Диявол і сеньйорита Прим

***

Змучена Шанталь працювала, як автомат, проте знала, що вона єдина з мешканців Віскоса, хто думає інакше. Вона вже відчувала на своєму обличчі пестливий дотик тяжкої й звабливої руки Зла. «Може, у Добра й Зла — одна й та сама подоба. Все залежить лише від того, коли зустрінуться вони на шляху кожного з нас». Гарно сказано, а може навіть, так воно і є насправді, та зараз їй було не до цього, — зараз вона хотіла лише спати.

Скінчилося все тим, що вона помилилася, відраховуючи здачу одному з відвідувачів, що траплялося з нею рідко. Вона вибачилася, але винуватою себе не відчула. Зберігаючи незворушну гідність, дівчина дочекалася, доки підуть останні клієнти, — зазвичай це були війт і священик. Шанталь замкнула касу, надягла своє дешеве важке пальто й відправилася додому — так тривало вже багато років.

Третьої ночі вона постала перед лицем Зла. А Зло цього разу набуло подоби цілковитого виснаження й височезної температури — дівчина майже непритомніла, та при цьому їй не вдавалося навіть задрімати. Десь за вікном чулося безугавне вовче виття. Часом Шанталь думала, що в неї почалися галюцинації: їй здавалося, що звір проникнув до її кімнати й розмовляє з нею незрозумілою мовою. На якусь хвильку їй полегшало, і вона захотіла встати й піти до церкви, попрохати падре викликати лікаря — їй зле, дуже зле. Та коли вона спробувала здійснити свій намір, то збагнула, що ноги їй не коряться — зробилися достоту ватяні, й до церкви їй не дійти.

Якщо піде, то до церкви нізащо не дійде.

А якщо все ж таки дійде, то доведеться їй чекати, доки падре прокинеться, одягнеться, відчинить їй двері, а тим часом нічний холод так роздмухає її лихоманку, що вона сконає прямісінько там, перед тим місцем, яке багато хто вважає священним.

«Що ж, — подумала Шанталь. — Принаймні нікому не доведеться нести мене на цвинтар, — я на ньому й помру».

Усеньку ніч вона знемагала в жару й напівмаренні, але коли ранішнє світло проникло до її кімнати, помітила, що температура спала майже наполовину. Сили повернулися до неї, вона спробувала було заснути, але почула знайомий гудок — це у Віскос приїхав булочник, і, виходить, настав час готувати ранкову каву.

Ніхто не наказував їй спускатися й купувати хліба, вона не мала ні перед ким жодних обов’язків, а тому могла ніжитися в ліжку хоч увесь день, адже на роботу виходила лише вечорами. Однак Шанталь відчувала — щось у ній змінилося: щоб остаточно не з’їхати з глузду, їй конче необхідно відчути довколишній світ. Вона хотіла побачити людей, які цієї пори, як завше, товпляться біля маленького зеленого фургону, обмінюючи монетки на хліб і радуючись тому, що розпочався новий день і вони мають собі заняття і мають, що їсти.

Вона спустилася, привіталася, почула: «У тебе зморений вигляд» та «Либонь, щось трапилося?» Усі були привітні й співчутливі, ладні негайно прийти на допомогу, усі були простодушні й неудавано добрі, а її душа рвалася на шмаття, охоплена страхом і усвідомленням своєї влади, мріями й жагою пригод. Їй би дуже кортіло поділитися з ким-небудь своєю таємницею, та вона знала — варто розповісти комусь одному, як ще до полудня про це знатиме геть усе містечко. То ж ліпше подякувати за те, що турбуються про її здоров’я, і йти своєю дорогою, доки не проясниться в голові.

— Ні, пусте, — відповідала вона. — Вовк завивав усю ніч, не давав заснути.

— А я не чула ніякого вовка, — здивувалася хазяйка готелю, яка теж купувала хліб.

