Диявол і сеньйорита Прим

***

Після вбогої вечері священик самотньо сидів на лаві в церкві. Він дожидався війта, який мав прийти з хвилини на хвилину.

Знічев’я священик розглядав облуплені стіни, вівтар, де не було жодного мало-мальськи пристойного витвору мистецтва й де висіли дешеві репродукції зображень святих, що за сивої давнини мешкали в тутешніх краях. Попри те що місто своїм відродженням мало завдячувати саме святому Савинію, народ у Віскосі ніколи не вирізнявся особливою набожністю. Люди забули про Савинія, натомість згадуючи Ахава, кельтів, тисячолітні хуторянські забобони, ніби й не розуміючи, що задля спасіння досить всього лише визнати Ісуса єдиним Спасителем роду людського.

Кілька годин тому священик сам зголосився стати мучеником. Це був ризикований хід, але він не мав наміру відступати й відмовлятися від самопожертви, коли б тільки люди не були такі легковажні й коли б ними не можна було маніпулювати з такою легкістю.

«Це неправда. Вони легкодумні, однак маніпулювати ними не так вже й легко», — заперечив він сам собі. Мовчанням чи проникливими словами люди змусили його вимовити те, що хотіли почути: жертвопринесення не буде даремним, це буде жертва в ім’я спасіння, і занепад зміниться розквітом. Він удавав тоді, ніби згоден стати жертвою, однак у те, що казав, вірив сам.

Служіння Богові справді було його покликанням, і він рано став на цей шлях. У двадцять один рік він був рукопокладений у сан і вже незабаром прославився красномовством і вмінням керувати своєю парафією. Ночами він безперестанно молився, а вдень доглядав хворих, навідував арештантів, годував голодних, — діяв достоту так, як про те мовиться у Священному Писанні. І мало-помалу поголос про нього розійшовся по всій окрузі, і розповіді про молодого священика дійшли до єпископа, людини мудрої й справедливої.

Разом з іншими молодими священиками його запросили до єпископа на вечерю. За столом обговорювали різні теми, а насамкінець похилого віку єпископ, який вже насилу пересувався, підвівся й заходився обходити гостей, пропонуючи кожному з них води. Усі відмовлялися, і тільки він один попрохав наповнити склянку по вінця.

Тоді один із запрошених мовив тихенько, але так, щоб його міг чути єпископ:

— Ми всі відмовилися від води, вважаючи себе недостойними прийняти її з рук цієї святої людини. Лише одному з нас невтямки, на яку жертву йде глава нашої єпархії, обходячи стіл із цією тяжкою сулією.

Повернувшись на місце, єпископ мовив:

— Ви вважаєте себе за праведників, але не принизилися до того, щоб прийняти від мене дарунок, і тим самим позбавили мене тої розради, яку приносить дарування. Лише один з вас дозволив Добру проявитися.

І негайно довірив його пастирському опікуванню найважливішу парафію.

Вони стали часто бачитися й незабаром потоваришували. Щоразу, коли юного падре охоплювали якісь сумніви, він вдавався до допомоги єпископа, якого називав своїм «духівником», і, як правило, одержував вичерпну відповідь. Наприклад, одного разу він геть зневірився в тому, що його діяння радують Господа, й опечалився. Розповівши про свої страждання єпископові й запитавши, що йому робити, почув:

— Авраам приймав чужоземців, і Бог був задоволений. Ілія не любив чужоземців, і Бог був задоволений. Давид пишався тим, що робить, і Бог був задоволений. Митар перед вівтарем соромився того, що робить, і Бог був задоволений. Іоанн Хреститель подався до пустелі, і Бог був задоволений. Павло ходив по великих містах Римської імперії, і Бог був задоволений. Нам не дано розпізнати, що принесе Господу розраду. Чини так, як велить тобі серце, і Він буде задоволений.

