Диявол і сеньйорита Прим

***

Мешканці Віскоса швидко вивідали звички чужоземця: він прокидався рано, випивав горнятко міцнючої кави й відправлявся блукати навколишніми горами, анітрохи не переймаючись дощем, що як зарядив з другого дня його перебування в містечку, так і лив майже безперервно, час від часу замерзаючи на льоту й перетворюючись на сніг. Чужоземець ніколи не обідав і мав звичай, повернувшись у другій половині дня до готелю, зачинятися в себе в номері, та, як усі думали, вкладатися спати.

Надвечір чужоземець знову виходив на променад, але тепер уже — в околицях містечка. Він завше першим з’являвся в ресторані, безпомильно умів вибрати найвишуканішу страву, і, слід зауважити, керувався при цьому не ціною, замовляв найліпше вино, — а найліпше зовсім не доконче означає «найдорожче», потім запалював і йшов до шинку, де помалу заводив приятельські стосунки з місцевими завсідниками як серед чоловіків, так і серед жінок.

Він залюбки слухав історії про тутешні краї, про те, хто мешкав у Віскосі багато років тому (вважалося, що колись місто було значно більшим, ніж сьогодні, про що й свідчили руїни кількох будівель на околицях трьох міських вулиць), про місцеві звичаї, повір’я та забобони, що так притаманні землеробам, про всілякі нові віяння в землеробстві та скотарстві.

Проте коли надходила його черга розповідати про себе, починалася якась плутанина — то він розповідав, що був колись моряком, то закидав про велетенські зброярні, якими керував доти, доки не полишив усе на світі і не зачинився в монастирі в пошуках Бога.

Поза шинком місцеві сперечалися — правда все це чи брехня. Війт вважав, що немає нічого неймовірного в тому, що людина встигла побувати в житті й тим, і іншим, попри те що мешканці Віскоса з перших своїх кроків знали, яка доля уготовлена кожному з них. Священик же дотримувався іншої думки: він гадав, що чужинець збився з життєвого шляху й у розпачі приїхав до тутешніх країв, аби знову віднайти себе.

Упевнені всі були лише в одному — чужоземець погостює в їхньому містечку не більше тижня; хазяйка готелю розповіла, ніби її постоялець подзвонив до столичного аеропорту підтвердити дату свого відльоту, і от що цікаво: летів він зовсім не до Південної Америки, а до Африки. Одразу ж після цієї телефонної розмови він дістав з кишені пачку кредиток і заплатив уперед і за номер, і за їжу, хоч хазяйка й запевняла, що довіряє йому. Однак він наполіг на своєму, і тоді вона запропонувала йому, як і решті постояльців, розплатитися кредиткою — у такому випадку в нього залишиться про всяк випадок готівка, — хтозна, як обернуться справи. «Либонь, у Африці кредитних карток не приймають», — хотіла додати вона, та подумала, що це було б неделікатно, — по-перше, показувати, що чула телефонну розмову свого постояльця, а по-друге, натякати, що деякі частини світу розвиненіші за інші.

Чужоземець подякував їй за чуйність, проте чемно відмовився.

Три вечори поспіль він частував, — знову ж таки за готівку, — кожного, хто заходив до шинку. Такого у Віскосі ніколи ще не траплялося, а тому відвідувачі, вмить забувши про всі нестиковки й плутанину в розповідях чужоземця, вирішили, що він людина щедра й привітна, не схильна до упереджень і ставиться до них, мешканців провінційної глушини, так само, як і до жителів великих міст.

І заточилися суперечки тепер уже зовсім про інше: перед самим закриттям шинку деякі запізнілі відвідувачі заявляли, що війт як у воду дивився: чужоземець і справді чимало побачив на своїм віку, а тому розуміє цінність справжньої дружби. Інші ж схилялися до того, що сказав священик, бо хто як не він є знавець людських душ, і погоджувалися, що чужоземець — людина самотня, яка шукає нових друзів або ж нового світосприйняття. Хай там як, а гість усім полюбився, і мешканці Віскоса ані миті не сумнівалися, що, коли наступного понеділка він поїде геть, їм дуже його бракуватиме.

Окрім того, всі зауважували, що він — людина надзвичайно скромна, а зроблений був цей висновок на підставі такої от вельми промовистої дрібниці: усі інші заїжджі чоловіки, особливо якщо приїжджали поодинці, неодмінно старалися зав’язати бесіду з Шанталь Прим, дівчиною, що працювала в шинку, — чи то сподіваючись закрутити з нею скороминущий романчик, чи ще нащось. Цей же подорожанин звертався до Шанталь лише для того, щоб зробити замовлення, і не кидав на неї промовисто-масних поглядів.