Диявол і сеньйорита Прим

***

В одному будинку з готелем містилися: продуктова крамниця, ресторан, де подавали страви місцевої кухні, та шинок, куди навідувалися мешканці Віскоса погомоніти про погоду або про те, що нинішня молодь геть збайдужіла до життя села. «Дев'ять місяців — зима, решта три — каторга», — казали вони, маючи на увазі, що всього лише за дев'яносто днів треба виорати й засіяти поле, виростити й зібрати врожай, скосити й заскиртувати сіно, поостригати овець.

Усі місцеві знали, що живуть у світі, якого більше не існує, та при цьому вперто не хотіли погоджуватися з тим, що вони — останнє покоління хліборобів і пастухів, які впродовж ось уже стількох сторіч мешкали в цих горах. Рано чи пізно з’являться і в їхніх краях машини, і худобу тепер розводитимуть за тридев’ять земель звідси, годуючи її за спеціальним раціоном, і якась велика іноземна фірма, викупивши містечко, перетворить його на гірськолижний курорт.

Така доля вже спіткала всі довколишні містечка, один тільки Віскос не здавався. Справа, певно, була в тім, що надто сильне жило тут почуття обов’язку перед минувшиною й перед пам’яттю пращурів, які колись мешкали на цій землі й втолкували нащадкам, як то важливо — не коритися до останнього.

Приїжджий уважно прочитав реєстраційну картку, міркуючи, як її заповнити. З його акценту місцеві вирішать, що прибув він з якоїсь південноамериканської країни, тож можна написати — «Аргентина», — йому дуже подобалася її футбольна збірна. У графі «Домашня адреса» він зазначив «вулиця Колумбії», пригадавши, що є в Південній Америці такий звичай — на знак поваги називати вулиці й майдани іменами сусідніх держав. А ім’я собі він позичив у одного знаменитого терориста, що жив у минулому столітті.

Не минуло й двох годин, як кожен з 281 мешканця Віскосу вже знав, що приїхав до них чужоземець на ім’я Карлос, і що родом він з Аргентини, а живе в Буенос-Айресі, на славетній вулиці Колумбії. Хай там що, а ось вона, — перевага невеличких містечок: без усяких зусиль з твого боку про тебе відомо всім і все.

Саме на це, між іншим, і розраховував прибулець.

Він піднявся до себе в номер, розібрав валізу, — дістав звідти дещо з одягу, приладдя для гоління, запасну пару черевиків, вітаміни для підтримання імунітету, товстого зошита, в якому робив свої записи, і одинадцять зливків золота по два кіло кожний. Зморившись за цілий день на ногах, від сходження на гору й від тяжкої ноші, він одразу ж заснув, та все ж перед цим підпер вхідні двері стільцем, хоч і знав, що кожному з 281 мешканця Віскосу можна довіряти.

А вранці він випив кави, лишив у портьє одяг, щоб його віддали до пральні, знову поклав до валізи золоті зливки й рушив у напрямі гори, що височіла на схід від села. Дорогою він побачив лише одну місцеву жительку — якась стара, сидячи біля дверей свого будинку, провела його допитливим поглядом.

Зайшовши в ліс, він попрямував до якнайглибшої хащі, і став там чекати, поки вуха призвичаяться до звуків, що їх видавали комахи й птаство, до шурхоту вітру в безлистих кронах. Він знав, що тут хтось може за ним крадькома стежити, і тому мало не цілу годину вдавав, ніби милується природою та байдикує.

Упевнившись, що той, хто міг так ревно стежити за ним, тепер уже подався геть, не довідавшись нічого такого, про що можна було б розповісти сусідам, чужоземець викопав ямку біля підніжжя скелястого валуна, що своєю формою нагадував літеру «У», і заховав там один із зливків. Піднявся схилом ще трохи, ще з годину просидів, удаючи, ніби цілковито занурений у споглядання природи, і побачив ще один валун — цей був схожий на орла. Він викопав ще одну яму й поклав туди решту десять зливків.

Першою, кого побачив він на зворотному шляху до Віскоса, була дівчина, що сиділа з книгою на березі одного з тих численних струмків, що на якийсь час утворюються в тутешніх краях від танення льодовиків. Відчувши його присутність, вона підвела очі, але одразу ж знову занурилася в читання: матінка її, поза всяким сумнівом, свого часу упевнила доньку, що з незнайомцями заводити розмову не варто.

