Червона трава

Розділ 22

І цієї ж миті вони опинилися в тому місці, з якого було видно танцюючого негра. Нагорі негри більше не танцювали. Раз у раз назбігувався натовп пришелепуватих роззяв, і неграм здалося, що з них насміхаються. Треба було знати, що негри дуже вразливі, і то не без підстав.

Зрештою, що таке біла людина? Це більшою мірою обмаль пігментів, ніж наявність якихось особливих переваг, і тому не зовсім зрозуміло, чому нетяги, які винайшли порох, так звеличили себе над усіма й дозволили собі стромляти носа в царину не менш цікавих розваг, таких, як танці й музика. Тому заради свого спокою неграм не лишилося нічого іншого, як знайти цей закамарок. Печеру охороняв сторож, отже, щоб побачити негра, потрібно було того сторожа вколошкати. Такий акт в очах темношкірих набував сили своєрідного посвідчення: коли вже в тебе таке велике бажання подивитись, значить, маєш право, бо ти довів, що жодні забобони на тебе не діють.

А взагалі, цей негр улаштувався з комфортом. Спеціальна помпа подавала йому знадвору повітря й сонце. Те розгалуження, яке він обрав, було далеко від центрального проходу, мало досить високе склепіння й сяяло гарними хромово-оранжевими кристалами. Тут росли тропічні рослини, що своїми квітками принаджували колібрі й давали майже всі необхідні прянощі. Негрові підігравала музична машина останньої моделі, що могла сама подовгу відтворювати одну й ту саму мелодію. Зранку він репетирував танок уривками, а ввечері виконував цілком з усіма колінцями.

Коли з’явилися Вольф та Лазулі, негр саме збирався починати танок змії. Цей танок виконується частиною тіла від стегон до пальців ніг без залучення решти. Негр чемно почекав, поки гості підійдуть, і розпочав. Музична машина створювала чарівний акомпанемент, в якому вчувався низький тембр пароплавного ревуна, що без попередження заступив гру баритон-саксофона, коли платівку вже було записано.

Вольф і Лазулі дивились мовчки. Негр виявився напрочуд спритним, він володів більш як п’ятдесятьма способами вихляння колінними суглобами, що чимало навіть для негра.

Потроху-помалу забулись усі прикрощі: машина, муніципальна рада, Грайвесна і кров’янка.

— Я не шкодую, що ми вертаємось печерами, — озвався Лазулі.

— Про що ти кажеш! — погодився Вольф. — Коли ще взяти до уваги, що надворі тепер ніч, А тут, бач, іще ясний день.

— Ми могли б переселитися сюди назавжди, — висловив думку Лазулі.

— А робота? — завагався Вольф.

— Ет, знову ця робота! — вигукнув Лазулі. — Скажіть краще, що ви просто хочете повернутись у свою кліть, а робота — це просто зручний привід. Ну, а я теж хочу знати, чи повернеться мій тип.

— Годі вже! — вигукнув Вольф. — Дивись на негра і мовчи. Він не дасть тобі про це думати.

— Звісно, не дасть, — сказав Лазулі. — А як бути з професійною гідністю?

— Іди ти знаєш куди з тією своєю гідністю! — розсердився Вольф.

Негр спинивсь і послав їм широку усмішку. Танок змії добіг краю. Негрове чоло було вкрите рясними краплинами поту, і він утер їх великим картатим носовиком. По тому, не роблячи паузи, розпочав танок страуса. Він не схибив жодного разу, щомить притупував ногою й знаходив якийсь новий ритм.

На кінець своєї хореографічної композиції він знов обдарував їх щедрою усмішкою.

— Ви вже дивитесь дві години, — зауважив він.

Вольф глянув на годинника. І справді.

— Не сердьтеся на нас, — мовив він. — Ми були просто зачаровані.

— Для того все це й робиться, — сказав негр.

Але Вольф підсвідомо відчув, що негр став підозріливим, — отже вони перебрали міри.

Він став прощатись.

— До побачення, — відповів негр і тепер упіймав рухи кульгавого лева.

Перш ніж завернути в головну печеру, Вольф і Лазулі востаннє озирнулись, і було це саме в ту мить, коли негр зображував стрибок газелі з кручі. Вони завернули за ріг і більше його не бачили.

— От чорт! — вигукнув Вольф. — Шкода, що не можна побути довше.

— Ми й так, певне, добряче загаялись, — зауважив Лазулі, й не думаючи наддавати ходи.

— Усьому причиною розчарування, — сказав Вольф. — А воно від того, що немає продовження.

— І почуваєш себе ошуканим, — докинув Лазулі.

— Та якби це й мало продовження, кінець був би той самий, — сказав Вольф.

— Бо ніщо не вічне.

— Ні.

— А я кажу — так.

Це було складне питання, і тому Вольф перевів розмову в інше річище.

— Маємо попереду цілий робочий день, — зронив він, а тоді подумав і додав: — Робота — ось що вічне.

— Ні.

— А я кажу — так.

Цим разом розмову довелось урвати. Вони йшли швидко, до того ж дорога почала братися вгору. І раптом — сходи. Праворуч вартівні струнко стояв дідок-сторож.

— Якого біса ви тут вештаєтесь? — спитав він їх. — Це ви коцнули мого колегу з тамтого боку?

— Не до смерті, — заспокоїв його Лазулі. — Завтра буде на ногах.

— Тим гірше, — сказав старий. — Мушу вам зізнатись, я полюбляю публіку. Щасти вам, хлопці.

— Якщо ми повернемось, ви нас пропустите? — поцікавився Лазулі.

— Яка може бути мова? — сказав дідок. — Наказ є наказ. Тільки через мій труп.

— Так і зробимо, — пообіцяв Лазулі. — До скорого.

Надворі все було в блідо-сірих контурах. Знявся вітер, невдовзі мало світати. Проходячи повз машину, Вольф спинився.

— Іди сам, — сказав він Лазулі. — Я вертаюся туди.

Лазулі, не озвавшись ні словом, пішов далі. Вольф відчинив шафу й заходився споряджатись. Він тихо щось проказував самими губами. Вбравшися, опустив важіль, і двері відчинилися. Він увійшов у кліть, і сірі двері лунко клацнули за його спиною.