Диявол і сеньйорита Прим

***

Шанталь, не вагаючись більше ні секунди, попрямувала до Y-подібного валуна, міркуючи дорогою, як діятиме, коли забере золото. Повернеться додому, візьме всі свої заощадження, переодягнеться, щоб не залежати від примх погоди, спуститься до шосе, піймає попутку. І кінці у воду, жодних парі, — тутешній люд не заслуговує на багатство, що само ладне впасти йому в руки. Валізи вона не братиме, аби ніхто не здогадався, що вона назавжди полишає Віскос із усіма його гарними й безглуздими легендами, з усіма його боязкими й шляхетними мешканцями, з його шинком, де завжди повно відвідувачів, які обговорюють день у день ті самі теми, з його церквою, куди вона ніколи не ходила. Звісно, не можна виключити й того, що на автовокзалі на неї вже чекатиме поліція, — у випадку якщо чужоземець звинуватить її у крадіжці і т. д. й т. п. Однак зараз дівчина готова була йти на будь-який ризик.

І ненависть, яку вона відчувала ще півгодини тому, змінилася іншим, набагато розрадливішим почуттям, — Шанталь тішилася майбутньою помстою.

Вона тішилася тим, що невдовзі покаже всім землякам, скільки зла таїться в глибинах їхніх нібито простих і добрих душ. Всі вони мріють вчинити злочин, — але всього лише мріють, бо ніколи не зважаться на це. Так і продрімають вони до кінця убогого свого віку, торочачи собі, що вони шляхетні, законослухняні, завжди готові за всяку ціну боронити достоїнство рідного містечка, — та при цьому будуть знати, що лише страх не дав їм убити безвинного. Щоранку вони будуть вихваляти себе за душевну цілісність, а ночами проклинати за те, що проґавили таку нагоду!

Протягом найближчих трьох місяців у шинку тільки й базікатимуть про те, які добропорядні й шляхетні люди мешкають у Віскосі. Потім настане мисливський сезон, і на якийсь час ця тема затихне, бо іноземцям нічого знати не слід, нехай думають, ніби їх занесло в благословенну глушину, де всі між собою приятелюють, де незмінно панує добро, де природа щедра, а місцеві продукти, що продаються з ятки, яку хазяйка готелю йменує «крамничкою», — просто просочені цією безкорисливою любов’ю.

Та завершиться сезон, і городяни на дозвіллі знову візьмуться обговорювати цю тему. Однак цього разу, оскільки про проґавлене багатство міркував кожен з них багато вечорів поспіль, почнуть вони висувати й обґрунтовувати причини свого вчинку, допитуватися, чому ж все-таки ніхто так і не зважився в нічній пітьмі й тиші пристукнути нікому не потрібну бабцю Берту в обмін на десять зливків золота? Чому пастух Сантьяго, який щоранку жене свою череду на гірський схил, не став жертвою нещасного випадку на полюванні? Так і будуть вони перебирати можливі варіанти — спочатку долаючи сором, а потім із злістю.

Мине рік, і лютою ненавистю зненавидять один одного мешканці містечка — унікальний шанс випав Віскосові, а він його проґавив. Згадають тоді й про неї, про Шанталь Прим, яка, очевидячки, підгледіла, де чужоземець ховав золото, прихопила його із собою та тільки її й бачили. Отоді й почнуть перемивати їй кісточки, згадувати її недобрим словом, невдячну злиденну сироту, якій, після того як не стало її бабці, кожен допомагав чим міг, яка, не зумівши знайти собі чоловіка й поїхати з Віскоса, влаштувалася на роботу в шинок, яка спала з постояльцями готелю, вибираючи, як правило, мужчин в літах, яка пускала бісики всім туристам, випрошуючи щедрі чайові.

І до гробової дошки роздиратимуть їх лише два почуття — жалість до себе й ненависть. А Шанталь буде щаслива своєю помстою. Вона ніколи не забуде, якими очима дивилися на неї ті, хто прийшов по хліб, як поглядом благали її не прохопитися про злочин, на який вони ніколи не зважаться, аби враз ополчитися проти неї, ніби це вона винувата в тому, що боягузтво їхнє врешті спливло на поверхню.