Однак чому б незнайомцям, яких доля занесла до чужої країни, не спробувати завести дружбу з місцевими жителями? У них є на це право, і тому він, підійшовши ближче, сказав:

— Доброго дня. Припікає ниньки не по-осінньому.

Дівчина мовчки кивнула.

— Мені хотілося б дещо тобі показати, — не вгавав він.

Дівчина, як людина вихована, відклала книгу вбік, простягла йому руку й представилася:

— Мене звуть Шанталь. Вечорами я працюю в шинку того готелю, де ви зупинилися. Я ще подивувалася, що ви не стали вечеряти, адже готель має прибуток не лише від здачі номерів, але й з усього, що споживають постояльці. Ви — Карлос, приїхали з Аргентини, мешкаєте на вулиці Колумбії, все місто вже про це знає, бо той, хто приїжджає до нас не в мисливський сезон, так чи інакше опиняється в центрі загальної уваги. Років п’ятдесяти, волосся з сивиною, погляд людини, що встигла пожити й багато побачити. А щодо вашого запрошення… Дякую, звісно, але всі околиці Віскоса я знаю як своїх п’ять пальців, тому, швидше за все, це мені слід би було показати вам таке, чого ви ще ніколи не бачили. Та ви, певно, дуже зайняті.

— Мені 52 роки, і звуть мене не Карлосом, і все, що написано в реєстраційній картці, — неправда.

Шанталь розгубилася, не знаючи, що на це відповісти. А чужоземець продовжував:

— І показати я тобі прагну зовсім не місцеві краєвиди, а таке, чого ти не бачила ніколи у своєму житті.

Шанталь не раз читала про те, як дівчата йшли з незнайомцями до лісової глушини, а потім їх більше ніхто ніколи не бачив. На якусь мить охопив її жах, але тієї ж миті він зник, поступившись місцем жазі пригод. Хай там що, а ця людина ні на що зле просто не зважиться, — вона ж щойно сказала йому, що весь Віскос знає про нього, нехай навіть відомості, які він залишив про себе, не відповідають дійсності.

— А хто ви такий? — запитала вона. — Якщо тепер ви сказали мені правду, то я можу повідомити в поліцію, що ви не той, за кого себе видаєте. Хіба вам це не відомо?

— Обіцяю відповісти на всі твої запитання, але спочатку ходімо зі мною. Це недалеко — хвилин із п’ять ходьби.

Глибоко зітхнувши, Шанталь закрила книгу, і відчула, як острах у її душі перетворюється на захопливе очікування якогось дива. Затим підвелася й мовчки покрокувала слідом за незнайомцем, не сумніваючись, втім, що чекатиме на неї чергове розчарування: таке вже траплялося, — щоразу все починалося з багатообіцяючої зустрічі, та незабаром перетворювалося на нездійсненну мрію про кохання.

Чужинець тим часом підвів її до валуна, що нагадував літеру «У», вказав Шанталь на горбок свіжоскопаної землі й попрохав, аби дівчина подивилася, що там зарите.

— Замащуся, — сказала Шанталь. — Руки забрудню й сукню.

Чужинець підібрав із долу гілляку, зламав її й простягнув Шанталь. Та здивувалася, однак вирішила мовчки робити все, що той попросить, і заходилася копати.

Хвилин через п’ять перед нею опинився жовтавий, весь у грудках налиплої землі брусок.

— Схоже на золото, — сказала вона.

— Це і є золото. Моє золото. Зроби ласку, закопай його.

Шанталь послухалася. Чужинець підвів її до іншої схованки. Вона знову заходилася розкопувати землю, і цього разу була вражена — такої кількості золота вона зроду не бачила!

— Це теж золото. І воно теж належить мені.

Шанталь приготувалася було засипати яму землею, однак чужоземець попрохав лишити все, як є. Потім він вмостився на камінь, запалив і уп’явся поглядом кудись вдалину.

— Навіщо ви мені його показали? — запитала Шанталь.

Він мовчав.

— Хто ви такий? І що ви робите у Віскосі? Для чого показали мені золото? Хіба ви не розумієте, що я можу всім розповісти про те, що заховане на цьому схилі?

— Занадто багато питань одразу, — відказав чужинець, не зводячи очей з гори й ніби не помічаючи присутності Шанталь. — Ну а стосовно того, щоб розповісти всім… Мені тільки того й треба.

— Адже ви пообіцяли відповісти мені на всі запитання, якщо я прийду сюди.