Наступного дня єпископ раптово помер від серцевого нападу. Падре сприйняв кончину свого духовного наставника як якесь знамення й заходився неухильно дотримуватися його останньої поради, себто прислухатися до голосу свого серця. Одним прохачам він подавав милостиню, іншим — радив іти працювати. Іноді правив месу дуже урочисто, а подекуди — співав разом із парафіянами. Про поведінку його було повідомлено новому єпископу, і падре викликали до нього.

І яке ж було його здивування, коли в кріслі глави єпархії побачив він того самого священика, який багато років тому докоряв йому за воду.

— Я знаю, що нині ти настоятель церкви у великій та поважній парафії, — мовив той, дивлячись на падре не без іронії. — І що протягом усіх цих років ти був близьким другом мого попередника. Імовірно, ти сподівався зайняти цей пост.

— Ні. Я сподівався набути знання.

— У такому випадку ти, мабуть, перевершив усі премудрості. Але до мене доходять дивні чутки, — кажуть, ніби іноді ти подаєш милостиню, а часом і відмовляєш у допомозі тим, кому наша церква зобов’язана пособляти.

— Я маю дві кишені, і в кожну поклав по цидулці, а гроші тримаю лише в лівій.

Новий єпископ був заінтригований цими словами й побажав довідатися, що ж написано в тих цидулках.

— В одній я написав: «Я — всього лише порох і попіл», — і поклав її в праву, порожню кишеню. В іншій: «Я — прояв Бога на Землі», — і поклав її в ліву кишеню, де тримаю гроші. Коли я бачу нужденність і несправедливість, я опускаю руку в ліву кишеню й помагаю. Коли ж бачу лінощі й байдикування, опускаю руку в праву кишеню й бачу, що мені нема чого дати. В такий от спосіб мені вдається утримувати хитку рівновагу між світом матеріальним і духовним.

Новий єпископ подякував священикові за такий яскравий образ милосердя й сказав, що той може повертатися до своєї парафії. А вже незабаром він одержав наказ їхати до Віскоса.

Він одразу зрозумів прихований зміст цього переводу, — єпископа точили заздрощі. Однак священик дав обітницю служити Богові, хай хоч куди його занесе доля, і, ковтнувши приниження, подався до Віскоса, — мусив гідно відповісти й на цей виклик.

Минув рік, потім другий. Коли сплило п’ять років, виявилося, що хоч як він намагався, а так і не зміг збільшити число вірян, — над Віскосом тяжіла спадщина минулого, яку уособлював Ахав. Ані богослужіння, ані проповіді не могли змагатися з місцевими легендами та повір’ями.

Минуло десять років. І до кінця десятого року він зрозумів, у чім його хиба: його жага пізнання виродилася в зарозумілість. Він настільки був упевнений у божественній справедливості, що не спромігся врівноважити її мистецтвом дипломатії. Він гадав, що живе у світі, де Бог присутній усюди, а опинився у світі, куди люди Бога часом просто не впускали.

Коли сплило п’ятнадцять років, він зрозумів, що довіку не вибереться з Віскоса, — його недоброзичливець-єпископ став тепер кардиналом, обіймав поважний пост у Ватикані, мав непогані шанси на папський престол і ніколи б не дозволив, щоб падре з провінційної парафії надав розголосу історії про те, що заштурляли його в глухий закуток через ревнощі та заздрощі.

На той час священик уже був отруєний цілковитою відсутністю стимулів, та й хто на його місці зміг би стільки років опиратися байдужності, яка панує довкола? Він думав про те, що якби вчасно склав із себе сан, то міг би знадобитися Богові набагато більше, але постійно відкладав це рішення, сподіваючись, що ситуація зміниться, а тепер було вже надто пізно, — він втратив усякі зв’язки з навколишнім світом.