«Жакет. Шкіряні штани. Надягну дві сорочки, золото прив’яжу до пояса. Жакет. Шкіряні штани. Жакет».

І ось вона стоїть перед валуном, що нагадує формою букву «Y», а поруч валяється гостра гілляка, — два дні тому вона розкопувала нею землю. Шанталь зупинилася, аби сповна відчути цю мить, яка перетворить її з чесноі дівчини на злодійку.

Нічого подібного. Чужоземець спровокував її, і вона всього лише одержить компенсацію. Вона заслужила це золото. Це її гонорар за виконання ролі в цьому фарсі. Ні, набагато більше — за те, що витримала погляди нереалізованих убивць, які зібралися біля хлібного фургону. За те, що все життя прожила у Віскосі. За те, що не стуляла очей три ночі поспіль, за її занапащену душу, якщо, звісно, душа й порятунок душі існують.

Вона розкопала пухку землю й побачила зливок. А щойно побачила, — почула якісь звуки.

За нею стежили. Шанталь машинально закидала ямку грудками землі, розуміючи, що це однак безглуздо. Потім обернулася, готова удатися до пояснень, — вона шукала скарб, бо бачила, як неподалік проходив чужоземець, а сьогодні вранці помітила скопану землю.

Але від побаченого в неї відібрало мову — того, хто стояв перед нею, не цікавив ані скарб, ані розбрат у Віскосі, ані справедливість, ані правосуддя. Його цікавила лише кров.

Біла мітка на лівому вусі. Проклятий вовк.

Він стояв якраз між нею і найближчим деревом, загороджуючи прохід. Шанталь вклякла на місці, наче загіпнотизована індиговими вовчими очима, але думки в голові крутилися зі скаженою швидкістю: що робити? Пустити в діло гілляку? Вона надто тонка, щоб правити за зброю. Заскочити на Y-подібний валун? Він надто низький. Забути про легенду й спробувати налякати цього вовчиська, як учинила б вона зі всяким сіроманцем? Надто ризиковано, ліпше вже вірити, що в кожній легенді таїться істина.

«Це кара».

Кара, й до того ж несправедлива, як і все, що було в її житті. Здається, Бог обрав її, щоб продемонструвати свою ненависть до цього світу.

Скорившись якомусь несвідомому спонуканню, Шанталь поклала гілляку на землю, та так повільно, що, здавалося, рух той тривав цілу вічність, звела руки до шиї, затуляючи її від вовчих щелеп. Як шкода, що не надягла вона свої шкіряні штани, стегно — це ще одне уразливе місце. Якщо вовк перекусить артерію, вона за десять хвилин стече кров’ю, принаймні так казали мисливці, пояснюючи, чому вони носять такі високі чоботи.

Вовк вишкірився й глухо, загрозливо загарчав. Він не страхав, а готувався напасти. Шанталь пильно й невідривно дивилася йому в очі, хоч при вигляді вищирених іклів серце в неї закалатало.

Вже зовсім скоро з’ясується, накинеться він на неї чи піде геть. Але Шанталь вже зараз знала — не піде. Вона подивилася собі під ноги, боячись спіткнутися об якийсь камінець, але нічого не побачила. Надумала рушити вовкові назустріч, — нехай він устромить у неї ікла, і тоді, тягнучи його за собою, вона відбіжить за дерево. Вона перетерпить біль.

Шанталь згадала про золото. Подумала, що незабаром повернеться й забере його. Вона чіплялася за будь-яку надію, аби та додала їй сил і допомогла гідно зустріти мить, коли гострі ікла до кістки розітнуть їй тіло, коли вона, імовірно, не встоїть на ногах і вовк учепиться їй у карк.

Вона приготувалася кинутися вперед.

Цієї миті, як у кіно, вона побачила, як за спиною вовка, хоч і на досить значній віддалі, з’явилася якась людина.

