Диявол і сеньйорита Прим

***

Після тієї зустрічі біля річки Шанталь три ночі поспіль практично не стуляла очей. Вітер то посилювався, то вщухав, тіпав залізними віконницями, і під його штовханами вони брязкали так, що серце німіло. Якщо ж їй вдавалося ненадовго задрімати, то прокидалася вона вся в поту, попри те що задля економії завше відключала проти ночі опалення.

Першої ж ночі вона усвідомила, що опинилася перед лицем Добра. У проміжку між двома кошмарами, які їй потім не вдавалося пригадати, вона молилася Богові й волала до нього про допомогу. Їй жодного разу й на думку не спадало розповісти комусь про те, що вона чула, себто стати провісницею гріха й смерті.

Цієї миті вона вирішила: Бог — так далеко від неї, що Йому годі її почути, і тому заходилася молитися своїй бабусі, котра, після того як мати Шанталь померла під час пологів, зростила й виховала її. Тепер і бабусі давно вже немає на світі. Шанталь з усіх сил своїх чіплялася от за яку думку: Зло одного разу вже тут побувало й тепер пішло геть назавжди.

В особистому, як то кажуть, житті дівчини усіляких халеп було задосить, проте вона завжди пам’ятала, що її містечко населяють люди чесні, кожен з них неухильно виконує свій обов’язок і йде по житті з гордовито піднесеною головою, бо має добру славу й шану в окрузі. Проте так було не завжди — протягом двох із гаком сторіч мешкали у Віскосі найгірші представники роду людського, а всі інші сприймали цю обставину як щось цілком природне й пояснювали це прокляттям кельтів, що були тут колись розбиті римлянами в бою.

Так тривало доти, доки її народ не прокинувся завдяки німотній відвазі однієї-єдиної людини, яка вірила не в прокляття, а лише в благословення. Шанталь дослуховувалась, як брязкають під поривами вітру віконниці, і згадувала, як бабуся розповідала їй цю історію.

«Багато-багато років тому жив у одній з тутешніх печер один пустельник, який згодом прославився під ім’ям святого Савинія. За тих часів Віскос був прикордонним містечком, населеним розбійниками, що переховувалися від правосуддя, контрабандистами, повіями, шукачами пригод, які підшуковували тут собі спільників, і найманими вбивцями, що відсапувалися тут після чергового лиходійства. Найстрахітливішим і найжорстокішим з-поміж усіх був тут араб на ім’я Ахав, — він прибрав до рук усю владу над містечком і його околицями, обклав непомірною даниною хліборобів, які все ще намагалися жити достойно й чесно.

Однієї днини Савиній полишив свою печеру, прийшов до будинку Ахава й попросився переночувати.

— Хіба не знаєш ти, що я вбивця, що на батьківщині в себе я відправив на той світ не одну Душу і що твоє життя не варте для мене й шеляга? — розсміявся Ахав.

— Як не знати, — знаю, — відказав Савиній. — Але я стомився жити в печері. Пусти мене до будинку хоча б на одну ніч.

Ахав знав, що слава святого не поступається його власній, і це непокоїло його, бо ділити свою славу він не бажав ні з ким, а з таким немічним і кволим чоловічком — то й поготів. І тому вирішив він тієї ж ночі забити його, аби показати всім, хто тут хазяїн, істинний і єдиновладний.

Вони трохи погомоніли. На Ахава справили враження слова святого, проте на вдачу він був людиною недовірливою і вже давно не вірив у добро. Розбійник показав святому пустельникові де лягти, а сам із вовкуватим виглядом заходився гострити ножа. Савиній якийсь час спостерігав за ним, а потім заплющив очі й заснув.

Ахав гострив ножа всеньку ніч. А на ранок, ледь пустельник прокинувся, зустрів його риданнями:

— Ти не злякався й не засудив мене. Уперше в житті людина ось так провела ніч поруч зі мною, повіривши, що я можу бути добрим, що я здатний дати притулок під своїм дахом тим, хто цього потребує. Я вчинив так, бо ти повірив, що я здатен так вчинити.

І з тієї хвилини Ахав полишив свій недобрий промисел і узявся міняти життя в окрузі. Відтоді Віскос із притулку для всіляких покидьків суспільства поволі став перетворюватися на місто, що відігравало важливу роль у торгівлі між двома державами, поміж якими було розташоване».

