Червона трава

Розділ 17

Лазулі тремтів. Вечір настав несподівано, тісний і вітряний, і цим скористалось небо, осівши на землю й ніби знехотя взявши її під свою підступну опіку. Вольф іще не спустивсь, і Лазулі питав себе, чи не вирушити на його розшуки. Вольф, певне, образиться. Лазулі підступив до двигуна, щоб трішки погрітись, але машина ледве тепліла.

Вже кілька годин як ватяні сутінки поглинули мури Квадрата, і лише будинки неподалік блимали своїми червоними очима. Вольф, мабуть, попередив Ліль, що повернеться пізно, та Сапфірові здавалося, ніби він ось-ось побачить маленький скляний ліхтарик.

І саме через те, що був не готовий до цього, нічний візит Грайвесни заскочив його зненацька. Сапфір побачив її, коли вона вже була поряд, і руки в нього стали гарячі. Приязна й трохи ліанна, віддавалась вона його поцілункам. Він пестив її витончену шию, горнув до себе і, напівзаплющивши очі, шепотів слова молитви. Аж раптом Грайвесна відчула, як він зіщуливсь і закам’янів.

Немов зачарований, Лазулі дивився просто себе на блідого чоловіка в темному, що розглядав їх. Рот чорною рискою перекреслював обличчя, очі дивилися з глибини. Лазулі задихавсь. Він не міг стерпіти, щоб його слова до Грайвесни хтось підслуховував. Отож відпустив дівчину, і суглоби його пальців побіліли.

— Чого вам треба? — спитав він.

Не повертаючи голови, на коротку мить Лазулі відчув зчудування Грайвесни й озирнувсь.

Зчудування і здивована усмішка. Іще не стривожена. Він подивився на чоловіка… але ніякого чоловіка там уже не було. Лазулі затремтів, холод життя морозив йому серце. Він стояв біля Грайвесни пригнічений і постарілий. Обоє мовчали. Усмішка зникла з Грайвесниних уст. Вона оповила своєю тонкою рукою його шию і, як дитину, приголубила, гладячи рівний край йоржика за вухом.

Цієї миті вони почули, як Вольфові підошви приглушено шльопнулись об землю, і сам він важко впав перед ними. Так і лишився навколішках, несилий підняти голови з-під рук. На щоці виднів довгий слід, товстий і смолистий, як чорнильна одиниця за кепську письмову роботу. Його зболілі пальці насилу відходили від довгої судоми.

Забувши про свої власні наслання, Сапфір прочитав на Вольфовому тілі ознаки іншої тривоги. Тканина його захисного костюма мерехтіла мікроскопічними крапельками діамантів, сам він лежав трупом біля підніжжя машини.

Грайвесна полишила Сапфіра, підійшла до Вольфа й, узявши його кулаки своїми теплими руками, не роблячи спроби розчепити їх, потисла. Вона говорила до нього співучо й улесливо, просила повернутись додому, де тёпло, де на столі велике коло світла, де на нього чекає Ліль. Сапфір теж нахилився над Вольфом і допоміг йому підвестись. Вони з Грайвесною обережно повели його в темряві. Вольф насилу ступав, трохи тягнучи праву ногу й спираючись на Грайвеснине плече. Сапфір підтримував його з другого боку. Верстали дорогу мовчки. Вольфові очі випромінювали на криваву траву холодне вороже світло, очі палали двома променями, які з кожною секундою все дужче пригасали. Тієї миті, коли вони дістались дверей будинку, масивна каламуть ночі зімкнулася над їхніми головами.