Вовк теж відчув чиюсь присутність, однак голови не повернув, і Шанталь продовжувала дивитися йому прямо у вічі. Їй здавалося, що лише силою свого погляду вона втримує його від стрибка, і тому не хотіла наражати себе на ще більший ризик, — якщо хтось і справді з’явився, її шанси на порятунок зростають, нехай навіть порятунок цей буде вартий їй зливка золота.

Людина мовчки нахилилася, а потім рушила вліво. Шанталь знала, там стоїть дерево, на яке можна легко й швидко видертися. Цієї миті щось майнуло в повітрі, і біля вовка впав камінь. Звір із неймовірною швидкістю розвернувся у бік небезпеки.

— Біжи! — гукнув чужоземець.

Шанталь прожогом кинулася до свого єдиного захистку, а чужоземець із несподіваною спритністю видерся на інше дерево. Коли проклятий вовк підскочив до нього, той уже був у безпеці.

Вовк із гарчанням заходився підстрибувати, норовлячи видертися на стовбур.

— Гілля! Зберіть гілляки! — гукнула Шанталь.

Однак чужоземця немов правець ухопив. Мусила тричі повторити ці слова, перш ніж той зрозумів, що має зробити, і заходився, обриваючи гілки, жбурляти їх у бік хижака.

— Ну ж бо! Зберіть гілки в жмут і підпаліть! У мене немає запальнички! — у голосі Шанталь чувся розпач людини, яка от-от мусить загинути.

Чужоземець зібрав декілька гілок, однак минула, здавалося, ціла вічність, поки він спромігся їх підпалити, — учорашня буря все просочила вологою, а сонце в цю пору року рідко виглядає з-за хмар.

Шанталь дочекалася, поки імпровізований смолоскип запалає якнайдужче. Аби її воля, вона залишила б чужоземця отутечки до ночі, — хай би й сам пізнав страх, якого хотів нагнати на увесь світ. Одначе вона зібралася полишити Віскос і, виходить, хоч-не-хоч мусить допомогти йому.

— Ну ж бо, тепер покажіть, що ви чоловік! — гукнула вона. — Злізьте з дерева, міцно тримайте смолоскип і спрямуйте його в бік вовка.

Чужоземець не ворушився, ніби йому заціпило.

— Ну ж бо! — знову пролунав її зойк, і, почувши його, чужоземець скорився тій владній силі, яка бриніла в голосі дівчини, — силі, народженій жахом, але водночас і здатністю за лічені секунди приймати рішення й здійснювати вчинки, лишаючи острах і страждання на потім.

Він почав спускатися, стискаючи в руці палаюче гілля й не звертаючи уваги на іскри, що, здіймаючись, обпалювали йому лице. Зовсім поруч він побачив спінену, вискалену морду звіра, і страх його помножився. Однак він мусив якось діяти бодай тепер, якщо вже він сидів склавши руки в той день, коли викрали його дружину й убили його дочок.

— Дивіться йому прямо у вічі! — почув він крик Шанталь.

Він скорився. З кожною миттю йому ставало легше: тепер він може дивитися не на зброю в руках ворога, а на нього самого. Тепер вони в рівних умовах, тепер обоє можуть вселити одне одному жах.

Він зістрибнув на землю. Вовк відсахнувся, злякавшись вогню, — він продовжував гарчати й стрибати, але близько не підходив.

— Відтісни його!

Чужоземець зробив крок назустріч вовкові. Той загарчав ще голосніше, вишкірив ікла, проте відступив.

— Наступай на нього! Жени!

Смолоскип тепер палав ще яскравіше, але чужоземець помітив, — ще трохи — і він обпече собі руки. Часу вже не лишалось. Не роздумуючи й пильно дивлячись у лиховісні індигові очі вовчиська, він кинувся вперед. Вовк припинив гарчати й підскакувати, — він повернувся й щез у лісовій хащі.

Шанталь одразу ж спустилася з дерева. Коли тільки вона встигла назбирати з землі пучок хмизу й змайструвати свій власний смолоскип?

— Ходімо звідси! Хутчій!

Куди?

Куди? Невже у Віскос, щоб усі побачили їх разом? Щоб утрапити в нову засідку, де вогонь уже їх не порятує? Відчувши, як у неї болить спина, як колотиться серце, вона опустилася на землю.

