Диявол і сеньйорита Прим

***

Священик знав: під впливом незліченних переказів та легенд, що побутують у тутешніх краях, дякуючи кельтським віруванням та протестантським єресям, внаслідок осоружних прикладів з житія одного араба, який за Хмеля-царя втихомирив місто, через постійну присутність на околицях всяких-різних харцизників і святих, Віскос не надто релігійний, попри те що мешканці його справно влаштовували вінчання й хрестини (що нині стали лише спогадами), відспівували своїх небіжчиків (з кожним роком усе частіше) і приходили на Різдвяну літургію. Попри те що далеко не всі городяни обтяжували себе обов'язком щосуботи й щонеділі бути об одинадцятій ранку на богослужінні, священик все одно відправляв месу, бодай для того щоб виправдати своє перебування у Віскосі. Йому хотілося виглядати людиною праведною й демонструвати, що байдикування йому не притаманне.

Яким же був його подив, коли побачив він, що церква повна-повнісінька люду, і йому довелося підпустити частину парафіян аж до самого вівтаря, інакше багато хто просто не помістився б у храмі. Від великої кількості людей всередині стояло таке сперте повітря, що священик проти звичаю не лише не увімкнув встановлені на стелі електрообігрівачі, але й звелів прочинити два маленьких бічних віконця, поспитавши себе, в чім причина такої пітливості, — в задусі чи у хвилюванні, що охопило всіх.

У церкві зібралося геть усе містечко, за винятком сеньйорити Прим, яка, імовірно, совістилася з’явитися на люди після того, що вона виголосила напередодні, і бабці Берти, що її всі вважали за відьму, — а для такої християнське богослужіння нестерпне.

— Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Під склепіннями церкви розкотисто пролунало багатоголосе «амінь». Падре розпочав літургію: прочитав проскомідію, доручив, як завжди, найнабожнішій зі своїх парафіянок виголосити єктенію, урочисто проспівав псалом, суворо й виразно став читати Євангеліє. Потім тих, кому знайшлося місце на лавах, попрохав сісти, решту — лишатися на ногах.

Настала черга проповіді.

— У Євангелії від Луки оповідується, як один із начальників наблизився до Ісуса й запитав Його: «Учителю Добрий, що робити мені, аби успадковувати життя вічне?» І, на загальний подив, Ісус відповів: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, — тільки сам Бог».

Багато років розмірковував я про цей короткий епізод зі Священного Писання, силкуючись збагнути, який смисл вкладав Господь наш у слова про те, що Він не є добрий? Невже все християнство, засноване на ідеї милосердя, ґрунтується на заповідях того, хто вважав себе посланцем Зла? І от нарешті я збагнув: цієї миті Христос мав на увазі свою людську природу. У цій іпостасі він повний зла, а в іпостасі божественній — втілює Добро.

Священик витримав паузу, щоб до парафіян дійшов зміст його слів. Однак він брехав самому собі, тому що, як і раніше, не розумів слів Христа, — бо коли Він повний зла як людина, то такими ж мусять бути слова Його й діяння. Але нехай у цьому розбираються вчені богослови, зараз не до того, зараз треба, щоб пояснення пролунали якомога переконливіше.

— Сьогодні я говоритиму коротко. Хочу лише, щоб кожен із вас усвідомив: розуміння того, що всі ми за природою ниці й зрадливі й тому були б приречені на вічні загробні муки, якби Ісус не приніс себе в жертву заради порятунку всього людства, — є даність роду людського. Наголошую: жертва сина Божого врятувала нас. Жертва однієї людини порятувала весь рід людський.

На завершення проповіді нагадаю вам початок однієї зі священних книг Старого Завіту — «Книги Іова». До Бога, який велично сидить на Своєму небесному престолі, приходить сатана. Бог запитує, де той був.

— Я мандрував по світові, — відповідає той.

— Чи стрічав ти там раба мого Іова? Чи бачив ти, як шанує він мене, як приносить мені бодай якісь жертви?

— Врешті-решт, Іов має все, чого може побажати, то чом би йому й справді не шанувати Бога й не приносити йому жертви? — сміючись відповідав на те сатана. — А відніми в нього все, що дав, отоді й подивимося, чи шануватиме він Тебе, як раніше.

І Бог приймає це парі. Рік у рік Він обрушує всілякі нещастя й лиха на голову чоловіка, безтямно відданого Йому. Іов зіштовхується з незбагненною силою й вважає її за прояв Вищої Справедливості, хоч і втрачає все своє майно, втрачає дітей і страждає від виразок, що вкрили все його тіло. Так триває доти, доки чаша його страждань не переповнюється й він не проклинає Бога. Лише тоді Бог повертає йому все, що відняв.

Уже не один рік спостерігаємо ми з вами, як занепадає наше містечко. І от тепер я думаю собі, а чи не Божа це кара, послана нам за те, що приймали ми геть усі приниження так смиренно, ніби не сподобилися землі, на якій живемо, полів, на яких вирощуємо хліб, лугів, на яких випасаємо овець, осель, про які мріяли наші пращури. А мо' настав час нам повстати? Коли Бог змусив повстати Іова, то, може, Він спонукає до цього й нас?

Але чому Бог змусив Іова повстати? Аби довести, що людина за природою своєю гріховна, і все, чим Він наділив її, — це милість, а не винагорода за гарну поведінку. Вважаючи себе надто сумлінними, ми впали в гріх гордині й за це зазнаємо кари.

Бог погодився побитися об заклад із сатаною, тобто, на перший погляд, вчинив несправедливо. Але згадайте, вдумайтеся, — Бог погодився укласти парі із сатаною, проте Іов засвоїв посланий йому урок і покаявся, бо він, як і ми, впав у гріх гордині, вважаючи себе праведником.

Ніхто не є добрий, — говорить Господь. Ніхто. Годі нам удавати з себе праведників, кривдячи тим самого Бога, настав час визнати за даність наші кволості й ґанджі, а якщо колись треба буде укласти угоду з дияволом, то згадаймо, що й Господь, сущий на небесах, пішов на це, аби врятувати душу раба Свого Іова.

Проповідь була завершена. Священик попросив вірян устати й продовжив служіння. Не було жодного сумніву, що паства пречудово засвоїла послання свого пастиря.