— Ось уже кілька місяців як в окрузі вовчого виття годі почути, — погодилася з нею жінка, яка готувала місцеві страви, що продавалися в готельній крамничці. — Мисливці, схоже, винищили усіх до одного, а для нас це дуже кепсько, бо вовки — то головна принада для приїжджих. І що невловиміший звір, то більший азарт у мисливців. Вони ж бо обожнюють такі от дурні змагання.

— При булочнику не варто б згадувати, що вовків в окрузі більше немає, — мовила хазяйка готелю. — Довідаються про це люди, то й зовсім перестануть приїздити до нас у Віскос.

— Але ж я чула вовче виття…

— Очевидячки, то був перевертень, — зауважила війтова дружина, яка терпіти не могла Шанталь, проте була дамою гарно вихованою й уміла приховувати свої почуття.

— Ніяких перевертнів не існує, — не без роздратування сказала хазяйка. — Звичайнісінький собі вовк, якого досі, певне, вже застрелили.

Війтова дружина, однак, не збиралася здаватися:

— Існує чи ні, але якийсь вовк цієї ночі завивав, Ви змушуєте Шанталь працювати надурочно, вона надто втомлюється, от їй і ввижається всяке.

Шанталь, не втручаючись у їхню суперечку, купила хлібину й пішла.

«Безглузде змагання», — подумала вона, згадуючи слова однієї із співбесідниць. Гм… таким от і ввижається їм усеньке життя — безглуздим змаганням. Шанталь насилу стрималася, щоб не викласти їм пропозицію, зроблену їй чужоземцем, — цікаво було б подивитися, як ці убогі духом люди, що зручненько облаштувалися в житті, влаштують інше змагання, у якому сенсу буде більше. В обмін на злочин — десять зливків золота, здатних забезпечити майбутнє їхніх дітей і онуків, а заразом і повернути колишню славу Віскоса, — з вовками чи без вовків.

Однак дівчина стрималася. Тієї миті вона вирішила, що розповість про це сьогодні ж увечері, коли всі зберуться в шинку, щоб ніхто не міг потім сказати, що, мовляв, не чув або не второпав. Можливо, вони схоплять чужоземця й одразу ж потягнуть його до поліції, а їй, Шанталь, вручать її зливок золота як винагороду за послуги, зроблені місту. А може, вони просто не повірять, і тоді чужоземець покине Віскос, переконавшись, що всі його жителі — праведники. Але це не так.

Усі вони неотесані й наївні, кожен з них мислить і відчуває шаблонно. Кожен вірить лиш у те, у що звик вірити, і ні в що більше. Усі страхаються Бога. Кожного, і її в тому числі, охоплює страх саме тієї миті, коли з’являється шанс змінити свою долю. Ну а що стосується істинної доброти, то її, швидше за все, не існує зовсім, — ані на землі, населеній боягузливими людьми, ані на небі, де мешкає Господь-Вседержитель, який сіє страждання тут і там з єдиною метою — зробити так, аби ми до скону віку благали позбавити нас від зла.

Температура спала. Шанталь не стуляла очей вже три ночі поспіль, але, щоразу варячи собі вранці каву, почувалася як ніколи добре. Ні, вона не єдина на білому світі, кого охоплює страх. Може, вона єдина, хто усвідомлює своє боягузтво, бо решта людей називають життя «безглуздим змаганням», а власний страх приймають за шляхетність.

Їй згадався один з мешканців Віскоса, що два десятки років пропрацював у аптеці сусіднього містечка, а потім був звільнений. Він не вимагав собі ані вихідної допомоги, ані пенсії, пояснюючи це тим, що товаришував з аптекарем і не хотів ніяк того кривдити, бо знав, що розрахували його через фінансові труднощі. Все це було брехнею: він не подав до суду, бо злякався: йому будь-що хотілося, аби його любили, аби власник аптеки як і раніше вважав його шляхетною людиною й гарним товаришем. Та коли через деякий час він все-таки прийшов просити зароблені гроші, з ним і розмовляти не стали, — було вже надто пізно, адже він підписав заяву про звільнення й ні на що більше претендувати не міг.