— Розклади багаття, — сказала вона чужоземцеві. — Я маю подумати.

Вона ворухнулася і скрикнула: плече пройняв гострий біль.

Чужоземець назбирав хмизу, листя й розіклав багаття. З кожним рухом Шанталь корчилася від болю й глухо стогнала, — мабуть, сильно забилася, залазячи на дерево.

— Нічого-нічого, — мовив чужоземець, дивлячись, як вона страждає. — Ти нічого собі не зламала. Зі мною таке бувало, — у хвилини граничного напруження м’язи скорочуються. Давай я розітру тобі плече.

— Не чіпай мене! Не підходь до мене. Не заговорюй зі мною.

Біль, страх, сором. Можна не сумніватися, — коли вона викопувала золото, чужоземець стояв десь поблизу, він знав (бо супутником його був диявол, а дияволи читають у людській душі, як у розгорненій книзі), що цього разу Шанталь зважиться викрасти зливок.

Знав він і про те, що цієї хвилини все містечко мріяло вчинити злочин. Знав і про те, що злочин так і не буде скоєно, бо ніхто не зважиться на таке, але самого вже їхнього наміру задосить, аби відповісти на його запитання: людина передовсім є носій зла. Знав чужоземець і про те, що Шанталь мала намір утекти, а парі, яке вони уклали напередодні, вже нічого не значить, і він може повертатися туди, звідки приїхав (а звідки, по суті, він приїхав?), попрощавшись із своїми скарбами й підтвердивши власні підозри.

Він спробував було влаштуватися зручніше, але виявилося, що це геть неможливо, — зоставалося тільки сидіти нерухомо. Курилося багаття, — воно утримувало вовка на певній віддалі, але незабаром воно приверне увагу пастухів. Вони підійдуть ближче й побачать їх разом.

Він пригадав, що сьогодні субота. Люди сидять по своїх домівках, захаращених навдивовижу неоковирними дрібничками, прикрашених репродукціями знаменитих полотен, гіпсовими зображеннями святих, і прагнуть розваг, утім незабаром вони матимуть таку розвагу, якої не бувало тут із часів Другої світової.

— Не смій говорити зі мною.

— Я не вимовив ні слова.

«Заревіти, чи що?» — подумала Шанталь, однак при ньому їй не хотілося плакати, і вона стримала сльози.

— Я врятувала тобі життя. Я заробила це золото.

— Це я врятував тобі життя. Вовк збирався напасти на тебе.

Чиста правда.

— Але, з іншого боку, мені здається, ти врятувала щось у моїй душі, — продовжував чужоземець.

Старий трюк. Вона вдаватиме, ніби не тямить, про що йде мова, і це стане чимось на кшталт дозволу скористатися його багатством і назавжди покинути тутешні краї. Тим усе й скінчиться.

— Я маю на увазі наше вчорашнє парі. Мене розпинав такий несамовитий біль, що єдину втіху я бачив лише в тому, щоб заподіяти іншим такі ж страждання, як відчуваю сам. Твоя правда.

Дияволові, що невідступно стежив за чужоземцем, ці слова геть не припали до смаку. Він попрохав було допомоги в диявола дівчини, але той з'явився на світ зовсім недавно і поки що не міг цілковито управляти Шанталь.

— І що це міняє?

— Нічогісінько. Ми уклали парі, і я певен, що виграю. Однак я усвідомлюю всю свою злиденність і розумію, чому став таким: я вважав, що мої нещастя звалилися на мене незаслужено.

Шанталь міркувала, як би їм непомітно вибратися з лісу, — була досвітня година, проте лишатися далі тут більше не можна.

— Я вважаю, що чесно заробила своє золото, і заберу його, якщо тільки ти мені не перешкоджатимеш, — сказала вона. — І тобі раджу зробити те ж саме, — ні тобі, ні мені не варто повертатись у Віскос. Давай спустимося в долину, вийдемо на шосе, піймаємо попутку, а далі кожен рушить своєю дорогою.

— Іди. Але знай, що цієї самої миті мешканці Віскоса вирішують, хто мусить померти.