— Так, саме так.

Шанталь припинила плакати й подумки подякувала бабусі за те, що нагадала їй цю давню історію. У Віскосі живуть гарні люди, і вона може їм довіряти. Дівчина спробувала заснути, і доки сон не оволодів нею, уявляла, як розповість городянам усе, що почула від чужоземця. Можна собі уявити, який переляк і подив буде в нього на обличчі, коли городяни проженуть його геть з Віскоса.

А наступного дня вона з подивом спостерігала, як чужоземець, вийшовши з ресторану, попрямував туди, де був шинок, стійка портьє та крамниця місцевих продуктів, і, ніби звичайнісінький турист, наче нічого й не сталося, заводив теревені із завсідниками, вдаючи, ніби йому цікаво, як стрижуть овець чи які є способи в’ялення м’яса. Мешканці Віскоса вважали, що іноземці не можуть не захоплюватися тим здоровим і природнім життям, що тече в їхньому містечку, і тому все переконливіше повторювали щоразу одне й те саме, — про те, як гарно жити вдалині від пороків сучасної цивілізації, хоча насправді кожен із них мріяв би опинитися серед сонмища автомобілів, що отруюють повітря шкідливими вихлопами, у кам’яних джунглях, де кожний крок пов’язаний зі смертельним ризиком. Вони мріяли про це тому, що великі міста справляють магічний, заворожливий вплив на селян.

Проте варто було лише з’явитися у Віскосі приїжджому, як усі місцеві навперебій і з таким завзяттям, ніби намагалися переконати не лише прибульця, а й самих себе, починали благословляти свою долю за те, що їм випало щастя мешкати у справжнісінькому раю, за талан народитися тут. Вони ніби й не пам’ятали, що досі жоден з постояльців готелю чомусь так і не зважився, кинувши все на світі, осісти у Віскосі.

Текла жвава й приємна бесіда, і все йшло пречудово, поки чужоземець не сказав того, чого не слід було казати:

— А які у вас в Віскосі виховані діти! Вони ніколи не лементують під вікнами зрана — хіба ж так, як у інших містах, де мені доводилося бувати!

Оскільки у Віскосі взагалі не було дітей, на якусь мить запанувала ніякова й напружена мовчанка, аж тут хтось своєчасно поцікавився в чужоземця, чи сподобалася йому чергова страва місцевої кухні, подана йому на вечерю, — і розмова потекла далі, кружляючи, як завше, довкола принад сільського життя й недоліків міського.

Час минав, і Шанталь все дужче непокоїлася: а раптом чужинець попрохає її розказати про їхню зустріч у лісі?

Проте він і не глянув у її бік, а звернувся до неї за весь вечір лише одного разу: коли замовив і зараз же розплатився за частунок для всіх присутніх.

Коли ж відвідувачі розійшлися, а чужоземець піднявся до свого номера, дівчина зняла фартух, витягнула сигарету із забутої кимсь на столі пачки й сказала хазяйці, що, мовляв, вельми кепсько спала вночі й тому прибере в барі вранці. Та погодилася, і Шанталь, схопивши своє пальто, вискочила на вулицю, ковтнула зимного нічного повітря. До домівки їй було хвилини зо дві ходьби, і дівчина, відчуваючи, як повзуть по щоках краплі дощу, думала: а раптом все це лише навіжений і злий жарт і чужоземець у такий невдатний і лиховісний спосіб всього лише прагнув привернути до себе її увагу.

Та тут вона згадала про золото, — адже вона на власні очі бачила зливки.

А раптом то було не золото? Проте Шанталь була занадто змучена, щоб отак гадати, а тому, діставшись домівки, поспіхом роздягнулася й шуснула під ковдру.

Другої ночі Шанталь опинилася перед лицем Добра й Зла. Вона заснула глибоким та міцним сном, ніби кудись провалилася, і нічого їй не снилося, та не минуло й години, як дівчина прокинулася. Ззовні не долинало ані звуку — навіть вітер не брязкав металевими віконницями, навіть нічне птаство змовкло. Ніщо, геть ніщо не вказувало на те, що Шанталь досі перебуває у світі живих.

