Диявол і сеньйорита Прим

***

А в себе в номері чужоземець прочинив вікно, щоб нічний холод бодай на мить заглушив голос його демона.

Як він і очікував, нічого з цього не вийшло — демон був надто збентежений недавньою розмовою із Шанталь. Уперше за довгі роки чужоземець побачив, що демон ослабшав, а якоїсь миті здавалося навіть, що він щез, але лише для того, щоб відразу ж з’явитися знову, — не слабшим і не сильнішим, а таким, як був завжди. Він жив у лівій півкулі його мозку, саме в тій частині, яка відповідає за розум і логіку, але жодного разу не показувався наяву й у плоті, а тому чужоземець мусив його собі уявляти. Він уявляв його собі й сяк, і так, і ось так, у найрізноманітніших подобах, починаючи з найзвичнішої — чорт із рогами й хвостом, і закінчуючи юнкою з білявими кучерями. Зрештою він зупинив свій вибір на образі чорноволосого юнака років двадцяти чи трохи більше, одягненого в чорні штани й блакитну сорочку, у зеленому, недбало заломленому береті.

Його голос він уперше почув на острові, куди подався незабаром після того, як відійшов від справ. Він стояв тоді на пляжі, він мучився, однак відчайдушно силкувався повірити, що страждання ці скінчаться. Цієї миті він побачив захід сонця, — йому не траплялося бачити прекраснішого видовища в житті! І отоді знову з потроєною силою нахлинув розпач, і він наблизився до самого краю прірви, що розверзлася в нього в душі, і сталося це тому, що цей прекрасний захід сонця мали право побачити і його дружина з дочками. Він розридався, бо передчував, що ніколи більше йому не вибратися з безодні.

І цієї миті співчутливий, лагідний голос сказав йому, що він не самотній, і те, що сталося з ним, наповнене потаємним смислом, і смисл цей полягає в тому, щоб показати — доля кожного визначена й прорахована. Трагедії не уникнути, і хай що ми робитимемо, хай як старатимемось, нам не дано змінити шлях, яким ми неухильно рухаємося до зла.

«Добра не існує зовсім. Чесноти — це лише одна з подоб жаху, — чув він. — Коли людина розуміє це, їй стає ясно, що наш світ — всього лише іграшка, якою бавиться Бог».

І одразу ж вслід за тим голос (а той, кому він належав, назвав себе владарем цього світу, єдиним власником таємного знання про все, що діється на землі) почав розповідати йому про людей, які оточували його на пляжі.

Ось зразковий батько сімейства, цієї миті він збирає речі й допомагає дітям одягатися, — він волів би завести романчик з секретаркою, проте побоюється гніву дружини. Ось дружина, якій хотілося б працювати й здобути незалежність, але вона боїться чоловіка. Ось їхні діти, які так слухняно поводяться, — але це від страху бути покараними.

Ось дівчина, яка на самоті читає під тентом книгу, — вона вдає безжурність, та насправді тремтить від перспективи на все життя лишитися самотньою.

Ось юнак з тенісною ракеткою, його душа переповнюється жахом від самої думки про те, що колись він муситиме виправдувати надії, покладені на нього батьками.

Ось офіціант, який подає багатим клієнтам тропічні коктейлі, — він боїться, що його будь-якої миті можуть звільнити.

Ось студентка, — вона хотіла стати танцівницею, проте злякалася сусідських пліток і пересудів і тепер готується в адвокати.

Ось старий, що кинув палити й не торкається до спиртного, запевняючи всіх, ніби все це йому остогидло, — а насправді у вухах йому, як вітер, шумить страх смерті.

Ось по крайці прибою, здіймаючи бризки, пробігли сміючись молодята, — та насправді їх гризе потаємний страх, що стануть вони старезними, немічними й непривабливими.

Ось махає комусь рукою засмаглий усміхнений пан, що у всіх на очах підкотив на дорогому авто, — та насправді душу його пожирає жах перед неминучим і швидким банкрутством.

Ось поглядає на це райське життя власник готелю, який, аби всі були задоволені й веселі, і сам зі шкіри пнеться, й персоналу своєму спуску не дає, — та його душу теж картає жах, бо знає він, що варто лише чиновникам захотіти того, і при всій його бездоганній чесності знайдуться і в його бухгалтерських документах які завгодно порушення.

Прекрасний пляж, вечір такий, що дух перехоплює, а в душі кожного з цих людей гніздиться страх. Страх самотності, страх темряви, яку розбурхана уява заселяє власними демонами, страх утнути таке, що порушить писані й неписані правила гарного тону, страх Божого суду, страх людських поголосів, страх правосуддя, що карає за будь-який проступок, страх ризикнути й втратити все, страх розбагатіти й зіштовхнутися з людською заздрістю, страх любити й бути знехтуваним, страх попрохати збільшення платні, прийняти запрошення, помандрувати до незнайомих країв, не зв’язати двох слів іноземною мовою, не справити потрібного враження; страшно старитися, страшно вмирати, страшно, що помітять твої недоліки, страшно, що не помітять твої дарування, страшно, що ти зі всіма своїми достоїнствами й недоліками лишатимешся непоміченим.

