Диявол і сеньйорита Прим

***

До кельтського моноліту йти було півгодини. Протягом багатьох століть люди вважали, що це всього лише величезний, відполірований дощами й кригою камінь вигадливої форми, за незапам'ятних часів повалений ударом блискавки. Ахав проводив там засідання міського віче, бо скеля нагадувала стіл, самою природою встановлений на свіжому повітрі.

Так тривало доти, доки хтось із членів наукової експедиції, яку уряд спорядив до Віскоса з метою вивчення кельтської спадщини, не звернув уваги на цей камінь. Негайно прибули археологи, заходилися вимірювати, проводити розрахунки й розкопки, сперечатися. Врешті-решт дійшли висновку, що якесь кельтське плем’я вважало це місце за священне. Однак, які саме ритуали й церемонії там проводилися, було невідомо. Хтось із вчених вважав, ніби колись це було чимось на зразок астрономічної обсерваторії, інші стверджували, що на камені влаштовувалися відправи на честь богині родючості і жерці вершили ритуальні злягання з незайманими дівчатами. Дискусія тривала близько тижня, а потім учені поїхали до якогось цікавішого для них місця, так і не дійшовши остаточного висновку.

Війт Віскоса невдовзі після свого обрання замовив і опублікував у місцевій газеті репортаж про кельтську спадщину, сподіваючись, що це приверне до міста туристів, однак гірські стежки були труднопрохідні, а винятковим сміливцям у нагороду за мужність Віскос міг запропонувати всього-на-всього величезний лежачий камінь, тоді як сусідні містечка й села — дещо набагато привабливіше: статуї, написи та інше. Тому нічого з цього задуму не вийшло, і по якомусь часі моноліт повернувся до виконання своїх колишніх функцій — став правити за стіл, довкола якого на щотижневих пікніках бенкетували мешканці Віскоса.

Того дня у багатьох оселях Віскоса точилися суперечки лише про одне: чоловіки збиралися йти самі, а їхні дружини й собі наполягали на тому, щоб взяти участь у «таїнстві жертвопринесення», як з деякого часу стали називати майбутній злочин. Чоловіки казали, це, мовляв, небезпечно, хтозна, яких лих може накоїти вогнепальна зброя. А дружини стверджували, що рухає їхніми чоловіками лише себелюбство і слід поважати їхні жіночі права, бо світ давно вже не такий, яким уявляють його собі чоловіки. Зрештою, чоловіки здавалися, а їхні дружини святкували перемогу.

І от тепер у напрямі моноліту рухався ланцюжок з вогників, кількість яких точно дорівнювала кількості мешканців Віскоса, і, оскільки чужоземець теж ніс смолоскип, а Берта не несла нічого, було цих вогників рівно 281. Кожен чоловік у одній руці ніс ліхтаря або лампу, а в іншій — мисливську рушницю, переломлену навпіл, аби не зробити випадкового пострілу.

Берта була єдиною, кому не треба було добиратися до місця збору на своїх двох, — вона мирно спала в імпровізованому паланкіні, який ледве несли двоє дроворубів. «Добре ще, що не доведеться тягти такий тягар назад, — міркував один з них. — У неї всадять стільки свинцю, що вага її потроїться».

Він підрахував, що кожен заряд зазвичай містить шість малесеньких свинцевих кульок. Якщо всі влучать у ціль, тобто в тіло старої, в ньому опиняться 522 дробини і свинцю, виходить, буде більше, ніж крові.

Цієї миті дроворуб відчув, як забурчало у нього в животі, і вирішив, що ні про що більше не думатиме до понеділка.

Дорогою ніхто ні з ким не розмовляв, ніхто нікому не дивився в очі, ніби всі заздалегідь домовилися ставитися до того, що відбувається, як до якогось кошмарного сну, який слід буде викреслити з пам’яті, і що швидше, то ліпше. Люди насилу переводили подих — радше через хвилювання, аніж через утому. І ось врешті-решт величезне світне півколо з трьох боків оточило галявину, посеред якої височів кельтський моноліт.