— Передовсім, не варто вірити обіцянкам. А на світі їх пребагато — обіцяють багатство, спасіння душі, кохання до гробу-віку. Є люди, які вважають, буцімто мають право обіцяти що завгодно. Є й інші — ті погоджуються вірити в будь-які обіцянки, аби тільки вони гарантували їм іншу, ліпшу долю. Ти належиш до других. Той, хто обіцяє, але обіцянки не виконує, врешті стає безсилим і жалюгідним. Те ж саме трапляється з легковірами, які хапаються за обіцяне.

Він навмисне все ускладнював, бо вів зараз мову про своє власне життя, про ту ніч, яка змінила його долю, про неправду, яку мусив прийняти, бо правду прийняти було неможливо. А коли вже він хотів, аби зміст його слів долинув до Шанталь, то говорити з нею мусив її мовою.

Однак дівчина розуміла майже все. Чужоземець, як і всякий мужчина в літах, певне, тільки й думав про те, як би переспати з юнкою. Як і всяка людська істота, він був упевнений, що за гроші можна одержати геть усе. Як і всякий приїжджий, він вважав, що провінційні дівчата такі наївні й недосвідчені, що пристануть на будь-яку пропозицію — реально озвучену чи ту, яку вони самі собі малюють у власній уяві, — бо така пропозиція означає принаймні хоч якийсь шанс коли-небудь вибратися із глушини.

Не він перший і, на жаль, не він останній, хто намагається спокусити її так просто й грубо. Шанталь бентежило лише одне — надто вже багато золота він їй пропонував, вона ніколи й гадки не мала, що варта такої ціни, — це водночас і лестило їй, і викликало в неї жах.

— Я не дитина, аби вірити в обіцянки, — відповідала вона, намагаючись виграти час.

— Однак вірила й продовжуєш вірити.

— Ви помиляєтесь, я знаю, що живу в раю, я читала Біблію й не повторю помилки Єви, яка не бажала вдовольнятися тим, що мала.

Звісно, вона казала неправду й у глибині душі вже починала непокоїтися, що чужоземець от-от може втратити до неї інтерес і піти собі геть. Насправді вона сама заманила чужоземця в пастку, підлаштувавши цю зустріч у лісі й обравши собі такий стратегічно вигідний пункт, щоб на зворотному шляху він ніяк не зміг розминуться з нею, так, щоб було з ким погомоніти, було від кого почути обіцянку, а потім декілька днів поспіль марити про те, що ось, гляди, і прийде нове кохання, і вона назавжди покине долину, в якій народилася. Незважаючи на численні сердечні рани, Шанталь вірила, що зустріне ще того, кого покохає на все життя. Бували часи, коли вона нехтувала пропозиціями, що представлялися, вважаючи, що достойна ліпшої долі, але тепер відчувала, що час летить надто швидко, швидше, ніж здавалося колись, і нині вона готова була покинути Віскос із першим-ліпшим, з кожним, хто погодиться забрати її звідси, хай навіть вона й не матиме до нього ніяких почуттів. Шанталь була впевнена, що навчиться кохати його, — зрештою, любов, як майже все інше, — справа часу.

Її міркування урвав голос чужинця:

— Ото я й хочу зрозуміти, де ми живемо — у раю чи в пеклі.

Пастка спрацювала.

— У раю. Але навіть рай зрештою приїдається.

Це була пробна куля. Слова Шанталь насправді означали: «Я вільна, я — не проти». А він тепер мав би запитати: «І тобі теж рай приївся?»

— І тобі теж рай приївся? — запитав чужоземець.

Тепер треба поводитися якомога обережніше, не пороти гарячку, не сполохати здобич.

— Сама не знаю. Іноді відчуваю, що приївся, а іноді здається, що мені написано жити тут і вдалині від Віскоса я просто не витримала б.

Наступний крок: удавати цілковиту байдужність.

— Гаразд, коли ви нічого не хочете розповісти мені про це золото, то красненько дякую вам за приємну прогулянку. Піду-но я собі на свій бережечок дочитувати книжку. Дякую.

— Хвилинку!

Ага!

— Звісно, я хочу пояснити тобі, що то за золото, інакше навіщо мені тебе сюди приводити?

Секс, гроші, влада, обіцянки — так вона й знала! Проте Шанталь удала, ніби чекає якогось приголомшливого відкриття: чоловіки завше знаходять якусь дивну втіху у відчутті власної вищості, а тому не знають, що в більшості випадків поводяться абсолютно передбачувано.

— Ви, либонь, людина дуже досвідчена, знаєте життя й можете мене багато чого навчити.

Отак і треба! Найважливіше правило — у слушний момент, щоб не сполохати, ледь-ледь послабити хватку, погладити по шерстці.

