Виделка дзенькала об край склянки, і всі, хто в п'ятницю увечері сидів у переповненому шинку, обернулися на цей звук. Шанталь Прим просила тиші.
І тиша запанувала миттєво. За всю історію Віскоса ще не бувало такого, щоб дівчина, чиїм єдиним обов’язком було обслуговувати відвідувачів у шинку, зважилася на щось подібне.
«Дай Боже, щоб вона повідомила щось важливе, — подумала хазяйка готелю. — А коли ні, — звільню її сьогодні ж, хоч і пообіцяла колись її бабусі, що дбатиму про неї».
— Послухайте мене, — розпочала Шанталь. — Спершу я розповім вам одну історію, яку знають усі, за винятком нашого гостя, — вона вказала на чужоземця. — А потім розповім те, чого не знає ніхто з вас, знову ж таки за винятком нашого гостя. Скінчивши розповідь, я надам вам можливість судити, чи правильно я вчинила, потурбувавши вас на дозвіллі, яке ви цілком заслужили після виснажливого робочого тижня.
«Ризикову справу затіяла, — подумав священик. — Вона не може знати нічого такого, чого не знали б ми.
І хоча вона бідна, сіромашна сирота, буде дуже важко вмовити хазяйку не звільняти її».
А втім, не так уже й важко, продовжував міркувати він. Хто з нас не без гріха? Посердиться хазяйка дні зо два чи зо три, та й пересердиться. У всьому Віскосі годі знайти людину, яка б погодилась працювати в шинку. Це заняття для молодих, а молоді у нашому містечку давно вже катма.
— У Віскосі — три вулиці, невеличкий майдан із хрестом, декілька розвалених будинків та церква, до якої примикає цвинтар, — розпочала Шанталь.
— Хвилинку! — перервав її чужоземець. Він дістав із кишені диктофона, увімкнув його і встановив на стіл перед собою. — Мене цікавить усе, що стосується Віскоса, і я не хочу проґавити жодного слова. Сподіваюся, запис вам не перешкоджатиме?
Шанталь не знала, перешкоджатиме їй запис чи ні, однак часу гаяти не збиралася. Ще декілька годин тому вона боролася зі своїми страхами, а тепер їй вдалося зібрати всю свою хоробрість й почати говорити. Хтозна, що воно буде, коли її знову переб’ють.
— У Віскосі — три вулиці, невеличкий майдан, посеред якого стоїть хрест, кілька будинків геть порозвалювалися, однак решта поки що цілі. Є готель, поштова скринька на стовпі, церква, до якої примикає маленький цвинтар.
Із другої спроби вона спромоглася на більш детальний опис і вже не хвилювалася так сильно.
— Як усім відомо, Віскос був оплотом і притулком для бурлак і розбійників доти, доки наш великий законовчитель Ахав після свого навернення, вчиненого святим Савинієм, не перетворив його на місто, де нині живуть лише добропорядні люди.
Але наш іноземний гість не знає, яким чином Ахав спромігся втілити свій намір у життя. Про це я й розповім. Жодного разу не намагався він переконати когось, бо прекрасно знав людську природу, — знав, що люди, яким властиво приймати чесність за слабкість, почнуть змагатися з ним за владу.
Він вчинив інакше — запросив кількох тесль із сусіднього села, вручив їм креслення й наказав, щоб на майдані, на тому місці, де нині височіє хрест, вони дещо збудували. Десять діб поспіль, удень і вночі мешканці міста чули грюкіт молотків і верещання пилок, бачили, як теслі стругають і тешуть дерево, забивають цвяхи. І одинадцятого дня посеред майдану здійнялося щось велетенське, запнене полотном. На урочисте відкриття цього монумента Ахав скликав усіх мешканців Віскоса.
Промови ніякої він виголошувати не став, а просто зірвав попону, і всі побачили шибеницю. З помостом, з мотузкою й з усім причандаллям. Шибениця була змащена бджолиним воском, так що протягом тривалого часу сніг і дощ були їй не страшні. Користуючись тим, що на майдані зібралося багато люду, Ахав зачитав установлені ним закони: вони захищали хліборобів, заохочували скотарів, передбачали винагороду для тих, хто відкриє у Віскосі нові майстерні чи крамниці. І насамкінець додав, що відтепер і надалі мешканцям доведеться або займатися чесною працею, або вимітатися з міста геть. Більше він нічого не сказав і жодного разу не згадав щойно відкритий «монумент». Ахав був не з тих, хто вірить у дієвість погроз. Ближче до кінця цієї урочистості люди стали збиратися купками, і більшість вирішила, що святий пошив Ахава в дурні і, коли той втратив колишню хоробрість, його слід убити. Наступними днями лиходії тільки те й робили, що будували плани, як би порішити Ахава, однак при вигляді шибениці на майдані мимоволі напрошувалося питання: «Навіщо вона поставлена? Чи не для тих, хто не погодиться жити за новими законами? Хто за Ахава, а хто проти нього? І чи немає серед нас його вивідачів?»
