Диявол і сеньйорита Прим

***

Попри те що у Віскосі мешкав 281 житель, з яких Шанталь була наймолодша, а Берта — найстарша, верховодили в ньому всього чоловік п'ять: хазяйка готелю, що відповідала за прийом і облаштування туристів; священик, що опікувався душами; війт, що займався мисливськими ліцензіями; війтова дружина, що займалася війтом та його рішеннями; місцевий коваль, що примудрився вижити після того, як його покусав проклятий вовк, і, нарешті, людина, якій належала більша частина земель довкола міста. Це він заборонив будівництво дитячого парку, бо розраховував, що в недалекому майбутньому Віскос знову почне розростатися і тоді на цьому чудовому місці можна буде звести розкішний будинок.

Решта мешканців Віскоса мало цікавилися тим, що діялось і чого не діялось у містечку, адже в них були їхні вівці, пшениця й родини, які треба було годувати. Вряди-годи бували вони в шинку при готелі, відстоювали обідню, шанували закони, носили до кузні серпи, коси й інший інвентар та час від часу прикуповували землю.

А головний землевласник в шинку не з’являвся ніколи і про всю цю історію довідався від своєї покоївки, що того вечора була там і, вийшовши надто збудженою, заходилася розповідати всім своїм подругам і хазяїнові своєму, що от, мовляв, зупинився в готелі багатий чоловік, і хтозна, коли б то можна було народити від нього, то він, либонь, виділив би дитині частину свого статку. Землевласник, стривожений майбутнім Віскоса, а ще більше тим, що ця історія з Шанталь Прим, розлетівшись, відлякає туристів і мисливців, скликав термінову нараду. І тієї хвилини, коли Шанталь ішла до лісу, коли чужоземець блукав своїми потаємними стежками, а Берта вела бесіду зі своїм покійним чоловіком про те, чи варто таки спробувати врятувати їхнє містечко, у ризниці маленької церкви зібралися перші особи Віскоса.

— Викликати поліцію, та й кінці в воду! — сказав землевласник. — Це все, що ми маємо зробити. Ясна річ, ніякого золота не існує. Гадаю, іноземець цей просто намагається спокусити мою служницю, напустивши їй мани в очі.

— Ви самі не розумієте, що кажете, бо вас там не було, — відповів на те війт. — Золото існує, панна Прим не стала б ризикувати своїм добрим ім’ям, не маючи реальних доказів. Але це нічого не міняє, — поліціянтів кликати треба. Не виключено, що чужоземець цей переховується від правосуддя, може, за нього призначено нагороду, а в наших краях він намагається сховати награбовану здобич.

— Маячня! — сказала хазяйка готелю. — У такому разі він поводився б тихше.

— Загалом, це неважливо. Треба негайно повідомити поліцію.

Усі погодились. Аби втишити страхи, священик розлив у келихи вино. Присутні заходилися міркувати, що вони скажуть поліції, бо в них і справді не було жодних доказів проти чужоземця, і, цілком імовірно, справа скінчилася б арештом Шанталь Прим за підбурювання до злочину.

— Єдиний доказ — це золото. Без нього нам ніхто не повірить.

Ясна річ. Але де воно, те золото? Його бачила лише одна людина, але й та не знає, де воно сховане.

Священик запропонував зібрати усіх мешканців і прочесати місцевість, але хазяйка готелю, відсунувши фіранку на вікні ризниці, з якого відкривався вид на цвинтар, показала — гори ліворуч, гори праворуч, а внизу долина.

— Нам знадобиться сотня чоловік і сотня років.

Головний землевласник про себе побідкався, що таке гарне місце зайняте цвинтарем, адже небіжчикам байдуже, який вид відкривається з їхніх могил.

— Треба нам з вами якось перебалакати стосовно цвинтаря, — сказав йому священик, угадавши хід його думок. — Небіжчикам я міг би запропонувати значно краще місце, неподалік звідси, а цю ділянку поруч із церквою ми використали б інакше.

— Ніхто не купить її й не стане забудовувати.

— Це з місцевих ніхто не купить, але є ще й туристи, вони геть чманіють від щастя, коли випадає можливість придбати літній будиночок у наших краях. Треба тільки попросити наших земляків тримати язик за зубами. І містечку вигода, і війтівству — вірний бариш.

— Маєте рацію. А й справді, треба буде сказати городянам, щоб не баляндрасили про цвинтар. Це не хтозна-яка робота.