— От тільки дивна у вас звичка: замість того щоб відповісти на найпростіше запитання, розводите довгі рацеї про обіцянки чи про те, як усім нам слід жити. Я охоче залишуся, якщо тільки ви відповісте на запитання, яке я поставила вам із самого початку: хто ви такий і що тут робите?

Чужоземець, що до цієї миті продовжував споглядати гори, тепер перевів погляд на дівчину. Йому стільки років доводилося мати справу з найрізноманітнішими представниками роду людського, що тепер він міг би майже точно сказати, про що вона думає. Шанталь майже напевно вважає, що він показав їй золото задля того, щоб вразити своїм багатством, так само як і вона зараз намагається своєю юністю й байдужістю справити враження на нього.

— Хто я такий? Ну, скажімо, той, хто вже досить давно шукає одну істину. Теоретично я її вже встановив, а от перевірити на практиці не доводилося поки що жодного разу.

— Що ж то за істина?

— Вона стосується людської природи. Я відкрив, що коли нам представляється можливість піддатися спокусі, то зрештою це неодмінно трапиться. Будь-яка людська істота на землі, за сприятливих умов, ясна річ, схильна творити зло.

— А я вважаю…

— Мова не про те, що вважаєш ти, чи що вважаю я, чи в що нам хотілося б вірити. Мова про те, чи вірна моя теорія. Ти хотіла знати, хто я? Я — промисловець, я дуже заможний і дуже відомий, я був царем і богом для тисяч людей; часом я був з ними жорстокий, а за необхідності — добрий.

«Я — той, хто наяву пережив таке, що іншим людям не привидиться й уві сні, той, хто знаходив безмежність блаженства й володів безконечним осягненням. Я — той, хто пізнав рай, вважаючи, що знемагає в пеклі сімейної буденщини, і той, хто пізнав пекло, попри те що міг би раювати на всеосяжній свободі. Я — той, хто все своє життя творив добро й зло, й, думаю, ніхто на світі не підготований краще, ніж я, до відповіді на питання про саму суть буття. І тому я тут. І я знаю, про що ти зараз запитаєш».

Спантеличена, Шанталь відчула, що необхідно зараз же намацати ґрунт під ногами.

— Ви чекаєте, що я запитаю: «Для чого ви показали мені золото?» Та я й справді хочу знати, що робить у нас у Віскосі промисловець із гучним ім’ям і великими грошима, коли відповідь на своє запитання він може знайти, попорпавшись у книгах, повчившись в університеті чи просто піднайнявши якогось знаменитого філософа.

Тямущість Шанталь припала чужоземцеві до вподоби. От і добре, — він знову, втім, як і завше, зробив правильний вибір.

— Я прийшов до Віскоса, бо в мене визрів план. Якось я бачив у театрі п’єсу Дюрренматта, ти, певно, знаєш такого?

Це була чистісінька провокація: абсолютно ясно, що дівчина найменшого уявлення про нього не має, та зараз вона знову вдаватиме цілковиту байдужість, ніби чудово розуміє, про кого йде мова.

— Ну, далі, — мовила Шанталь із напускною байдужістю.

— Радий, що ти знаєш це ім’я, однак, коли твоя ласка, нагадаю, про яку саме п’єсу йдеться, — він ретельно обмірковував кожне слово, домагаючись, аби кожна фраза звучала без перебільшеного цинізму і водночас із твердістю, властивою словам того, хто бреше свідомо й навмисно. — Дія там відбувається в маленькому містечку, до якого приїздить одна дама, яка раніше там мешкала, причому приїздить вона з однією лише метою — принизити й знищити людину, яка в молодості знехтувала нею. У підґрунті всього її життя, її нещасних шлюбів, а також цілковито втіленого прагнення розбагатіти лежить одне бажання: помститися тому, хто був її першим коханням.

«І отоді я затіяв свою власну гру — вирішив завітати до якогось глухого містечка, відокремленого від усього світу, туди, де люди дивляться на життя радісно, мирно, співчутливо. Прийти — і спробувати влаштувати так, аби вони порушили якусь із основних заповідей».

Шанталь повернула голову й стала дивитися на гори. Вона збагнула: чужоземець здогадався, що ім’я Дюрренматта їй ні про що не говорить, і тепер з острахом чекала, чи не питатиме він її про заповіді, бо вона завжди була далека від релігії й тому не мала про них уяви.