Так йому й треба. Удавати великодушність личить лише тому, хто боїться обрати певну життєву позицію. Звісно, набагато простіше вірити у власну доброту, аніж протиборствувати й відстоювати свої права. Набагато легше проковтнути образу, стерпіти кривду, аніж набратися сміливості й стати до бою із сильним супротивником. Завше можна сказати, що камінь, яким у нас жбурнули, пролетів мимо, і тільки вночі, лишившись наодинці з самим собою, коли дружина, або чоловік, або шкільний товариш спить, тільки вночі, у тиші, оплакуємо ми наше боягузтво.

Шанталь випила кави, мріючи, щоб день пройшов якнайшвидше. Увечері вона знищить ціле містечко, покінчить із Віскосом раз і назавжди. Він у будь-якому випадку припинив би існування вже за наступного покоління, адже тут не народжуються діти: молоді люди воліли плодитися й розмножуватися в інших містах країни — там, де святково й гарно, де носять ошатний одяг, де подорожують і де є «безглузде змагання».

Та всупереч її бажанням день тягнувся безконечно довго. Від попелястого неба, від низько навислих хмар виникало відчуття, ніби час зупинився взагалі. Завіса туману сховала гори, і здавалося, ніби Віскос відрізаний від усього світу, замкнений і загублений у самому собі, ніби він залишився єдиним населеним місцем на всій планеті. У вікно Шанталь побачила, як чужоземець вийшов з готелю і, як завжди, покрокував у бік гір. Шанталь занепокоїлася було про своє золото, та одразу ж угамувалася, — адже він сплатив за тиждень уперед, а багатії грошей на вітер не хвиськають, так чинять лише злидарі.

Шанталь спробувала читати, та з того нічого не вийшло, — зміст вислизав від неї. Тоді вона вирішила прогулятися Віскосом, і єдиною людиною, яку вона стріла на своєму шляху, була Берта, бабця-вдова, що цілими днями просиджувала на призьбі свого будинку і пильненько стежила за всім, що відбувається в містечку.

— Похолоднішало нарешті, — повідомила вона Шанталь.

Шанталь поспитала в себе, чому це люди надають погоді такого значення, і мовчки кивнула на знак згоди. Затим подалася далі, бо за довгі літа, проведені у Віскосі, вони з Бертою вже переговорили про все, про що тільки можна було переговорити. Був час, коли вона навіть встигла зацікавитись цією сильною жінкою, яка спромоглася налагодити своє життя навіть після того, як лишилася вдовою, — чоловік її загинув у результаті одного з тих нещасних випадків, які нерідко трапляються на полюванні. Берта тоді розпродала геть усе своє добро й вклала виручені гроші вкупі з страховкою в якесь надійне підприємство, а сама жила тепер на ренту.

Однак згодом Шанталь втратила інтерес до Берти — у її житті дівчина бачила все те, чого боялася сама: от і вона теж зістариться й сидітиме на стільці біля призьби, взимку вкутана в сто одежинок, і бачитиме перед собою той самісінький пейзаж, і уважно спостерігатиме за тим, що не потребує ані уваги, ані спостережливості, бо чогось значущого, важливого, вартісного тут годі чекати.

Шанталь попрямувала в глиб лісу, не боячись заблукати, бо знала там кожне дерево як своїх п’ять пальців, кожен камінь і кожну стежинку. Вона вже уявляла собі, який сьогодні буде пречудовий вечір і на різні лади репетирувала все те, про що збиралася розповісти землякам: то переказувала їм усе, що бачила й чула, то дослівно передавала слова чужоземця, виплітала історію, про яку й сама не могла б сказати, правда це чи вигадка, і навіть копіювала манеру мови чоловіка, через якого ось уже три ночі поспіль не спромоглася склепити очей.

«Він дуже небезпечний, він гірший за всіх мисливців, яких мені доводилося знати».

