Диявол і сеньйорита Прим

***

На той час, коли прийшов чужоземець, Шанталь встигла змокнути до нитки, — знову розходилася буря.

— Про погоду не починатимемо, — попередила вона. — Ллє, як бачите. Я знаю місце, де ми зможемо сховатися від зливи.

Вона підвелася й притиснула до себе щось продовгувате в брезентовому чохлі.

— Рушниця, слід розуміти? — запитав чужоземець.

— Еге ж.

— Ти хочеш мене вбити?

— Хочу. Не певна, що саме вас, але дуже хочу. Проте рушницю я прихопила не для цього, — раптом, здибаю на шляху «проклятого вовка», я його застрелю й цим завоюю шану односельців. Минулої ночі я чула, як він виє, але мені ніхто не повірив.

— Що то таке — «проклятий вовк»?

Шанталь на хвильку завагалася, — чи варто бути відвертою з людиною, яку вважала своїм ворогом? І тут їй згадалася книжка про японські бойові мистецтва, — вона завжди читала без розбору все, що постояльці забували в готелі, оскільки купування книг вважала даремною тратою грошей. Так от, у книжці тій було сказано, що найліпший спосіб послабити супротивника — це переконати його в тому, що піддаєшся йому й погоджуєшся з його діями.

І отак крокуючи під дощем і вітром, вона розповіла чужоземцеві цю історію. Два роки тому один з мешканців Віскоса (місцевий коваль, якщо бути точним), вийшовши на прогулянку, раптом побачив перед собою вовчиська з виводком вовченят. Коваль налякався, вхопив товстелезну гілляку й жбурнув її так, що та прохурчала над головою звіра. Зазвичай в такій ситуації вовк тікає, однак цей був із щенятами, а тому кинувся на коваля й уп’явся йому зубами в ногу. А що коваль? Сказано ж — коваль! Силонькою Бог не обділив, — довго не думаючи, так стусонув сіроманця, що той розтиснув щелепи й зник у хащі разом із своїми щенятами. Більше його ніхто ніколи не бачив і знають про нього лиш те, що на лівому вусі має білу відмітку.

— То чого ж він «проклятий»?

— Хижаки, навіть найлютіші, ніколи не нападають на людину першими, хіба тільки у виняткових випадках, як-от цей, щоб захистити дитинчат. Але якщо звір все-таки скуштує людської крові, отоді він стає по-справжньому небезпечний: він хотітиме ще й ще й з дикого звіра перетвориться на людожера. Усі місцеві вважають, що колись цей вовк нападе знову.

«Овва! Та це ж про мене, — про вовка примовка!» — подумав чужоземець.

Молодша за свого супутника та звикла до тутешніх доріг, Шанталь намагалася крокувати якнайшвидше, сподіваючись у такий спосіб стомити й принизити чужоземця й таким чином одержати над ним психологічну перевагу. Однак чужоземцеві вдавалося не відставати. Він і справді трохи захекався, але так і не попросив дівчину стишити ходу.

Вони підійшли до гарно замаскованого намету із зеленого пластику, в якому мисливці зазвичай піджидали дичину, зайшли усередину, хукаючи в задубілі руки й розтираючи їх.

— Чого вам треба? — запитала Шанталь. — Навіщо ви призначили мені цю зустріч?

— Хочу загадати тобі загадку: який із усіх днів нашого життя не настає ніколи? — запитав він і, не дочекавшись, відповів сам: — Завтрашній. Однак мені здається, ти упевнена, що завтра настане, і тому відклала те, про що я прохав тебе. Сьогодні розпочинається уїк-енд: коли ти не скажеш нічого, це зроблю я.

Шанталь вибралася з намету, відійшла на безпечну відстань, розстебнула чохол і вийняла з нього рушницю. Але чужоземець ніби того й не помітив.

— Скажи-но мені, — промовив він, — от якби тобі трапилося писати книгу про цю історію з золотом, невже ти вважала б, що більша частина читачів, які щодня зіштовхуються з усілякими труднощами, не раз несправедливо скривджених життям і людьми, змушених працювати з останніх сил, аби нагодувати й вивчити дітей, — так от, невже вони погодилися б отак страждати лише заради того, щоб ти накивала п’ятами зі зливком?