Підійшовши до вікна, вона кинула погляд на безлюдну вулицю, на мжичку й туман, крізь який насилу пробивалося неонове світло готельної вивіски, і в цьому понурому світлі Віскос здавався ще тужливішим, ніж завше. Шанталь добре знала цю тишу, — вона панує в кожному провінційному містечку й означає аж ніяк не мир і не спокій, а цілковиту відсутність будь-яких новин, які були б варті того, щоб про них згадувати.

Шанталь перевела погляд на гори. Бачити їх вона не могла через низько навислі хмари, проте знала, що десь там захований зливок золота. Точніше сказати — жовтава цеглинка, залишена чужоземцем, який вказав їй точне місцезнаходження скарбу, ніби благаючи, щоб дівчина викопала те золото й узяла його собі.

Вона повернулася до постелі, попереверталася з боку на бік, знову підвелася й пішла до ванної, стала розглядати себе в дзеркалі, подумала, що вже незабаром почне втрачати свою принадність, знову лягла. Пошкодувала, що не прихопила з собою ту пачку цигарок, забуту на столі в шинку кимсь із відвідувачів, а втім, може воно й добре, що не прихопила: той напевне повернеться по неї, а Шанталь не хотіла, щоб їй перестали довіряти. Так вже було заведено у Віскосі: у напівпорожньої пачки цигарок десь був власник; ґудзик, що відірвався від пальта, заведено було зберігати доти, доки хтось не кинеться за ним і не запитає, чи, бува, не знаходили; здачу слід було відраховувати до останнього мідяка, і округляти рахунок не дозволялося. Трикляте місце — все тут влаштоване міцно, надійно й передбачувано.

Переконавшись, що заснути їй не вдасться, вона спробувала було помолитися й пригадати бабусю, але перед очима невідступно сновигало одне й те саме — ямка в землі, жовтавий брусок з налиплими на нього грудками, цурпалок гілляки, затиснений у неї в руці, як костур подорожанина, що зважується в путь. Шанталь кілька разів засинала, та одразу ж прокидалася, а за вікном стояла та сама могильна тиша, і та сама картина безупинно прокручувалась у неї перед очима.

Коли ж Шанталь помітила, що за вікном зайнялися перші світанкові промені, вона одяглася й вийшла з будинку.

Попри те що люди у Віскосі звикли вставати вдосвіта, була така рання година, що містечко ще спало. Шанталь пройшла безлюдною вулицею, де кілька разів обернувшись, аби упевнитися, що чужоземець не йде слідом. Втім, туман був такий, що хоч в око стрель, — за два кроки нічого не видно. Шанталь час від часу зупинялася й прислуховувалась, чи ніхто не йде, але чула лише, як калатає серце в грудях.

Дівчина зайшла глибоко в ліс, дійшла до валуна, схожого на літеру «Y», — цей камінь завше викликав у неї тривогу: здавалося, він от-от перекинеться, — взяла ту саму гілку, що лишила напередодні долі, і заходилася рити нею землю там, де вказував тоді чужоземець, потім засунула руку в отвір і дістала звідти зливок. Аж тут вона помітила: в хащі й досі було так тихо, що здавалося, ніби від чиєїсь присутності птаство й звірі причаїлися й листя завмерло на деревах, — дивина та й годі!

Шанталь узяла брусок в руки, подивувавшись його вазі, обтерла й помітила на одній із граней два клейма та ще якісь цифри, значення яких зрозуміти не могла, хоч як старалася.

Скільки ж коштує цей зливок? Сказати точно важко, проте, — як запевняв тоді чужоземець, — досить, аби до скону віку жити безбідно. Шанталь тримала в руках утілення своєї мрії, що якимсь дивом виявилася такою доступною. Це був шанс раз і назавжди забути про дні й ночі у Віскосі, що нічим не відрізнялися одне від одного; забути готель, де вона працювала з тієї самої днини, як стала повнолітньою; забути про щорічні зустрічі з друзями й подругами, що давно полишили Віскос, бо батьки спромоглися відправити їх до великих міст — навчатися й опановувати життя, — забути про розлуку з усіма, до кого вже встигла призвичаїтися й прирости серцем; про чоловіків, які спершу обіцяли їй золоті гори, а назавтра їхали геть, навіть не попрощавшись; забути про все, з чим вона встигла й не встигла розлучитися. Тутечки, у лісі, настала найважливіша мить у її житті.