Крокуючи отак лісовою стежиною, Шанталь спало на думку, що є, мабуть, у Віскосі ще одна людина, не менш небезпечна, ніж чужоземець, і ця людина — вона сама. Ще чотири дні тому вона й не підозрювала, що вже звиклася з тим, якою вона стала, звиклася з тим, чого слід чекати від життя, і з тим, що життя у Віскосі не таке вже й кепське — зрештою, влітку вся округа кишма кишить туристами, що називають тутешні місця «райськими».

Але наразі усі страховиська раптом повиповзали зі своїх нір, вселяючи жах у її душу, змушуючи почуватися нещасною, несправедливо скривдженою, забутою Богом людиною, що витягнула нещасливий жереб. Навіть гірше — вони змушували її усвідомлювати, яку гіркоту носила вона в собі вдень і вночі, у лісі й у шинку, спілкуючись з людьми й на самоті.

«Хай йому цур, цьому чоловікові! І хай мені пек за те, що наші з ним шляхи перетнулися!»

На зворотному шляху до містечка Шанталь каялася за кожну прожиту хвилину, проклинала матір за те, що та померла так рано, і бабусю за те, що впевнила її — треба старатися бути чесною й доброю, і друзів за те, що покинули її, і долю — за те, що зоставалася такою, як і раніше, а не інакшою.

Берта сиділа собі на тому самому місці.

— Що ти все бігаєш? — сказала вона. — Сядь лишень, посидь зі мною, перепочинь.

Шанталь послухалася, подумавши, що, коли зуміє відірватися від цих думок, час мине швидше.

— Міняється наш Віскос, — підмітила стара. — Навіть повітря якесь інше стало. А вчора я чула, як виє «проклятий вовк».

Шанталь наче камінь скотився з душі. Перевертень чи не перевертень, однак минулої ночі завивав вовк і принаймні ще одна людина чула це.

— Наше містечко зовсім не міняється, — відказала вона. — Чергуються лише пори року, — і тепер прийшла зима.

— Ні. Це чужинець прийшов.

Шанталь ледве стрималася. А раптом він розмовляв ще з кимсь?

— To що ж воно змінилося в нашому Віскосі з появою чужинця?

— День у день я дивлюся на те, що мене оточує. Хтось думає, ніби це — марна трата часу, та як на мене тільки так можна було пережити втрату людини, яку я так любила. Я бачу, як заступають одна одну пори року, як дерева скидають листя, а потім воно з’являється знову. Але буває й так, що час від часу природні катаклізми породжують разючі зміни. Мені розповідали, що ген ті гори утворилися після землетрусу, що стався багато тисяч років тому.

Шанталь кивнула, — їй у школі розповідали про це.

— Нічого незмінного не буває. Боюся, сьогоднішній день — не виняток.

Шанталь, запідозривши, що стара Берта щось таки знає, вже хотіла було розповісти їй про золото, та все-таки промовчала.

— Я думаю про Ахава, про нашого великого перетворювача, про нашого героя, про чоловіка, якого благословив святий пустельник.

— А чому саме про Ахава?

— Бо він здатний був зрозуміти, що навіть незначна дрібниця, навіть якщо вона породжена найблагороднішими намірами, здатна знищити геть усе. Розповідають, що, встановивши в місті мир, повиганявши звідси всілякий набрід, установивши нові порядки для сільського господарства й крамарства, він скликав на вечерю своїх друзів і приготував для них смаковиту печеню. І раптом виявилося, що в будинку немає солі.

Тоді Ахав покликав сина й звелів йому:

— Сходи-но в місто й купи солі. Але, гляди, заплати рівно стільки, скільки вона має коштувати, — не дорожче й не дешевше.

— Я знаю, батьку, що не повинен переплачувати, — здивувався син. — Але якщо можна буде поторгуватися, чом би й не зберегти якусь дещицю грошей?

— У великому місті, сину, саме так і слід чинити. Але для такого містечка, як наше, це врешті-решт стане погибеллю.