Війт подав знак, і дроворуби повідв’язували мотузки, що утримували Берту на ношах, та поклали її на кам'яний стіл.

— Ні, так не годиться, — заперечив коваль, пригадавши, як у фільмах про війну солдати, рятуючись від ворожого вогню, припадають до землі. — У лежачого важко влучити.

Тоді дроворуби посадовили Берту, притуливши її спиною до каменю. Вийшла нібито ідеальна мішень, та раптом пролунало розпачливе голосіння якоїсь жінки:

— Вона витріщилася просто на нас! Вона бачить, що ми робимо!

Ясна річ, Берта нічого не бачила, однак дивитися на добродушну подобу милостиво всміхненої бабусі, яка незабаром буде забита сотнями малесеньких свинцевих кульок було нестерпно.

— Поверніть її спиною, — наказав війт, який теж не зміг залишитися байдужним до подібного видовища.

Дроворуби, клянучи свою долю, знову мусили йти до моноліту й ставити Берту на коліна, аби обличчям і грудьми вона притискалася до каменю. Та оскільки в такому положенні втримати її було неможливо, довелося прив’язати їй до зап’ястків мотузку, перекинути її через верхівку моноліту й закріпити на протилежному боці.

Картина вийшла й справді моторошна — відвернута від людей сколінена жінка, руки якої здійняті до небес, ніби вона комусь молилася чи про щось благала. Хтось запротестував і цього разу, але мер сказав, що час уже закінчувати.

І що швидше, то ліпше. Без балачок і виправдувань, — і те, й інше можна полишити на завтра, коли в шинку й на вулицях почнуться пересуди пастухів і орачів. Можна не сумніватися, що по одній із трьох міських вулиць ще довго не ходитимуть люди, — надто вже всі звикли до того, що там, на призьбі свого будинку, сидить Берта, дивиться на гори й розмовляє сама з собою. Добре, що з Віскоса можна вийти ще двома шляхами, не беручи до уваги вузенького провулка, який саморобними сходами виводить прямо вниз, до автостради.

— Покінчімо з цим, — сказав мер, задоволений тим, що священик не вимов ані слова, а отже, не замірявся на його авторитет. — А то, гляди, ще хто-небудь у долині побачить цю нашу ілюмінацію та й захоче довідатися, що тут діється. Цілься, вогонь — і по домівках!

Не розпускати нюні. Виконуйте свій обов’язок, як сумлінний вояк, що захищає отчий край. Без докорів сумління. Маємо наказ, мусимо його виконати.

Аж раптом війт не лише зрозумів, чому священик уперто мовчить, але й здогадався, що втрапив у пастку. Із цього моменту кожен, якщо ця історія випливе нагору, буде повторювати те саме, що й після всіх воєн незмінно торочать усі вбивці: «Ми лише виконували наказ». Що діється зараз в душах цих людей і хто тоді він такий, негідник чи рятівник?

Нізащо не можна виказувати слабодухість, — особливо тоді, коли пролунає як один брязкіт заряджених рушниць. Він уявив, як оглушливо гримне залп із 174 цівок, але заспокоїв себе: якщо навіть хтось і почує, вони вже будуть далеко звідси, а перш ніж розпочати підйом, він наказав людям погасити ліхтарі й лампи. Дорогу кожен знайде навіть із заплющеними очима, — світло буде потрібне лише для того, щоб уникнути нещасних випадків у момент стрілянини.

Жінки інстинктивно зробили кілька кроків назад, коли чоловіки взяли на приціл нерухому фігуру, що виднілася за п’ятдесят метрів попереду. Схибити було неможливо, — змалку всі вони були навчені прицільно стріляти, уміли валити звіра на бігу, збивати на льоту птаха.

Війт уже приготувався скомандувати «Вогонь!», коли раптом пролунав жіночий зойк:

— Стійте!

То була сеньйорита Прим.

— А золото? Золото ви бачили?

Стрільці опустили рушниці, але не переломили їх. Справді, золота ніхто в очі не бачив. Усі повернулися до чужоземця.