Життя завжди було несправедливе до Шанталь: батька вона ніколи не знала, мати померла під час пологів, зваливши їй на плечі увесь тягар провини; бабця заробляла на кусень хліба шиттям, заощаджуючи кожну копійчину, аби внучка могла принаймні вивчитися читати й писати. Шанталь була мрійлива — їй здавалося, що вона здолає всі перешкоди, вийде заміж, влаштується на службу у великому місті чи, може, якийсь натхненний шукач талантів приїде до їхнього ведмежого закутку, аби трохи відпочити, і побачить її. Либонь, стане вона знаменитою акторкою, напише книгу, яка здобуде їй гучну славу. Хтозна, може вона почує ще благальні волання фоторепортерів. Може, життя червоним килимом саме стелитиметься їй під ноги…

Кожен наступний день був днем очікування. Щовечора міг з’явитися у Віскосі той, хто оцінив би її по достоїнству. Кожна наступна ніч приносила надію на те, що чоловік, провівши ніч у її постелі, вранці забере її з собою і вона ніколи більше не побачить ці три вулички, муровані будиночки під череп’яними дахами, цвинтар і церкву, готель та крамницю, в якій можна купити натуральні продукти, які, однак, залежуються там місяцями й зрештою розпродаються як звичайні, фабричні.

Іноді їй спадало на думку, що кельти, які населяли цей край за давнини, заховали тут свої скарби й вона неодмінно відшукає їх. Втім, з усіх мріянь Шанталь це було воістину незбутнє, найнездійсненніше.

І ось тепер у руках Шанталь — зливок золота, той самий скарб, у існування якого вона ніколи, щиро кажучи, не вірила, те саме всеосяжне й остаточне визволення.

Її охопив страх — щастя, усміхнувшись до неї лише раз у житті, може зникнути цього ж вечора. А раптом чужоземець передумає? Або вирішить податися до іншого містечка й там пошукати жінку, яка охочіше, ніж Шанталь, погодиться допомогти йому в здійсненні його наміру? А чого б, скажіть, їй не підвестися, не піти додому, а потім, склавши свої нехитрі пожитки до валізи, просто не покинути Віскос?

Вона вже малювала собі в уяві, як спускатиметься урвистим стрімчастим схилом і внизу на шосе зупинить попутку, а чужоземець тим часом, подавшись на свою ранкову прогулянку, виявить, що його золото викрадене. Шанталь поїде до найближчого міста, а він повернеться до готелю й викличе поліцію.

Шанталь подякує водієві й, діставшись автовокзалу, одразу ж купить квиток аби кудись якнайдалі, і саме цієї миті до неї підійдуть двоє поліцейських і чемно попросять відчинити валізу. Коли ж вони побачать, що там усередині, їхню ввічливість як лизень злиже, — ось вона, жінка, яку розшукують за заявою про крадіжку, зробленою три години тому.

А в поліції Шанталь опиниться перед вибором — розповісти всеньку правду, в яку однак ніхто не повірить, або ж вигадати історію про те, як вона помітила в лісі скопану землю, стала рити глибше та й знайшла золото. Якось один шукач скарбів, — він теж полював на скарби кельтів, — провів ніч у її постелі. З його слів вона зрозуміла, що в законах країни чітко вказано: той, хто знайде скарб, має право на все, що буде ним знайдене, але зобов’язаний, згідно з параграфом таким-то, повідомити про свою знахідку, в разі, якщо та являє собою історичну цінність. А цей зливок жодної історичної цінності не представляє, це щось сучасне — просто шмат золота з якимись клеймами, мітками, цифрами.

Чужоземця допитають. Він аж ніяк не зможе довести, що Шанталь заходила в його номер і викрала те, що йому належить. Його свідчення — проти її свідчень, однак не виключено, що повірять все-таки йому, особливо якщо в нього знайдуться впливові друзі й потрібні зв’язки. Тоді Шанталь наполягатиме на проведенні експертизи, і з’ясується, що вона каже правду, — на металі виявлять часточки ґрунту.