Ні про що більше не запитуючи, син подався по сіль. А гості, що зібралися на вечерю і чули ці слова, й собі давай питати, чому це не можна купувати сіль дешевше? І Ахав відповів їм:

— Той, хто продає сіль дешевше, ніж вона насправді коштує, чинить так швидше за все тому, що має велику потребу в грошах. Той, хто скористається цим, виявить неповагу до пролитого поту й тяжкої праці, бо без них нічим не розживешся.

— Але ж цього недостатньо, щоб знищити наш Віскос!

— На початку часів, за створення світу, несправедливість теж була мізерно мала. Але кожен з тих, хто приходив слідом, докладав до неї пучку або жменьку, думаючи, що нічого від цього не зміниться. Погляньте, де врешті ми з вами опинилися.

— Та взяти, приміром, хоча б цього чужоземця, — сказала Шанталь, сподіваючись почути від Берти, що вона теж говорила з ним. Але оскільки стара нічого на це не відповідала, рішуче продовжувала, — не доберу, чого це Ахав так прагнув урятувати Віскос? Колись це був притулок для покидьків, а нині — осередок боягузтва.

Тепер ясно, — стара щось знає. Залишалося тільки з’ясувати звідки, — чи не від самого чужоземця, може, це він їй усе розповів?

— Я не певна, що це боягузтво в прямому розумінні слова. Гадаю, це боязнь перемін. Люди хочуть, щоб Віскос залишався таким, як завше, — куточком, де можна обробляти землю й розводити худобу, радо приймати мисливців і туристів, де кожен точно знає, що станеться завтра, і де єдине, чого не можна завбачити, — це витівки й сюрпризи природи. Імовірно, у такий спосіб люди шукають миру в душі, і я згодна з тобою в одному: всі вважають, що управляють геть усим, хоча насправді ніхто нічим не управляє.

— Ваша правда — ніхто нічим, — погодилася Шанталь.

— Ніхто не зможе додати ані титли, ані крапки до того, що вже начертано, — проказала стара, переінакшивши євангельський вірш. — Але нам подобається жити з цією ілюзією, бо вона додає нам упевненості.

Врешті-решт, вибір, який я повинна зробити, нічим не відрізняється від будь-якого іншого. Разом з тим нерозумно вважати, ніби управляєш ціленьким світом, і вірити, без усяких на те підстав, що перебуваєш у безпеці. Це закінчується загальною непідготовленістю до життя, — тієї миті, коли найменше цього чекаєш, землетрус створює гори, блискавка вбиває дерево, котре готувалося навесні зацвісти, а безглузда випадковість на полюванні обриває життя гідної людини.

І старенька вже всоте заходилася переказувати, за яких обставин загинув її чоловік. Він вважався одним з найкращих єгерів-проводирів у цих краях і вбачав у полюванні не варварський вид спорту, а спосіб зберегти місцеву традицію. Його зусиллями й стараннями Віскос спромігся збільшити поголів’я деяких порід, мерія розробила закони про захист зникаючих видів тварин і стала видавати ліцензії на відстріл, що поповняли міську казну.

Бертин чоловік намагався все влаштувати так, щоб полювання, яке хтось вважав дикістю, а хтось — традиційною розвагою, дечого навчало людей. Коли приїздив пополювати якийсь заможний, але недосвідчений чоловік, він відводив його на перший-ліпший пустир і ставив бляшанку з-під пива на камінь.

Потім відходив метрів на п’ятдесят і першим же пострілом влучав у бляшанку.

— Я найліпший стрілець у тутешніх краях, — казав він. — І тебе так навчу стріляти.

Ставив банку на старе місце, повертався на вогневий рубіж, витягав з кишені хустку й прохав зав’язати йому очі. Потім прицілювався наосліп й знову стріляв.

— Влучив? — запитував він, знімаючи пов’язку.

— Промахнувся, — озивався новоприбулий мисливець, тішачись, що можна принизити гордовитого єгеря. — Куля пройшла далеченько від цілі. Щось не віриться, що твої уроки мені придадуться.

— Щойно ти одержав найважливіший урок у своєму житті, — відказував на це Бертин чоловік. — Щораз, коли захочеш досягти чого-небудь, дивися в обидва, зосередься й постарайся точно зрозуміти, що тобі треба. Не можна пориватися до мети з заплющеними очима.

