Розділ 32


Вольф ішов і ще не чув метушні в будинку, навіть не бачив, що дах підняло й опустило на вгрузлий у землю дім. Він ні про що не думав, ні на що не звертав уваги. Тільки чекав чогось. Щось невдовзі мало статися.

Підійшовши ближче, він урешті помітив незвичайний вигляд будинку, якому бракувало половини третього поверху.

Вольф увійшов досередини. Ліль була вдома — вона тільки-но спустилася від Грайвесни.

— Що тут робиться?

— Ти ж бачив, — ледь чутно відказала Ліль.

— Де Лазулі? — спитав Вольф.

— Лазулі більше нема, — відповіла Ліль. — Його кімната зникла разом з ним. Це все, що я можу сказати.

— А Грайвесна?

— Лежить у нашій кімнаті. Не турбуй її, вона перенесла потрясіння.

— Ліль, що сталося? — знову спитав Вольф.

— Ой, не питай мене, — сказала вона. — Грайвесна тобі все розповість, коли здатна буде говорити.

— А тобі вона нічого не сказала? — не вгавав Вольф.

— Сказала, але я так нічого й не второпала, — відповіла Ліль. — Може, я така дурна?

— Начебто ні, — ввічливо заперечив Вольф.

Вони помовчали.

— За ним знову стежив той суб’єкт? Лазулі, мабуть, занервував і посварився з нею? — сказав Вольф.

— Ні, не так, — сказала Ліль. — Лазулі почав з ним битись, і якось так вийшло, що сам упав на ніж. Грайвесна твердить, що він сам себе шпирнув, але, безперечно, це нещасливий випадок. Там були ще якісь чоловіки, всі схожі на нього, а коли Лазулі помер, вони зникли. На голову не налазить.

— Зате ноги в теплі. Треба ж якийсь хосен мати.

— Блискавиця вдарила в кімнату й забрала його з собою, — сказала Ліль.

Вольф замислився над блискавицею та її дивними наслідками.

— Блискавиця супроводжується цікавими ефектами, — зауважив він. — Пригадую, я одного дня полював лисицю, й почалася гроза, тоді лисиця перекинулась земляним черв’яком.

— Що ти кажеш! — зацікавлено вигукнула Ліль.

— А то ще було: йшов чоловік дорогою, а його повністю роздягло й пофарбувало в синє, — сказав Вольф. — Та й це ще не все: змінило форми того чоловіка. Став як справжній автомобіль. Можна було залазити й вмикати мотор.

— Ти ба… — сказала Ліль.

Вольф замовк. Лазулі не стало. Хай там як, а треба накривати на стіл, це все одно нічого не змінить. Ліль застелила стіл скатертиною, відчинила шафу з посудом, узяла тарілки та склянки й заходилася їх розставляти.

— Подай салатницю, — попросила вона Вольфа.

Цю салатницю Ліль любила надзвичайно. Велика, ручної роботи, кришталева річ, приємно важка й прозора.

Вольф нахиливсь і взяв салатницю. Ліль поставила останню склянку. Він підніс салатницю до очей і обернувся до вікна, ловлячи багатобарвний спектр. Раптом йому все набридло, і він розтис пальці. Салатниця впала й на високій ноті вкрила підлогу дрібними рипливими скалками.

Ліль заціпеніла.

— Мені байдуже, — сказав Вольф. — Я зробив це зумисне і тепер бачу, що це мені байдуже. Нааіть якщо тобі й прикро. Я знаю, для тебе це трагедія, та, попри все, нічого не відчуваю. Отже, час настав. Бувай здорова!

Він вийшов навіть не озирнувшись. За вікном пропливла верхня частина його постаті.

Серце в Ліль затерпло, вона й рукою не кивнула, щоб спинити Вольфа. В душі викристалізувалось ясне розуміння. Вона разом з Грайвесною покине цей дім. Підуть звідси самі, ніхто їм не потрібний.

— Насправді вони створені не для нас, — проказала вона вголос. — Вони створені для себе. А ми — порожнє місце.

Вона залишить Вольфові служницю Маргариту, щоб та дбала про нього.

Якщо він повернеться сюди.


Загрузка...