— Не знаю, — відповідала Шанталь, вкладаючи у ствол перший набій.

— І я не знаю. Саме така відповідь мені й потрібна.

Тепер був заряджений і другий ствол.

— Ти готова убити мене, хоч і намагаєшся заспокоїти небилицями про вовка. Але це не має значення, оскільки у мене є тепер відповідь: представники роду людського обтяжені злом, коли навіть проста шинкарка із провінційного містечка здатна вчинити злочин заради грошей. Я помру, але тепер я знаю відповідь, і тому помру задоволеним.

— Тримайте, — і Шанталь простягла рушницю чужоземцеві. — Ніхто не знає, що ми з вами знайомі. У готельній картці ви вказали про себе неправдиві дані. Ви можете виїхати, коли забажаєте, і, наскільки я розумію, можете зникнути де завгодно, у будь-якій країні світу. Вам навіть цілитися не треба — просто наставте на мене цівку й натисніть на курок. Заряд складається з маленьких шматочків свинцю, які розлітаються конусом. З такими набоями ходять на велику дичину. І на людей.

Ви можете навіть дивитися в інший бік, коли не хочете бачити, як картеч пошматує моє тіло.

Чужоземець поклав палець на курок, прицілився в її бік, і Шанталь раптом помітила, що двостволку він тримає звично й фахово, як людина, яка вміє поводитися з зброєю. Так вони простояли досить довго. Шанталь знала: хай тільки чужоземець послизнеться чи здригнеться від раптової появи звіра чи птаха, як його палець сіпнеться й рушниця вистрілить. Тільки тепер, у цю мить вона усвідомила, якими по-дитячому наївними були її поривання: вона намагалася кинути виклик цьому типу лише задля того, щоб подражнити його, — ну ж бо, нехай сам утне те, що пропонує зробити іншим.

А чужоземець тим часом продовжував цілитися в Шанталь, він не моргав, і руки його не тремтіли. Тепер вже було запізно; тепер він і сам уже був переконаний, що обірвати життя дівчини, яка кинула йому виклик, — не така вже й погана ідея. Шанталь вже ладна була благати про пощаду, але перш ніж вона спромоглася вимовити бодай слово, він опустив рушницю.

— Я майже фізично відчуваю твій страх, — промовив він, простягаючи їй рушницю. — Я відчуваю запах поту, який котиться по твоєму обличчю, хоч він і змішується з краплями дощу. Попри вітер, що з пекельним шумом розгойдує дерева, я чую, як калатає твоє серце, мало не вистрибуючи з грудей.

— Сьогодні ввечері я зроблю те, про що ви мене просили, — сказала Шанталь, удаючи, ніби й не чула його слів, у яких геть усе було чистісінькою правдою. — Зрештою, я хотіла зрозуміти все-таки вашу натуру, збагнути, чого у вас більше — зла чи добра. Дещо я допіру вам продемонструвала: попри все що я відчувала чи припинила відчувати, ви могли спустити курок. Могли, проте не спустили. Знаєте чому? Бо злякалися. Ви користуєтеся іншими задля того, щоб розв’язати свої власні внутрішні суперечності, а зайняти власну позицію — кишка коротка.

— Один німецький філософ якось сказав: «Навіть у Бога є пекло: це його любов до людей». Ні, Шанталь, я не злякався. Я й не такі курки спускав, — точніше кажучи, я виробляв таку зброю, проти якої твоя двостволка фунта клоччя не варта, виробляв і продавав по всьому світові. І все це було цілком законно й легально — з дозволу уряду, зі сплатою експортних зборів та інших податків. Я одружився із тією, кого кохав, у мене були дві чарівні доньки, і я завжди умів домагатися й одержувати те, що мені належало.