А тим часом чутки про цю історію докотяться до Віскоса, і його мешканці — із заздрощів чи із злості, зуміють настроїти поліцію проти дівчини, розповівши, що про неї ходить слава, ніби вона не раз розпусничала з приїжджими постояльцями, а тому могла украсти зливок, поки чужоземець спав.

І скінчиться все це найжалюгіднішим і найсумнішим чином: золото конфіскують до суду, що розбиратиме справу, Шанталь піймає іншу попутку й повернеться до Віскоса — принижена, знищена, приречена на пересуди й плітки, які не забудуться ще декілька десятків років. Потім з’ясується, що процес ні до чого не приведе, що адвокати коштують таких грошей, яких вона й у руках зроду не тримала, і зрештою вона, не чекаючи суду, відмовиться від золота.

І що в результаті? Ані золота, ані доброго імені.

Але ж є ще й інший варіант: чужоземець сказав їй правду. Коли Шанталь викраде зливок і зникне з ним, хіба не врятує вона цим своє місто від куди більшого лиха?

Однак ще перш ніж вийти з будинку й рушити до лісу, Шанталь знала, що ніколи не зважиться на такий крок. Тоді чому саме тієї миті, яка могла б цілковито змінити все її життя, її охопив такий страх? Хіба не траплялося Шанталь спати з тими, хто їй припадав до вподоби? Хіба не кокетувала вона із завсідниками шинку, сподіваючись на гарні чайові? Хіба не брехала час від часу? Хіба не заздрила колишнім друзям, які тепер з’являлися у Віскосі лише під Новий рік, аби перевідати рідних?

Вона щосили уп’ялася пальцями в зливок, звелася на ноги, відчуваючи безсилля та розпач, і знову сховала золото в ямку й засипала землею. Ні, вона на таке не здатна — і справа тут не в тому, чесна вона чи ні, а в страхові, що оволодів нею. Цієї миті вона ясно усвідомила, що людині годі здійснити свою мрію у двох випадках: коли вона геть нездійсненна або ж якщо колесо долі робить раптовий оберт і твоя мрія перетворюється на щось цілком здійсненне, от тільки ти до цього не готовий. Тоді тебе й охоплює страх перед дорогою, що веде не знати куди, перед життям, яке щоразу кидатиме тобі виклик за викликом, перед розумінням того, що все звичне й відоме згине безслідно й назавжди.

Люди прагнуть змінити геть усе, але водночас хочуть, щоб усе лишалося таким, як і раніше. Шанталь не знала, чому так трапляється, але саме ці відчуття оволоділи нею тепер. А може, вона надто сильно приросла серцем до Віскоса, надто звикла до того, щоб відчувати себе переможеною, — і будь-який шанс на перемогу став для неї непомірним тягарем, нестерпним гнітом?

Вона не сумнівалася, що чужоземцеві набридне чекати від неї відповіді й незабаром, може й сьогодні увечері, він надумає зупинити свій вибір на комусь іншому. Але страх пересилював бажання змінити свою долю.

Руки, які тільки-но тримали зливок золота, муситимуть знову взяти швабру, мочалку, ганчірку для миття підлоги. Шанталь повернулася спиною до закопаного скарбу й попрямувала до міста: там, у готелі, на неї вже чекала розгнівана хазяйка, якій дівчина пообіцяла прибрати в шинку ще до того, як прокинеться їхній єдиний постоялець.

Побоювання Шанталь не підтвердилися — чужоземець не виїхав. Того ж вечора вона бачила його в шинку: він був як ніколи жвавий і ввічливий, розповідав про свої пригоди, не такі вже й правдоподібні, однак, щонайменше, яскраво й насичено пережиті ним в уяві. І так самісінько, як і вчора, погляди їхні байдуже зустрілися лише тієї миті, коли він розраховувався за частунок.

Шанталь була змучена й мріяла лише про одне: аби всі розійшлися якнайраніше. Однак чужоземець сьогодні був особливо в ударі й розповідав щораз нові й нові історії, а завсідники слухали його уважно, з інтересом і з тією повагою, що дужче схожа на смиренну ненависть, яку сільські жителі відчувають до городян, вважаючи, що ті розумніші, освіченіші, сучасніші, культурніші й на всьому розуміються ліпше, ніж вони.