— Можливо. Вони будуть вирішувати це протягом найближчих двох днів, поки не мине строк, а потім ще років зо два, — сперечатимуться, кому ж бути жертвою. О, я знаю своїх земляків, — вони нерішучі, коли слід діяти, і невблаганні, коли треба звалити на когось провину. Якщо ти не повернешся, вони навіть не обтяжуватимуть себе спробами дізнатися правду, а просто постановлять, що я все це вигадала.

— Віскос нічим не вирізняється з-поміж інших міст. Усе, що діється в ньому, має місце й на інших континентах, в інших містах, селищах, монастирях, байдуже де. Однак тобі це невтямки, як і невтямки те, що фортуна цього разу прихильна до мене, — я вірно обрав людину, яка мені допоможе.

«Авжеж, оцю от дівчину, яка сидить поруч, вона видається чесною й працьовитою, а насправді метикує лише про те, як би помститися. Нам не дано узріти ворога, бо коли ми підемо до самого кінця, то виявимо, що істинний наш ворог — Господь Бог, що змусив нас пройти через усе те, що ми пройшли, — і тому ми зриваємо досаду за невдачі й розчарування на всьому, що нас оточує. І ніколи не вгамувати нам спрагу помсти, бо вона спрямована проти самого життя».

— Про що ми говоримо? — запитала Шанталь, роздратована тим, що чужоземець, якого вона ненавиділа більше за всіх на світі, так гарно розуміє, що коїться в неї в душі. — Чому б не взяти золото й не піти?

— Тому що вчора я второпав: пропонуючи вчинити те, що викликає у мене найбільшу відразу, — убити людину без причини й мотиву, як убили колись мою дружину й дочок, я насправді хочу врятуватися. Пам’ятаєш, під час нашої другої зустрічі я цитував тобі слова одного філософа? Того самого, який сказав, що й у Господа Бога є пекло — це його любов до людей, бо людське ставлення терзає Його щомиті протягом усього Його вічного життя. Пригадуєш?

Втім, цей же філософ сказав і дещо інше: людині потрібна скверна, яка таїться в ній, — без неї душа не віднайде досконалості.

— Не розумію.

— Раніше я думав лише про відплату. Як і твої земляки, я дні й ночі марив про це, вибудовував плани, уявляв — і нічого не робив. Якийсь час по газетах я стежив за долею людей, які втратили своїх близьких у ситуаціях, подібних до моєї, але діяли вони зовсім інакше: вони організовували групи підтримки жертв, боролися за торжество справедливості, проводили кампанії й тим самим показували, що біль утрати ніяк і ніколи не може бути заповнений чи зцілений відплатою.

Що ж, я теж намагався поглянути на все, що діється, під іншим, більш великодушним, чи що, кутом зору. І не зумів. А тепер от, коли я набрався сміливості, коли підійшов до самого краю, то угледів на самому дні цієї безодні світло.

— Продовжуй, — сказала Шанталь, бо вона теж побачила якесь світло.

— Я не прагну довести, що людство — розбещене й порочне. Я прагну довести, що підсвідомо я сам напрошувався на те, що зі мною сталося, бо я кепська людина, виродженець і цілковито заслужив кару, послану мені долею.

— Ти хочеш довести, що Бог справедливий?

Чужоземець ненадовго замислився.

— Можливо.

— Я не знаю, чи Бог справедливий. Принаймні зі мною він вчинив не надто правильно, і дужче всього душу мені понівечило саме усвідомлення власного безсилля. Я не можу бути ані доброю, як воліла б, ані поганою, як було б, на мою думку, варто. Ще декілька хвилин тому я гадала, що Господь обрав мене, аби помститися людям за всі ті прикрощі, які вони заподіяли Йому.

«Гадаю, тебе охоплюють такі само сумніви, тільки масштаб їхній незрівнянно більший, — ти був добрим і не одержав за це винагороди».

Шанталь здивувалася цим невимовленим словам. Демон чужоземця помітив: сяйво, що йшло від ангела дівчини, подужчало.

«Дій!» — наказав він демонові Шанталь.

«Я стараюся, — відповідав той. — Але це нелегка битва».