І одного разу, коли єгер після першого пострілу ставив бляшанку на місце, приїжджий мисливець подумав, що тепер і його черга показати свою майстерність. Він натиснув на курок, не чекаючи, поки Бертин чоловік повернеться, і схибив, влучивши тому в шию. Той мисливець так і не встиг засвоїти неоціненний урок про те, як це важливо — володіти вмінням зосереджуватися й усвідомлювати свої дії.

— Мені вже час іти, — сказала Шанталь. — Мушу дещо встигнути перед роботою.

Побажавши дівчині удачі, Берта проводжала її очима доти, доки та не зникла в провулку за церквою. Сидячи впродовж багатьох років на призьбі свого будинку й дивлячись на гори та хмари, ведучи уявні бесіди з покійним чоловіком, вона навчилася «бачити» людей. Її мова була небагатою, вона не завжди вміла підібрати потрібне слово, щоб описати розмаїття почуттів, що їх викликали в неї люди, проте траплялося саме так, що вона могла проникати в їхні душі й читати їх, як розгорнену книгу.

Все це розпочалося на похоронах людини, яку вона любила понад усе, — а може й єдиної, кого вона любила; тоді маленький син одного з мешканців Віскоса, що стояв поруч (тепер він давно вже дорослий і живе за тисячі кілометрів звідси), запитав Берту, чому вона така сумна.

Берта не хотіла страхати малюка й говорити з ним про смерть і про вічну розлуку, а тому сказала лише, що сумує, бо її чоловік у від’їзді і чомусь затримується.

— Мені здається, він вас дурить, — сказав хлопчик. — Я щойно бачив його, — він ховався ген за тим надгробком, посміхався, а в руці тримав столову ложку.

Мати хлопчика, почувши таке, насварила малого й заходилася вибачатися перед Бертою, промовляючи: «Діти в його віці завше вигадують усякі небилиці». Однак Берта, одразу ж припинила плакати і подивилася туди, куди показував хлопчик: у її чоловіка була одна звичка, яка несамовито дратувала Берту, — їсти лише своєю ложкою, хоч усі ложки однаковісінькі й вміщають однакову кількість супу, він знай гнув своєї, — завжди їв лише своєю ложкою. Берта нікому про це не розповідала, боячись, що її чоловіка вважатимуть за недоумка.

Хлопчик тим часом дійсно побачив її чоловіка, і столова ложка була знаком того, що все це відбувалося насправді. Діти «бачать» притаєне. Тоді Берта теж вирішила будь-що навчитися такого бачення, бо їй хотілося поговорити із чоловіком і зробити так, щоб він опинився поруч, хай навіть у вигляді тіні чи примари.

Передусім вона замкнулася у своєму будинку й, не виходячи звідти нікуди, стала чекати, коли ж то нарешті з’явиться перед нею її благовірний. І одного чудового дня було їй знамення: збагнула вона, що мусить вийти за двері будинку й звернути увагу на інших людей. Вона відчула — її чоловік хоче, щоб життя Берти стало веселішим, щоб його вдовиця брала участь у житті Віскоса.

І Берта поставила на призьбі стілець, всілася й стала дивитися на гори. На вулицях Віскоса перехожі траплялися рідко, однак саме цього дня прийшла з сусіднього села знайома й сказала, що з явилися там мандрівні торговці і що продають вони прегарні ложки, і дуже дешево. І на підтвердження своїх слів дістала із сумки ложку.

Берта прекрасно розуміла, що чоловіка свого вона ніколи більше не побачить, однак він попрохав її сидіти на призьбі й дивитися на місто, — і вона виконує його прохання. По якомусь часі стала вона відчувати праворуч від себе чиюсь присутність і палко повірила, що це він, її чоловік, стоїть поруч, складає їй компанію й боронить від небезпеки. А окрім того, вчить її бачити те, що іншим годі старатися: розрізняти, приміром, в обрисах хмар малюнки, які вістують про щось. Берта сумувала попервах з того, що, коли вона хотіла глянути прямо на чоловіка, силует його зникав, та незабаром збагнула, що може розмовляти з ним інтуїтивно, і отоді вони стали вести довгі бесіди про все, що діялося у Віскосі.