На відміну від тебе, — адже ти вважаєш, ніби доля переслідує тебе, — я завжди здатний був діяти, завжди був готовий до боротьби з численними ворожими силами, що протистояли мені. Готовий був одні битви програти, інші — виграти, оскільки розумів, що поразки й перемоги невіддільні від життя кожної людини, якщо не брати до уваги боягузів, бо боягузи не терплять поразок, але й перемог не дістають.

Я багато читав. Я ходив до церкви. Я боявся Бога й шанував його заповіді. Я обіймав вельми високооплачувану посаду директора гігантської компанії. Мав собі комісійні з кожної угоди й заробляв задосить, щоб утримувати дружину, дітей, онуків і правнуків, адже в торгівлі зброєю обертаються найбільші гроші у світі. Я знав вагомість кожної партії, яку відправляв, бо особисто стежив за справами; я виявив декілька випадків корупції й повиганяв усіх хабарників геть, а незаконні продажі призупинив. Моя зброя вироблялося для захисту порядку, без якого, як я вважав, неможливий поступ і творення.

Чужоземець підійшов до Шанталь впритул і обійняв її за плечі: він хотів, щоб вона бачила його очі й вірила у правдивість його слів.

— Ти, либонь, вважаєш, що людей, лихіших за фабрикантів-зброярів, годі шукати. Може, десь так воно і є. Але вся справа в тім, що ще печерна людина почала користуватися зброєю, — спочатку для того, аби здобути собі їжу, а відтак — щоб запанувати над іншими. Світ жив без землеробства, обходився без скотарства, не знав релігії, не відав музики, — однак без зброї не існував жодного дня.

Він підібрав із землі каменюку.

— Ось вона — найперша зброя, великодушно дарована самою матінкою-природою тим, хто в доісторичні часи зіштовхувався з дикими тваринами. Такий от камінь одного разу врятував життя людині, від якої через незліченну низку поколінь народилися ти і я. Не було б у нього цієї каменюки, хижий убивця зжер би його, й десятки мільйонів людей не з’явилися б на світ.

Вітер подужчав, дощ заливав їм обличчя, однак Шанталь і чужоземець не зводили одне з одного очей.

— Так само як багато хто шпетить мисливців, а Віскос радо приймає їх, бо живе завдяки їм; так само як люди ненавидять бій биків, однак після кориди купують їхнє м’ясо, вважаючи, що тварини вмерли «славною» смертю, так само й багато хто чорнить зброярів, — однак ті існуватимуть доти, доки залишатиметься на землі бодай одна озброєна людина. Бо якщо є бодай хтось один, неодмінно мусить бути й інший, інакше станеться вельми небезпечний перекіс.

— Але ж до чого тут Віскос?! — запитала Шанталь. — До чого тут порушення заповідей, злочин, крадіжка, сутність людської природи? До чого тут Добро й Зло?

Чужоземець змінився в обличчі, в очах його відбилася глибока печаль.

— Пригадай, що я говорив тобі спочатку: я завжди намагався бути людиною законослухняною й звик вважати себе, як то кажуть, «порядною людиною». І от однієї днини мені подзвонили по телефону, і жіночий голос, м’який, але позбавлений усякої виразності, повідомив, що терористи, від імені яких вона говорить, викрали мою дружину й доньок. В обмін вони вимагали величезну кількість того, що я міг їм дати, — зброї. Наказали тримати цю розмову в таємниці й пообіцяли, що, коли я виконуватиму їхні вимоги, моїй родині нічого не загрожуватиме.

Жінка дала відбій, встигши перед цим сказати, що за півгодини я мушу чекати на її дзвінок у такій-то кабінці таксофону на вокзалі. Ще вона сказала, що мені не варто надміру хвилюватися, — мою дружину й доньок ніхто не скривдить і їх буде звільнено одразу ж за кілька годин після того, як я відправлю електронною поштою розпорядження до однієї з наших закордонних філій. Справедливості заради додам, що хоч мова все-таки йшла про незаконну угоду, вона цілком могла б залишитися ніким не поміченою навіть у тій самій компанії, де я працював.