— Ні, тебе гнітить не Господня справедливість, — сказав чужоземець. — А те, що ти завжди воліла бути жертвою обставин. Я знавав багатьох, хто опинився в такому положенні.

— Приміром, ти.

— Ні. Я повстав проти того, що зі мною сталося, і мене мало переймає, до вподоби це комусь чи ні. А ти, навпаки, з головою увійшла в роль бідної беззахисної сироти, яку всі мають любити й жаліти, а оскільки люблять і жаліють тебе не завжди, твоя невтоленна потреба в любові перетворилася на прагнення помсти, — нечітке й неусвідомлене. У глибині душі ти воліла б нічим не вирізнятися з-поміж решти мешканців Віскоса, — втім, кожен з нас прагне бути таким, як усі. Але в твоєму випадку доля розпорядилася інакше.

Шанталь мовчки покрутила головою.

«Ну ж бо, зроби що-небудь!» — мовив демон Шанталь своєму колезі.

— Вона каже «ні», а тим часом душа її відкривається для осягнення й каже «так».

Демон чужоземця був зачеплений тим, що новоприбулець помітив, — у нього забракло сил, аби змусити свого підопічного замовкнути.

«Слова нікуди не ведуть, — відказав він. — Нехай собі побалакають, — життя саме змусить їх діяти всупереч тому, про що вони говорять».

— Я не хотів перебивати тебе, — сказав чужоземець. — Будь ласка, продовжуй. Що ти казала про Господню справедливість?

Шанталь звеселилася, — вже не муситиме слухати те, чого слухати не хочеться.

— Не знаю, чи ти зрозумієш. А втім, ти, певне, помітив, — Віскос не надто вирізняється релігійністю, попри те що в ньому, як і в кожному містечку нашої округи, є церква. Саме тому Ахав, нехай навіть навернений святим Савинієм, вельми сумнівався в тому, що священики зможуть вплинути на його перших мешканців, більшу частину з яких становили розбійники. Ахав вважав, що святі отці, торочачи про вічні муки на тім світі, не зможуть утримати їх від нових злодіянь. Той, кому нема чого втрачати, про вічність не думає.

Ясна річ, щойно в місті з’явився перший священик, Ахав відчув небезпеку. Аби відвести її, він упровадив День прощення, — свято, запозичене у юдеїв, проте церемонію вигадав сам.

Раз на рік усі мешканці Віскоса замикалися в себе вдома, підготовлювали два сувої й, обернувшись лицем до найвищої гори, здіймали перший сувій до неба. «Ось, Господи, у чому згрішив я перед тобою», — промовляли вони й зачитували перелік скоєних ними провин. Були там і подружні зради, і шахрайство, і беззаконня та багато іншого. «Багатогрішний я, Господи, і благаю Тебе про прощення за те, що заподіяв Тобі такої тяжкої образи».

Потім наставала черга Ахавового винаходу. Мешканці діставали другу скрижаль, здіймали її до неба, повернувшись усім тілом до тієї самої гори, і промовляли: «Ось, Господи, список того, в чому Ти згрішив переді мною: Ти змушував мене працювати більше, ніж потрібно, донька занедужала попри всі мої молитви, я намагався жити чесно, а мене обікрали, страждання були понад людські сили».

Скінчивши читання другого сувою, вони завершували церемонію такими словами: «Я був несправедливий до Тебе, Ти був несправедливий до мене. Але сьогодні день прощення, і, якщо Ти забудеш мої гріхи, а я Твої, ми зможемо ще рік жити мирно».

— Прощати Бога, — мовив чужоземець. — Прощати невблаганного Бога, який безупинно творить і руйнує.

— Наша розмова стає надто особистою, — сказала Шанталь, не дивлячись на нього. — Я не настільки знаю життя, щоб навчити тебе чогось.

Чужоземець промовчав.

«Не до вподоби мені все це», — подумав диявол, — він уже почав було зауважувати за плечем свого підопічного слабке сяйво — присутність, яку він не міг допустити в жодному разі. Два роки тому, на одному з пляжів (а їх так багато у світі) йому вдалося вигнати це світло.