Той повільно вийшов на середину, став перед шеренгою, опустив додолу заплічник і почав один за одним виймати з нього золоті зливки.

— Ось, маєте, — мовив він, вертаючись на своє місце скраю півмісяця.

А Шанталь підійшла туди, де лежали зливки, і підняла один із них з землі.

— Це золото, — сказала вона. — Але я хочу, щоб ви в цьому переконалися. Нехай підійдуть сюди дев’ять жінок, і нехай кожна візьме в руки по одному зливку.

Війт занервувався — жінки опиняться на лінії вогню, а в когось із чоловіків може здригнутися рука, і пролунає постріл. Однак дев’ять жінок, і його дружина серед них, наблизилися до сеньйорити Прим і виконали її прохання.

— Так, це золото, — сказала війтова дружина, ретельно вивчивши те, що було в неї в руках, і порівнявши його з деякими зі своїх прикрас. — Осьде я бачу державне тавро й серійний номер, дату виготовлення й вагу. Нас не обманюють.

— Тоді тримайте зливки й послухайте, що я хочу вам сказати.

— Зараз не час проголошувати промови, сеньйорито Прим, — втрутився війт і додав, звертаючись до жінок: — Відійдіть звідси, дайте нам закінчити почате.

— Стули пельку, ідіоте!

Вигук Шанталь налякав усіх. Нікому й на думку не могло спасти, щоб хтось у Віскосі зважився вимовити таке.

— Ти що, збожеволіла?

— Стули пельку! — ще голосніше вигукнула вона, тремтячи з голови до ніг, не зводячи з війта побілілих від ненависті очей. — Це ти збожеволів, коли попався в пастку, яка загрожує всім нам осудом і смертю! Це ти сліпма втрапив у неї!

Війт зробив крок до Шанталь, але двоє чоловіків утримали його.

— Послухаймо, що вона скаже! — пролунав у юрбі чийсь голос. — Десять хвилин нічого не змінять!

Не те що десять, — навіть п’ять хвилин мають величезне значення, і кожен з мешканців Віскоса знав про це. Чим довше стояли вони на галявині, тим стрімкіше зростав їхній страх, тим гостріше усвідомлювали вони свою провину, тим дужче пік їх сором, тим важче ставало приховувати тремтіння в руках. Усі хотіли лише одного — знайти бодай якийсь мало-мальськи пристойний привід і скасувати все, що затіяли. Дорогою кожен із чоловіків вважав, що саме його рушниця заряджена холостим і що не встигне він оком зморгнути, як усе скінчиться, — а тепер кожен боявся, що смертоносний свинець вилетить саме з його цівки, і тоді примара старої, яку всі вважали відьмою, являтиметься йому ночами.

Боялися, що хтось пробовкається. Або що священик не виконає своєї обіцянки і винуватими виявляться всі.

— Гаразд, маєш п’ять хвилин, — сказав мер, намагаючись продемонструвати громаді, ніби це він дає дозвіл, хоч насправді гра вже пішла за правилами, встановленими Шанталь.

— Я говоритиму скільки захочу, — відповіла дівчина, яка вже спромоглася опанувати себе й не збиралася поступатися жодною п’яддю завойованої території. Слова її звучали як ніколи владно й вагомо. — Але це буде недовго. Смішно дивитися на все це особливо тому, що всі ми знаємо: за Ахава з’являлися в нашому місті люди, про яких ішла слава, нібито є в них якийсь особливий порошок, здатний перетворювати свинець на золото. Ці люди називали себе алхіміками, і, у всякому разі один з них, коли Ахав пригрозив йому смертю, довів, що каже правду.

Нині ви хочете зробити те саме — збираєтеся змішати свинець із кров’ю, перебуваючи в цілковитій певності, що він перетвориться на те саме золото, яке ми тримаємо в руках. З одного боку, ви цілковито маєте рацію. З іншого — золото, так швидко потрапивши вам до рук, так само швидко з них і спливе.