Передусім, як законослухняний громадянин, який воліє перебувати під захистом закону, я про все повідомив у поліцію. І з тієї самої миті перестав бути людиною, що приймає рішення й відповідає за них, а перетворився натомість на жалюгідного чоловічка, нездатного захистити власну родину, і мій всесвіт заповнився гарячковими телефонними переговорами з невідомими мені людьми. Коли я увійшов до вказаної мені кабінки, ціла армія техніків підключила до підземного телефонного кабелю найсучасніше обладнання, яке дозволяє визначити, миттєво й безпомильно, звідки зроблено дзвінок. Прогрівали двигуни гелікоптери, готуючись злетіти в повітря, підтягувалися на вихідні позиції автомобілі, піднімали за тривогою добре тренованих і до зубів озброєних людей.

Уряди двох країн, розташованих на різних, віддалених один від одного континентах, уже були поінформовані про інцидент і заборонили будь-кому вступати з терористами в будь-які переговори. Від мене вимагалося лише виконувати накази, повторювати слова, які мені підказували, і поводитися так, як просили фахівці.

Ще до вечора помешкання, де тримали заручників, було взяте штурмом, а викрадачів — двох хлопців та дівчину, людей явно недосвідчених, дрібних гвинтиків могутньої політичної організації, — зрешечено кулями. Однак, перш ніж це сталося, вони встигли убити мою дружину й дочок. Якщо навіть у Бога є пекло, створене його любов’ю до людей, то тоді й простому смертному до власного пекла рукою подати — це його любов до сім’ї.

Чужоземець замовк — вочевидь боявся, щоб не затремтів голос, видаючи хвилювання, яке він прагнув приховати. Опанувавши собою, він продовжував:

— І поліціянти, й терористи користувалися продукцією моєї фірми. Хтозна, яким чином зброя, зроблена на моїх заводах, потрапила до рук терористів, — тепер це не має жодного значення, — важливо те, що вона в них була. Незважаючи на всі мої старання, всупереч усім моїм намаганням діяти в найсуворішій відповідності з нормами виробництва й реалізації, моя дружина й доньки були вбиті моїм же товаром, який я продав, можливо, за вечерею в одному з елітних ресторанів, погомонівши спочатку про погоду й про політику.

Він знову замовк, а коли заговорив, Шанталь здалося, що перед нею — інша людина, бо вимовлені ним слова ніби й не мали до колишнього чужоземця жодного стосунку.

— Я знаюся на зброї й боєприпасах і тому, знаючи, куди стріляли терористи, легко міг собі уявити, як убивали мою родину. Вхідний отвір кулі — дуже маленький, не ширший за твій мізинець. Влучаючи в кістку, куля розділяється на чотири частини, які летять врізнобіч, безжально винищуючи на своєму шляху все, що зустрінуть, — нирки, серце, печінку, легені. Влучивши в щось міцніше, приміром у хребет, — ці кусні свинцю знову змінюють напрям, зазвичай тягнучи за собою жмуття м’яких тканин та внутрішніх органів. І так доти, доки не вирвуться назовні. Кожен з чотирьох вихідних отворів розміром майже з мій кулак, і прикладена до кулі сила така велика, що по всій кімнаті розлітаються обривки м’язів, уламки кісток і все, що прилипло до неї, поки вона носилася нутрощами.

І триває все це менше двох секунд, — може здатися, що дві секунди — це зовсім недовго, але в смерті свій відлік часу. Гадаю, ти розумієш мене.

Шанталь кивнула.

— Наприкінці минулого року я полишив службу. Пішов, куди очі дивляться, блукав по білому світі, на самоті оплакував свою тугу й усе питав себе, як людина може бути здатною вчинити таке злодіяння. Я втратив найсуттєвіше, що є в нас, у смертних людей, — віру в ближнього. Я то сміявся, то плакав від іронії Всевишнього, який показував мені в такий страхітливий спосіб, що я — всього лише знаряддя Добра й Зла.