«Йолопи, — подумала Шанталь. — Ніяк не доберуть, що без них нічого цього не було б. Не розуміють, що щоразу, коли в якомусь куточку світу хтось підносить ложку до рота, то дякувати за це має лише мешканцям Віскоса та їм подібним, — усім, хто працює з ранку до вечора, хто в поті лиця свого, долаючи втому, з безмежним терпінням обробляє землю й доглядає худобу. Вони дужче потрібні світові, аніж мешканці великих міст, а почуваються й поводяться як неповноцінні, жалюгідні істоти, що покірливо визнають власну нікчемність».

Чужоземець тим часом явно мав намір продемонструвати, що його освіченість важить більше й варта дорожчого, аніж тяжка праця людей, що сиділи в шинку. Він тицьнув пальцем на картину, яка прикрашала стіну:

— Знаєте, що це? Одне з найвідоміших полотен у світі, воно належить кисті Леонардо да Вінчі й зображує таємну вечерю, — останню вечерю Ісуса з апостолами.

— Не може бути! — вигукнула господарка. — Невже така знаменита картина?! Мені вона обійшлася дуже дешево.

— Та це всього лише репродукція. Сама картина знаходиться в одному соборі, далеко звідси. Про цю картину існує легенда, — коли ваша ласка, я міг би розповісти.

Присутні дали згоду, а Шанталь знову відчула, як червоніє за те, що стовбичить отут і слухає, як цей пройдисвіт хизується своєю сумнівною освіченістю лише задля того, щоб показати — він знає більше, аніж будь-хто.

— При створенні цієї картини Леонардо зіштовхнувся з величезними труднощами: він повинен був зобразити Добро, втілене в образі Ісуса, та Зло в образі Юди, що вирішив зрадити месію на цій трапезі. Довгий час картина лишалась незакінченою, — Леонардо припинив був роботу й відновив її лише після того, як знайшов гідних натурників.

Одного разу, коли художник був присутній на виступі хору, він угледів в одному з юних співаків довершений образ Христа й, запросивши його до своєї майстерні, зробив з нього декілька начерків і етюдів.

Минуло три роки. «Таємна вечеря» була вже майже завершена, однак Леонардо досі так і не знайшов підходящого натурника для Юди. Кардинал, що був відповідальний за розпис цього собору, щораз квапив Леонардо, вимагаючи, щоб фреска була закінчена якнайшвидше.

І от, після багатоденних шукань, митець побачив нарешті чоловіка, що лежав у стічній канаві — молодого, проте передчасно постарілого, замурзаного, п’янючого й обірваного. Часу на етюди вже не лишалося, і Леонардо наказав своїм помічникам доправити бідаря прямо до собору, що ті й зробили.

На превелику силу його притягли туди й зіп’яли на ноги. Він до пуття й не второпав, що діється, а Леонардо тим часом викарбовував на фресці гріховність, себелюбство, притаєну злобу, що ними дихало обличчя цього чоловіка.

Щойно він скінчив роботу, як жебрак, що до того часу вже встиг трохи витверезитися, розплющив очі й, побачивши перед собою фреску, злякано й тужливо зойкнув:

— Я вже бачив цю картину раніше!

— Коли? — здивовано запитав Леонардо.

— Три роки тому, ще до того, як усе втратив. У ті дні, коли я співав у хорі й життя моє було повне мріянь, якийсь художник написав з мене Христа.

Чужоземець витримав досить довгу паузу, вп’явшись поглядом у священика, який попивав собі пиво, проте Шанталь знала, що його слова адресовані їй.

— Може, у Добра й Зла — одна й та сама подоба. Все залежить лише від того, коли зустрінуться вони на шляху кожного з нас.

Він підвівся, пославшись на втому, вибачився й подався до свого номера. Відвідувачі розплатилися й неспішно потягнулися до дверей, глипаючи на дешеву репродукцію знаменитої картини й подумки питаючи себе, на якому ж саме відтинку їхнього життєвого шляху стрічався їм янгол чи дідько. І хоч ніхто ні з ким так і не поділився своїми роздумами, всі одностайно дійшли висновку, що все це трапилося ще до того, як Ахав перетворив розбійницький край на мирний і процвітаючий, а нині всі дні геть нічим не відрізняються один від одного. Та й по тому.