшечку з-поміж десяти, що їх запропонував Лазулі, і налила собі склянку по вінця, не лишивши місця для води.

— Хочеш, Грайко? — запропонувала вона.

— Хочу, — радо відповіла Грайвесна.

Сапфір зник у напрямку ванни, щоб навести лоск у деяких деталях свого туалету. Вольф дививсь у вікно на захід.

Із тихим сичанням, як розпечені залізні окрушини, вкинуті у воду, одна по одній згасали червоні бинди хмар. Була мить, коли здавалось, ніби все завмерло.

За чверть години зібралися друзі. З ванної вийшов Сапфір із червоним, замученим носом і запустив першу платівку. Музики мало вистачити до пів на третю, як не до четвертої години ранку.

А в серці Квадрата все буркотіла машина, перфоруючи ніч своїми тьмавими вогниками.


Загрузка...