Потроху я почав втрачати співчутливість, і тепер серце моє зашкарубло, — мені зовсім байдуже, житиму я чи помру. Але перш ніж скінчити свої дні, мені кортить збагнути, що ж коїлося там, де утримували мою родину. Я можу зрозуміти, коли вбивають, сповнившись ненависті чи згораючи від кохання, але отак от, без усякої причини, лише тому, що зірвалася угода…

Мої міркування можуть видатися тобі наївними — зрештою, люди щодня вбивають одне одного через гроші, — але мені то байдуже, я думаю лише про дружину й дочок. Я хочу знати, що діялося в головах цих терористів. Хочу знати, чи була бодай одна мить, коли до їхніх сердець постукало співчуття, коли вони завагалися, — а мо’ відпустити їх, це ж не з ними вони вели війну? Хочу знати, чи спалахнуло бодай на частку секунди протиборство між Добром і Злом, двобій, у якому Добро могло взяти гору?

— Але чому Віскос? До чого тут моє містечко?

— А чому в хід пішла моя зброя, якщо на світі стільки збройових заводів, до того ж багато хто працює без усякого контролю з боку уряду?! Відповідь проста: випадковість. Мені потрібна була провінційна глушина, де всі знають один одного і ніхто нікому не бажає зла. Щойно твої земляки почують про нагороду, Добро й Зло вступлять у протиборство, і те, що трапилося у тому помешканні, повториться у твоєму містечку.

Терористи, попри те що вони вже були оточені й приречені, все одно вбивали, — заради безглуздого, нікчемного ритуалу. Твій Віскос одержить те, чого я був позбавлений, — можливість вибору. Твоїх земляків оточить з усіх боків жадливість, вони увірують, що на них покладена висока місія — захистити й урятувати своє місто, та хтозна, може вони попри все й не втратять здатності вирішувати, страчувати їм заручника чи ні. Ото й усе: я хочу подивитися, чи здатні інші люди вчинити інакше, аніж ті безкебетні скривавлені молодики.

Пам’ятаєш, у нашу першу зустріч я сказав тобі: «Історія однієї людини — то історія всього людства». Якби існувало співчуття, я збагнув би, що зі мною доля обійшлася жорстоко, однак з кимось іншим вона може бути милостивою. Це нічого не змінить у моїх почуттях, не поверне мені моєї родини, але принаймні прожене геть демона, який невідступно крокує за мною. Я хочу спробувати.

— А чому ви хотіли довідатися, чи здатна я вас обікрасти?

— З тієї ж самої причини. Можливо, ти поділяєш злочини на тяжкі й незначні. Це не так. Я переконаний, терористи теж ділили світ у такий спосіб: вони вважали, ніби вбивають в ім’я своєї справи, а не задля задоволення, не заради любові, ненависті чи грошей. Якби ти поцупила зливок, тобі довелося б пояснити свій злочин спочатку собі самій, а потім і мені, і я збагнув би тоді, як убивці виправдовували у власних очах страту дорогих мені людей. Ти, певно, вже помітила — всі ці роки я намагаюся усвідомити смисл того, що сталося. Не знаю, чи внесе це мир у мою душу, але іншого виходу не бачу.

— Якби я й украла те золото, ви ніколи більше мене б не побачили.

Уперше за всю цю майже півгодинну розмову на вустах чужоземця з’явилася посмішка:

— Не забувай, я працював зі зброєю. А значить, у сферу моєї діяльності входили й секретні служби.

Чужоземець попрохав, аби Шанталь довела його до ріки, — інакше він заблудиться. Дівчина взяла двостволку, — вона позичила її у приятеля, пояснивши тому, що нерви у неї останнім часом надто розгулялися: може полювання заспокоїть та розважить її, — знову заховала її в брезентовий чохол, і вони почали спускатися схилом.

Дорогою ніхто з них не вимовив жодного слова. Дійшовши до ріки, він сказав на прощання:

— Я розумію, чому ти зволікала, однак більше чекати не можу. Розумію також і те, що для боротьби з самою собою тобі треба було ліпше вивчити мене. Тепер ти мене знаєш.

Я — людина, поруч з якою крокує по Землі диявол. Щоб прогнати його або щоб прийняти його раз і назавжди, мені треба одержати відповіді на деякі питання.