Чужоземець не розумів, про що говорить дівчина, але хотів, щоб вона продовжувала, — він відчув, що в якомусь темному закутку його душі знову засяяло вже призабуте світло.

— Кожен із нас ще зі школи пам’ятає славнозвісну легенду про царя Мідаса. Цей чоловік одного разу зустрів бога, і той запропонував виконати будь-яке його бажання. Мідас був дуже багатий, але хотів стати ще багатшим, і тому попросив: «Нехай все, до чого я доторкнуся, перетворюється на золото».

Пригадуєте, що сталося потім? Мідас перетворив на золото все, що його оточувало, — всі свої меблі й навіть свій палац. Йому закортіло попрацювати вранці в своєму саду, — і золотими стали дерева, а також щаблі східців, якими він спускався туди. Опівдні він зголоднів і захотів пообідати. Але щойно він торкнувся до рум’яної баранячої ноги, що подали йому слуги, як та стала золотою. Він підніс до вуст келих вина, — і вино стало золотом. Лише тепер, усвідомивши, якої помилки припустився, Мідас у розпачі кинувся до дружини, благаючи її про допомогу, та тільки-но він взяв її за руку, як вона перетворилася на золоту статую.

Слуги потікали з будинку, боячись, що їх спіткатиме така сама доля. Не минуло й тижня, як Мідас, оточений з усіх боків золотом, помер від голоду й спраги.

— До чого ти все це розповідаєш? — поцікавилася війтова дружина. Вона похапцем поклала зливок додолу й повернулася на колишнє місце, поруч із своїм чоловіком. — Хіба у Віскосі з’явився бог, який наділив нас таким само даром?

— До чого? Та просто до того, що золото саме по собі нічого не варте. Рівно нічогісінько. Його не з’їси, не вип’єш, не купиш за нього худоби чи землі. Ціну мають лише гроші, а яким чином ви перетворите це золото на гроші?

Маємо два шляхи. Можна попросити, щоб наш коваль, розплавивши зливки, поділив їх на двісті вісімдесят однакових шматочків. Кожен з нас поїде до міста продавати свою частку. І тієї ж миті ми накличемо на себе підозру, бо в нашій долині золотих копалень катма, а тому незрозуміло, звідки у всіх мешканців Віскоса раптом узялися золоті зливки.

Власті почнуть розслідування.

Ми, звісно, скажемо, що знайшли скарби древніх кельтів. Експертиза миттєво встановить, що золото відлите нещодавно, що тут вже проводилися археологічні розкопки і якби в кельтів було стільки золота, то вони звели б у наших краях велике й багате місто.

— Ти затуркана жінка, — подав голос латифундист. — Ми здамо зливки такими, як вони є, з пробами й клеймами, у банк, одержимо за них гроші й розділимо порівну.

— Це другий шлях. Війт візьме десять зливків, віднесе їх у банк і попросить дати за них гроші. Банківський клерк не задаватиме йому тих запитань, які, без сумніву, виникли б у нього, якби до банку завітали всі ми разом. Мер представляє міську владу, і тому його попросять усього лише пред’явити документи, які свідчать, що золото було куплене. Війт відповість, що документів у нього ніяких немає, але зате на кожному зливку, як щойно сказала його дружина, стоїть тавро, і, виходить, золото — справжнє. Є й дата випуску, і номер серії.

Наш чужоземець на той час буде вже далеко звідси.

Клерк попрохає дати йому трохи часу, — він знає війта особисто й не сумнівається в його чесності, але він, мовляв, має одержати дозвіл на виплату такої значної суми. Отут він і поцікавиться, звідки ж все-таки взялося це золото. Війт відповість, що це дарунок одного заїжджого чужоземця, — війт наш далеко не дурень і за словом до кишені не полізе.

Затим клерк доповість про все управляючому, а управляючий, — ні, він теж, звісно, нікого не підозрює, але, будучи всього лише найнятим службовцем, даремно ризикувати не бажає, — скличе членів правління банку. Ніхто з них нашого війта не знає, але, оскільки всяка велика виплата небажана, попросять зачекати днів зо два, поки буде встановлене походження цих зливків.