Страх, страх, страх. Життя йде в режимі терору, під дамокловим мечем. «Сподіваюся, що це тебе трішки заспокоїть, — чув він голос свого демона. — Не ти один живеш у страхові — так живуть усі. Різниця лише в тім, що через найтяжче ти вже пройшов, — те, чого ти найбільше боявся, уже втілилося в дійсність. Тобі нема чого більше втрачати, а усі решта існують, день і ніч відчуваючи жах. Дехто усвідомлює це, інші намагаються не зважати, але всі знають, що він поруч і зрештою оволодіє ними».

Може здатися неймовірним, але від цих слів чужоземець відчув полегшення, немов чуже страждання приглушило його власний біль. З тої миті демон більше не полишав чужоземця. Так тривало два роки, і від усвідомлення того, що демон цілковито заволодів його душею, йому не робилося ні сумно, ні радісно.

У міру того як він освоювався в товаристві диявола, він щораз частіше старався розпитати його про природу Зла, проте жодного разу так і не одержав чіткої й певної відповіді.

«Марно допитуватись, з яких причин я існую. Якщо тобі неодмінно кортить пояснення, можеш сказати самому собі, що я є те покарання, яке визначив собі сам Бог за те, що в мить сум’яття надумав створити Всесвіт».

І оскільки диявол уникав розповідей про себе, чужоземець сам заходився розшукувати всілякі згадки про пекло. І він пересвідчився, що у священних книгах ледве не кожної релігії мовиться про якесь «місце покарання», куди потрапляє безсмертна душа людини, що за життя чинила злочини проти суспільства. Так-так, як правило, саме проти суспільства, а не проти особистості. Розлучившись із тілом, запевняли інші книги, душа перепливає через ріку, стрічає пса й заходить у двері, з яких вже не вийде ніколи. Тлінні рештки людини кладуть у могилу, і тому місце, де доведеться страждати її душі, змальовують зазвичай як царство пітьми, що розташоване під землею. А на думки про те, що всередині там вирує полум’я, наводили людей виверження вулканів, і уява малювала їм картини, на яких грішні душі пожирає одвічний вогонь.

В одній арабській книзі знайшов чужоземець найцікавіший опис загробних мук: душа, що покинула тіло, мусить пройти мостом, не ширшим за лезо бритви (куди веде він, у книзі не говориться). Праворуч від нього — рай, а ліворуч — концентричні кола, що ведуть до темних глибин землі. Грішник несе в правій руці свої добрі діла, а в лівій — свої гріхи, і, залежно від того, що переважить, впаде він на той бік, якого удостоївся своїм земним життям.

У християнському віровченні описується місце, де чується плач і скрегіт зубовний.

В іудаїзмі — підземна печера, де місця стає лише для певного числа душ, і того дня, коли пекло переповниться ущерть, настане кінець світу.

Іслам тлумачить пекло як вогонь, що пожирає всіх, «якщо тільки Всевишній не захоче вчинити інакше».

Для індуїстів пекло ніколи не було місцем вічних мук, оскільки послідовники цієї релігії вірять, що по якомусь часі душа перевтілиться, щоб спокутувати свої гріхи там, де вони були скоєні, — тобто на цьому світі. Проте й у цій релігії існує 21 різновид загробних мук, кожному з яких відведене окреме місце в так званих «підземних краях».

Буддисти також розрізняють кілька видів покарань, які чигають на душу в загробному світі: вісім вогненних пекл і вісім крижаних, а на додачу — ще якесь царство, де грішник не відчуває ані спеки, ані холоду, проте приречений вічно мучитися від голоду та спраги.

Однак ніхто не може сперечатися у винахідливості з китайцями. Вони, на відміну від тих, хто поміщав пекло під землю, вважають, що душі грішників відлітають на гору, що зветься Мала Залізна Загорожа, яка оточена іншою, Великою Залізною Загорожею. Між ними й розташовуються один над одним вісім великих пекл, кожне з яких править шістнадцятьма малими, а ті, в свою чергу, десятьма мільйонами підлеглих пекл. Китайці також вважають, що легіони демонів і чортів складаються з грішників, які вже відбули термін свого покарання.

От і виходить, що тільки вони, китайці, переконливо пояснюють походження й сутність дияволів, — на власній шкурі відчувши, що таке зло, ті прагнуть перенести його на інших, створюючи вічний цикл відплати.

«Певне, те ж саме коїться й зі мною», — мовив до себе чужоземець, згадавши слова Шанталь. Диявол теж їх почув, а почувши, збагнув, що втратив частину завойованої такими натугами території. Повернути її можна було лише одним способом — не допускати, щоб у душі чужоземця виринав сумнів.

«Так, ти сумніваєшся, — сказав він. — Але жах лишається. Історія про шибеницю дуже гарна й прекрасно все пояснює: люди чеснотливі лише тому, що існує жах. Але сутність їхня обтяжена злом, усі вони — мої нащадки».

Чужоземець тремтів від холоду, однак вікна зачинити не зважувався.

— Господи, я не заслужив того, що трапилося зі мною. Якщо Ти вчинив так зі мною, я можу зробити те ж саме з іншими. Це буде справедливо.

Диявол злякався, однак промовчав, бо не хотів показувати, що й сам відчуває жах. Його підопічний богохульствував і виправдовував свої діяння, проте вперше за два роки почув диявол, як той звертається до небес. Кепський знак.