І враз запанувала мовчанка, запанувала надовго, і ніхто не зважувався порушити її. Жінки розглядали краєвид, що відкривався з вікна, священик полірував маленьке бронзове розп'яття, землевласник налив собі ще вина, коваль розшнурував і знову зашнурував собі черевики. Війт раз у раз глипав на годинника, ніби показував цим, що в нього є й інші справи.

Однак ніхто не рушив з місця, кожен із присутніх знав, що містечко Віскос і слівця не проронить, якщо з’явиться покупець на земельну ділянку на місці цвинтаря, промовчить винятково заради приємності бачити в своєму місті, якому загрожує зникнення, ще одного новосела. І на своєму мовчанні городяни ламаного мідяка не зароблять.

А коли б могли заробити? А коли б могли заробити стільки, що стало б їм довіку?

А коли б могли заробити стільки, що стало б довіку і їм, і їхнім дітям?

Цієї самої миті ризницею несподівано пронісся подмух спекотного вітру.

— Ну то як? — запитав священик після п’яти нескінченно довгих хвилин мовчання.

Усі повернулися до нього.

— Якщо наші земляки й справді не пробовкаються, гадаю, ми можемо починати переговори, — відповідав землевласник, обережно підбираючи слова, аби їх не можна було потім витлумачити перекручено або й просто перебрехати.

— Це добрі, роботящі, скромні люди, — підхопила хазяйка готелю, враз перейнявши його стратегію. — От сьогодні, приміром, коли булочник хотів з’ясувати, що діється у Віскосі, ніхто йому нічого не сказав. На них можна покластися.

І знову запала тиша. Однак цього разу мовчанка була тяжкою, гнітючою, викривальною. Утім гра тривала, і тепер слово взяв коваль:

— Справа навіть не в скромності наших мешканців, — сказав він. — А в тому, що ми збираємося зробити, знаючи, що це аморально й неприпустимо.

— Що зробити?

— Продати освячену землю.

Усі в кімнаті полегшено зітхнули. Практичний бік справи можна було вважати вирішеним, а відтак переходити до дискусії на тему моралі.

— Аморально бачити, як занепадає наш Віскос, — мовила війтова дружина. — Усвідомлювати, що ми — останні, хто буде жити в ньому, і що мрії наших пращурів, наших прадідів, Ахава, кельтів за декілька років згинуть, як дим. Незабаром і ми з вами залишимо Віскос: кому дорога ляже до богодільні, хто сяде на шию дітям, змушуючи їх доглядати нас, немічних, старезних, непристосованих до життя у великому місті, своїх кволих батьків, які тужать за життям, яке залишилось позаду, і соромляться того, що не знайшли в собі достоїнства передати новому поколінню дарунок, отриманий від пращурів.

— Ваша правда, — погодився коваль. — Ми живемо аморальним життям. Адже щойно Віскос занепаде, ці поля просто позаростають бур’янами або будуть скуплені за безцінь, з’являться машини, прокладуть нові дороги. Позносять будинки й на їхньому місці, на землі, рясно политій потом наших пращурів, зведуть сталеві вежі. Хліб стануть вирощувати машини, люди будуть приїжджати сюди на роботу, а ввечері роз'їжджатися по домівках, які знаходитимуться далеко звідси. Яка ганьба випала на долю нашого покоління, — ми дозволили, щоб наші діти залишили Віскос, ми виявилися нездатні утримати їх поруч із нами.

— Ми просто зобов’язані порятувати це місто. За всяку ціну, — сказав землевласник.

Йому єдиному з усіх занепад Віскоса обіцяв чималі бариші, — він міг би скупити в ньому геть усе, а потім перепродати якійсь великій компанії, однак він зовсім не був зацікавлений у тому, щоб майже за безцінь позбутися земель, у надрах яких можуть таїтися скарби.

— А ви що скажете, панотче? — звернулася господарка готелю до священика.

— Я тямлю лише в моїй релігії, а в її основі — жертва однієї людини, яка врятувала все людство.

І втретє запала мовчанка, однак ненадовго.

— Мені час готуватися до суботньої служби, — продовжував він. — Давайте зберемося ще раз, ближче до вечора.

Усі негайно погодилися, призначили годину зустрічі. У всіх був діловий, заклопотаний вигляд, ніби на кожного чекали якісь надзвичайно серйозні справи.

— Те, що ви зараз сказали, панотче, — дуже цікаво, — зі звичною для себе бездушністю промовив війт. — Гарна тема для проповіді. Гадаю, всім нам варто сьогодні бути на богослужінні.