І от через двадцять років він прокинувся одного разу посеред ночі, у розпачі усвідомивши, що життя його абсолютно безглузде. Він знав, що міг би зробити в житті так багато, і карався з того, що так мало встиг. Він згадав про ті дві цидулки, які носив у кишенях, і збагнув, що тепер завжди суне руку лише в праву кишеню. Він хотів бути мудрим, але не був політиком. Хотів бути справедливим, але не був мудрим. Хотів бути політиком — і не вистачало рішучості.

«Господи, де ж Твоя великодушність? Чому Ти вчинив зі мною, як з Іовом? Невже всі можливості вичерпані? Дай мені спробувати ще раз!» Тієї ночі він схопився з постелі, навмання розгорнув Біблію, — так чинив щоразу, коли треба було знайти відповідь. Цього разу погляд його впав на сторінку, де змальовується, як Христос на таємній вечері просить, щоб зрадник вказав на Нього солдатам, які розшукували Його.

Падре поринув у роздуми: чому Ісус просить зрадника згрішити?

«Тому що має звершитися пророцтво», — скажуть богослови. Однак це не пояснює, чому Ісус підштовхнув людину до вчинення гріха й прирік на вічне прокляття.

Ісус ніколи не зробив би цього, бо й Він сам, і зрадник були всього лише жертвами. Зло мусить проявитися й виконати свою роль, аби Добро зрештою восторжествувало. Коли б не було зрадництва, то не було б і розп’яття, не звершилося б пророцтво, й жертва нікому б не послужила прикладом.

Наступного дня, як це часто бувало, з’явився у Віскосі чужоземець. Падре не звернув на це ніякої уваги й не угледів у цій події ніякого зв’язку зі своєю молитвою чи з прочитаним уривком із Євангелія. Коли ж він почув розповідь про натурщиків, з яких Леонардо да Вінчі писав персонажів «Таємної вечері», він згадав, що читав щось подібне в Біблії, але того вечора подумав, що це всього лише дивний збіг.

І тільки після того, як сеньйорита Прим повідомила про парі, укладене нею з чужоземцем, збагнув падре, що молитва його почута.

Зло мусить проявитися й звершитися, щоб Добро врешті-решт змогло торкнутись сердець тутешнього люду. Вперше за весь той час, що його провів священик у Віскосі, церква була переповнена. Вперше все місцеве начальство зібралося в нього в ризниці.

«Зло має проявитися й звершитися, аби люди зрозуміли цінність Добра». З тутешнім людом буде те саме, що й зі зрадником-апостолом, який незабаром після того, як звершив своє діяння, збагнув, що він накоїв, — так само й вони всоромляться й розкаються так сильно, що Церква стане для них єдиним захистком, а Віскос урешті-решт перетвориться на місто вірян.

А він, тутешній священик, стане знаряддям Зла, він візьме на себе цю роль. Чи існує інший спосіб повніше й глибше показати Господу свою смиренність?!

Прийшов війт, як і було домовлено.

— Розкажіть мені, падре, що я маю робити.

— Я сам проведу збори, — пролунало у відповідь.

Війт завагався, — у місті він був цар і бог, до того ж йому зовсім не хотілося, аби такою важливою темою привселюдно й публічно опікувався сторонній чоловік. А падре, хоч і провів у Віскосі понад два десятиліття, все-таки був не місцевим, не знав усіх тутешніх легенд і повір’їв, і в жилах його не текла Ахавова кров.

— Гадаю, за таких серйозних обставин звернутися до народу слід все-таки мені, — сказав він.

— Гаразд, як скажете. Це навіть на краще, бо коли вийде зле, Церква залишиться осторонь. Я розкажу вам про свій план, а ви вже візьмете на себе клопіт його оприлюднити.

— Втім, розваживши що до чого, я подумав, що коли вже план ваш, то буде чесніше й справедливіше, коли ви самі про нього й розповісте.

«Предковічний страх, — подумав падре. — Хочеш підкорити собі людину — змусь її відчути страх».