— У цьому місті всі люди, починаючи з тебе, — чесні, — продовжував чужоземець. — Я показав тобі зливок золота, яке могло б зробити тебе незалежною, дозволило б поїхати звідси, подорожувати по світу — словом, дало б усе, про що тільки можуть мріяти дівчата з глухих маленьких містечок. Золото залишатиметься тут, а ти, знаючи, що воно належить мені, якщо забажаєш, все-таки зможеш забрати його. А коли забереш, то переступиш заповідь «Не вкради».

Дівчина повернула голову в його бік.

— А що стосується решти десяти зливків, то завдяки цьому золотові всі жителі Віскоса до кінця днів своїх спекалися б необхідності працювати, — продовжував чужоземець. — Я не прохав тебе закидати злитки землею, бо маю намір переховати їх до іншого місця, про яке знатиму тільки я сам. Я волію, щоб ти, коли повернешся до міста, розповіла усім, що бачила це золото і що я готовий вручити його людям. Але є одна умова: вони мусять вчинити таке, про що ніколи й помислити не наважувалися.

— Наприклад.

— Прикладів наводити не стану, а просто скажу: я бажаю, щоб вони переступили заповідь «Не убий».

— Що? — мало не скрикнула Шанталь.

— Те, що чуєш. Я бажаю, щоб вони вчинили злочин.

Раптом він помітив, що тіло в дівчини напружилося, і зрозумів, що будь-якої миті та може підхопитися й піти, не дослухавши його до кінця. Слід поквапитися, аби розповісти їй про весь свій задум.

— Я даю їм тиждень строку. Якщо до завершення сьомої доби когось із мешканців Віскоса, байдуже кого, — ні на що не годного кволого дідугана, чи когось невиліковно хворого, чи дурника-недоумка, з яким купа клопоту, — буде знайдено вбитим, то я віддам золото вашому містові й зроблю висновок, що всі ми обтяжені злом. Якщо ж ти викрадеш зливок, а Віскос спроможеться подолати спокусу, або трапиться навпаки, — це впевнить мене в тім, що є на світі й погані, й добрі люди, та заразом і поставить у скрутне становище, оскільки означатиме духовну боротьбу з непередбачуваним результатом, — адже перемогу може одержати й та, й інша сторона. Ти ж бо сама віриш у Бога, у життя духу, у битву між янголами та демонами?

Шанталь нічого не відповіла, і він відчув, що ризикує: запитання недоречне — дівчина може просто повернутися до нього спиною й дременути, не дослухавши. Отже, годі іронізувати, настав час переходити прямо до справи.

— Та якщо мені доведеться полишити Віскос разом з усіма одинадцятьма зливками, це означатиме: все, у що я прагнув вірити, виявилося неправдою. Я помру, одержавши саме ту відповідь, якої мені одержувати не хотілося, бо життя було б для мене більш прийнятним, якби з’ясувалося, що я мав рацію й міг пересвідчитися в тому, що у світі панує зло.

«Хай навіть при цьому я страждав би як і раніше, та, коли страждають усі, біль терпіти легше. Але якщо переживати великі трагедії призначено лише декому з нас, то виходить, у задумі Творця і його творінні щось не так».

Очі Шанталь були повні сліз, проте, зібравши всі сили, вона опанувала собою:

— Навіщо ви задумали таке? Чому обрали для цього мій Віскос?

— Справа навіть не в тобі й не в твоєму містечку, — я думаю лише про себе, бо в історії однієї людини міститься історія всього людства. Я бажаю знати, добрі ми чи злі. Якщо добрі, виходить, Бог — справедливий і простить мені все, що я накоїв: простить мені те зло, що я бажав лиходіям, які намагалися занапастити мене, простить ті хибні рішення, які приймав у найважливіші хвилини свого життя, і ту пропозицію, яку я зробив тобі п’ять хвилин тому. Простить, тому що це Він підштовхнув мене на порочний шлях.

«Ну а якщо ж ми злі, тоді все дозволено, і я ніколи не вчиняв ніяких хибних кроків, і всі ми вже приречені, і все, що робимо в земному нашому житті, особливої ваги не має, бо порятунок від загробних мук не залежить ні від дум людських, ні від діянь».

Перш ніж Шанталь утекла, він устиг додати:

— Може статися й так, що ти вирішиш не мати зі мною справи. Але тоді я сам розповім усім, що дав тобі можливість допомогти мешканцям Віскоса, а ти нею знехтувала. Я сам запропоную їм те саме, що пропонував тобі. І коли вже вони вирішать убити когось, то, цілком імовірно, жертвою станеш саме ти.