Червона трава

Розділ 24

Бо Вольф уже вийшов. Тепер він про все це думав. Про те, чого при абаті не можна було й згадувати… Про довге клякання в темному приділі, яке завдавало такої муки і яке він усе ж з приємністю воскресив у пам’яті. Про саму каплицю, прохолодну й трохи таємничу. Одразу праворуч від входу була висповідальня. Він пам’ятав свою першу сповідь — плутану, повну загальників, як і всі наступні, і голос священика за ґратками віконця, голос, що здавався відмінним від того, яким панотець звичайно розмовляв, — таємничий, трохи приглушений, рівніший, так ніби сама роль сповідника підносила його над власним саном, чи то сан — над сповідником, надаючи йому вишуканої здатності прощення, безмежного розуміння й спроможності успішно розрізняти добро й зло. Найпотішнішою була процесія перед першим причастям: озброєний дерев’яним торохкальцем, святий отець муштрував їх, як маленьких солдатів, аби в урочистий день усе минуло гладесенько-рівнесенько. Каплиця втратила свою владу над ними й стала ріднішою — щось на взірець змови утворилося між прадавнім камінням і школярами, які, поділені на групи, вправлялися виладнуватись у два ряди по праву й ліву руч від центрального проходу, розсипатися й шикуватись у щільнішу колону, проходити центральним нефом до сходин і, розділившись на два симетричні ряди, приймати облатку з рук отця-настоятеля та вікарія, який того дня мав йому допомагати. «Вікарій чи не вікарій подасть мені облатку?» — перепитував себе Вольф і прораховував багатоходові комбінації, внаслідок яких він вирішальної миті стане на місце свого товариша і причаститься від того, від кого належить, бо якщо переплутає, його поб’є грім чи схопить лукавий і забере, на віки вічні. А ще вони вивчали церковні гімни, і приділ повнився голосами лагідних божих ягняток, звуками слави, надії та опори! А нині Вольф із подивом подумав, наскільки ж усі ці слова любові й поклоніння нічого не важили, наскільки обмежувались лише своїм звуковим призначенням в устах дітей, у його власних устах. Тоді так цікаво було приймати це перше своє причастя, стояти навпроти молодших за тебе з відчуттям, що ти ступив соціальною драбиною на сходинку вгору, що тебе підвищено в званні. Коли ж стояв віч-на-віч зі старшими, складалося враження, що ти вже впритул наблизився до них і можеш поводитися з ними як рівний з рівними.

А ще була пов’язка на рукаві, блакитний костюмчик, крохмальний комірець, лаковані черевички, тож хай там як, а він не забуде цього піднесеного заквітчаного дня, каплиці, повної людей, запаху ладану й тисячі пломінців свічок. А ще змішаних почуттів присутності на виставі й доторку до великої таємниці, бажання напоумлювати людей своєю побожністю та боязнь проковтнути облатку, никання між двома думками («якби він був насправді» і «він є»), а потім повернення додому з набитим животом і гірким усвідомленням, що на тебе надіто шори.

Від усього цього зосталися позолочені іконки, виміняні в приятелів, костюм, який він зносив, крохмальний комірець, що більш ніколи не знадобився, а ще гарний золотий годинник, без жалю проданий пізніше, в добу безгрошів’я. Ще був у нього требник — дарунок побожної кузини; його він ніяк не міг викинути, бо надто гарненька палітурка, а куди притаковити — так і не придумав. Недолуге розчарування… дешева комедія… тиха досада, що так і не второпав, чи то насправді була коротка з’ява Ісуса — чи мана, викликана спекою, пахощами, раннім уставанням, а може, комірцем, що так муляв шию.

Порожнеча. Марна лічба.

Вольф знов опинився перед дверима кімнати пана Опіка, а невдовзі — й перед самим паном. Потер лоба й сів.

— Склали? — спитав пан Опік.

— Склав, — сказав Вольф. — Безрезультатно.

— Як це? — не зрозумів пан Опік.

— Якось не клеїться, — сказав Вольф. — виходить суцільна брехня.

— Ну, а пізніше? — спитав пан Опік. — Ви ж самі собі в усьому признались, і це головне.

— Ви гадаєте? — спитав Вольф. — Гаразд, хай і так. Принаймні цей номер ми можемо викреслити з програми. Це річ незмістовна. Нематеріальна.

— Саме тому я й попросив вас спершу піти до нього, — пояснив пан Опік. — Щоб, не зволікаючи, усунути таке маловагоме питання.

— Украй маловагоме, — відгукнувся Вольф. — Ніколи цим не переймався.

— Атож-атож, — промурмотів пан Опік, — але так буде повніше.

— Господь Бог виявився Ганаром, одним з моїх однокласників, — пояснив Вольф. — Я бачив його фотокартку. Це ставить предмет на належне йому місце. Власне кажучи, розмова була недаремна.

— А тепер, — сказав пан Опік, — поговорімо серйозно.

— Це тягнеться вже стільки років, — сказав Вольф. — Усе переплуталось. Треба розкласти по поличках.