І що ж з’ясується? Що золото — крадене. Або що воно було куплене людьми, яких підозрюють у торгівлі наркотиками.

Шанталь замовкла. Страх, який вона відчула колись, вперше взявши до рук призначений для неї зливок, оволодів тепер усіма її земляками. Історія однієї людини — це історія всього людства.

— Адже на кожному зливку викарбуваний номер серії й дата виготовлення. Установити, звідки це золото, простіше простого.

Всі погляди звернулися до чужоземця, який здавався абсолютно незворушним.

— Нічого не треба в нього запитувати, — сказала Шанталь. — Він відповість, що нам доведеться повірити йому на слово, а людина, яка штовхає інших на злочин, на довіру не заслуговує.

— Ми ж можемо затримати його тут, поки золото не перетвориться на готівку, — сказав коваль.

Чужоземець подав знак хазяйці готелю.

— Нічого не вийде, — сказала та. — У нього, мабуть, могутні друзі. При мені він кілька разів телефонував, розмовляв із кимсь, замовляв квитки. Щойно він зникне, стане ясно, що його викрали, і у Віскос наскочить поліція.

Шанталь поклала свій зливок на землю й вийшла з зони обстрілу. Решта жінок вчинили так само.

— Можете стріляти, коли так хочете. Але я знаю, що це пастка, підлаштована чужоземцем, і тому я не стану співучасницею злочину.

— Нічого ти не знаєш! — вигукнув латифундист.

— Якщо виявиться, що я мала рацію, війт дуже скоро опиниться за ґратами, а у Віскосі з’являться представники влади, аби довідатися, у кого ж він поцупив це золото. І хтось муситиме давати свідчення. Але то буду не я.

Утім, я даю слово, що мовчатиму. Скажу лише, що не знаю, що тут сталося. Окрім того, на відміну від чужоземця, який завтра покине Віскос назавжди, нашого війта знаємо ми всі. То може, війт і візьме на себе всю провину, скаже, що викрав золото в якогось чужоземця, що днями гостював у Віскосі. Тоді всі ви будете вважати його героєм, злочин ніколи не розкриють і ми всі житимемо, як і жили раніше, але, звісно, без золота.

— Я візьму все на себе! — мовив війт, вважаючи, що дівчисько геть зсунулося й верзе нісенітниці.

Раптом почувся брязкіт: хтось перший переломив свою двостволку.

— Вірте мені! — горланив війт. — Я візьму все на себе! Я ризикну, була-не-була!

У відповідь йому пролунав ще однин металевий брязкіт, потім ще й ще, і так тривало доти, доки цівки майже всіх рушниць не опустилися до землі, — скільки вже можна вірити обіцянкам політиків?! Продовжували цілитися лише війт і священик: перший тримав на мушці сеньйориту Прим, другий — Берту. Однак дроворуб, той самий, який дорогою підраховував, скількома свинцевими кульками буде невдовзі нашпиговане тіло старої, побачив, що діється, кинувся до них і обох обеззброїв. Війт ще не втратив розум, аби вчинити злочин з почуття помсти, а священик був надто недосвідчений в поводженні зі зброєю, тому, швидше за все, схибив би.

Сеньйорита Прим мала рацію: вірити комусь на слово — справа надто ризикована. Раптом їй здалося, що кожен усвідомив цю просту істину, і люди, спочатку найстарші, а за ними й всі інші почали розходитися.

Мовчки рушили вони схилом униз, намагаючись думати про погоду, про те, що не за горами вже час стрижки овець, про поле, яке завтра-післязавтра знову треба буде виорати, про те, що незабаром розпочнеться сезон полювання. Це все, що було в їхньому житті, лише це і більше нічого, бо місто їхнє загубилося в часі, і дні в ньому були схожі один на одного, як дві краплі води.

Все, що сталося у Віскосі за останні три дні, їм просто наснилося, — казали собі люди.

То був сон. Моторошний сон.