Минуло ще три роки, і вона набула здатності «бачити» почуття, що їх відчували інші люди, а чоловік давав їй всілякі практичні поради, що стали їй у нагоді: завдяки йому Берта не дозволила себе обманути й не погодилася на компенсацію меншу, ніж належало, дякуючи йому, вона встигла забрати гроші з банку незадовго до того, як він луснув, розоривши багатьох мешканців Віскоса, що зберігали там свої заощадження.

Одного ранку, — зараз Берта вже не пам’ятає, скільки років тому це сталося, чоловік сказав їй: Віскос може бути знищений. Берта спочатку подумала було про ще один землетрус, від якого в їхніх краях з’являться нові гори, але чоловік заспокоїв її, сказавши, що в найближчу тисячу років нічого подібного не трапиться. Ні, мова йшла про інакше знищення, і Берта, хоч і не второпала, про що ж він говорив, занепокоїлась. Чоловік попрохав її бути спостережливою, адже це його батьківщина, найулюбленіше місце у світі, хай навіть йому й довелося покинути його раніше, ніж того хотілося.

Берта стала уважніше придивлятися до місцевих мешканців, до хмар, що, пливучи небом, складалися у вигадливі картини, до мисливців, що приїздили й від’їздили, проте не знаходила свідчень того, що хто-небудь має намір знищити місто, яке нікому ніколи не чинило зла. Чоловік, одначе, наполегливо прохав її бути насторожі, і вона виконувала його прохання.

І ось три дні тому, побачивши, як прийшов до Віскоса чужоземець, та й не сам один, а з дияволом, збагнула, що дочекалася. А сьогодні Берта помітила, що за одним плечем у Шанталь стоїть янгол, а за іншим — демон, і миттю зв’язала воєдино обидві події, зрозумівши, що дивовижні діла чинитимуться в її містечку.

Посміхнувшись сама до себе, вона подивилася праворуч і майже непомітно послала в той бік повітряного поцілунка. Ні, вона не жалюгідна стара руїна, — вона ще має зробити дуже важливу справу — врятувати місто, в якому народилася, і вона врятує його, хоч поки й не знає, як саме.

Шанталь полишила занурену в роздуми Берту й повернулася додому. Сусіди перешіптувалися, бувало, що стара знається з нечистою силою. Розповідали, буцімто вона цілий рік провела взаперті й за той час навчилася відьомству й чаклунству. Коли Шанталь запитувала, хто ж міг навчити її цьому, одні казали, ніби сам сатана приходив до Берти ночами, інші, — що вона, промовляючи заклинання, почуті від батьків, навчилася викликати дух кельтського жерця. Нікого, втім, це особливо не обходило й не зачіпало: безневинна стара нікому не чинила злого й завжди могла розповісти що-небудь цікавеньке.

І вони мали рацію, хоча розповідала вона завжди одні й ті самі історії. Раптом Шанталь уклякла на місці, стиснувши в руці ключ від своїх дверей. Вона багато разів чула про те, як загинув Бертин чоловік, та лише цієї миті зрозуміла, що ця історія — найважливіший урок для неї. Вона пригадала, як зовсім недавно блукала лісом, охоплена глухою злістю до всього, готова кинутися й розтерзати, не розбираючи, усе, що опиниться перед нею, — себе саму, містечко, його мешканців та їхніх дітей.

Однак справжньою й гідною мішенню міг стати лише чужоземець. Треба зосередитися, прицілитися й завдати удару. А для цього треба мати план — було б справжньою дурістю розповісти про все сьогодні ввечері й випустити ситуацію з-під контролю. Шанталь вирішила відкласти ще на один день розповідь про пропозицію чужоземця, — якщо вона взагалі наважиться повідати землякам про неї.