Шибениця дивилася на людей, а люди — на шибеницю. Потроху зухвалість і відвага заколотників стали поступатися місцем страхові, бо всі знали, що Ахав має славу людини, яка, одного разу прийнявши рішення, виконає його, щоб то не стало. Дехто полишив місто, інші починали вбачати своє призначення в чесній праці, — передусім тому, що їм просто ніде було подітися, а може й тому, що тепер на майдані височіла ця клята шибениця. По якомусь часі настала у Віскосі тиша й благодать, а саме містечко перетворилося на великий центр торгівлі (благо, стояло воно на кордоні) — почало вивозити високоякісну вовну й добірну пшеницю.
Шибениця простояла десять років. Дереву — хоч би що, тільки мотузку з петлею час від часу міняли на нові. І жодного разу її так і не використали за призначенням. Ахав жодним словом так і не згадав про неї. З її допомогою він зумів перетворити безстрашність на боягузтво, довірливість на підозріливість, розповіді про відчайдухів — на схвальне перешіптування. І через десять років потому, коли закон остаточно восторжествував у Віскосі, Ахав наказав розібрати шибеницю й на тому місці спорудити хрест.
Шанталь замовкла. Серед повної тиші пролунали самотні оплески, — то аплодував чужоземець.
— Прегарна історія, — сказав він. — Ахав і справді був знавцем людської природи й розумів, що люди поводяться так, як належить, не тому, що бажають жити за законом, а тому, що бояться покарання. У кожного з нас у душі є ця шибениця.
— І от тепер, на прохання цього чужоземця, я збираюся знести хреста, що стоїть на майдані, і встановити на його місці нову шибеницю, — промовила Шанталь.
— Карлос, — почувся голос когось із присутніх. — Нашого гостя звуть Карлос, і з твого боку було б люб’язніше називати його не «чужоземцем», а на ймення.
— Його імені я не знаю. Все, що він повідомив про себе у реєстраційній картці готелю, — неправда. Згадайте, він жодного разу не розплатився кредитною карткою. Ми не знаємо, звідки він приїхав і куди прямує; не виключено, що і дзвінок в аеропорт він зробив про людське око.
Усі повернулися до чужоземця, який не зводив пильного погляду з Шанталь.
— А от коли він казав правду, ви йому не вірили, — він і справді працював на збройовому заводі, зазнав багатьох пригод і ким тільки не побув на своєму віку — і лагідним батьком, і жорстокосердим ділком. Та вам, мешканцям провінційного Віскоса, годі зрозуміти, що життя — річ далеко складніша та багатша, ніж вам видається.
«Мабуть, буде краще, якщо вона негайно все пояснить», — подумала хазяйка готелю. І Шанталь пояснила:
— Чотири дні тому він показав мені десять величезних зливків золота. Воно на найближчі тридцять років може забезпечити майбутнє усіх мешканців нашого міста, допоможе провести в ньому важливі зміни, побудувати парк для дітлахів з надією на те, що колись вони знову з’являться на вулицях Віскоса. Показав, а потім заховав зливки в лісі, і я не знаю, де вони тепер.
Усі знову повернулися до чужоземця, і цього разу він зустрів їхній погляд і кивнув, підтверджуючи слова дівчини.
— Це золото дістанеться мешканцям Віскоса, якщо протягом найближчих трьох днів у нашому містечку хто-небудь буде вбитий. Якщо цього не станеться, чужоземець забере золото й покине Віскос.
«Діло зроблене. Я сказала все, що мала сказати, і знову спорудила на майдані шибеницю. Хіба що тепер вона стоятиме там не задля того, щоб застерегти злочин, — ні, на ній підвісять когось безвинного, — ним пожертвують заради процвітання міста».
І втретє люди обернулися до чужоземця, і він знову схилив голову на знак згоди.
— Ця дівчина — природжена оповідачка, — сказав він, вимкнув диктофон і сховав його до кишені.
Шанталь повернулася й заходилася мити склянки. Здавалося, час у Віскосі зупинився — усі наче язики поковтали. Чутно було лише, як дзюрчить вода й побрязкує скло об мармурову стійку та десь далеко шумить у голому гіллі вітер.
Першим оговтався війт:
— Ми викличемо поліцію.
— Слушна думка, — відказав чужоземець. — А я пред’явлю їм плівку, і вони переконаються, що за весь вечір я вимовив лише: «Ця дівчина — природжена оповідачка».
— Прошу пана, — сказала хазяйка готелю. — Підніміться до себе в номер, зберіть речі й негайно вимітайтеся з нашого міста.
— Я заплатив за тиждень наперед і проживу рівно тиждень. Навіть якщо для цього доведеться викликати поліцію.
— А вам не спадало на думку, що вбитим можете бути ви самі?
— Звісно, спадало. Однак для мене це не має жодного значення. Але врахуйте, що в такому випадку злочин вчините ви самі, а обіцяної за нього нагороди не одержите ніколи.
Відвідувачі, спочатку наймолодші, а за ними й старші, один за одним потягнулися до виходу. Шанталь і чужоземець зосталися вдвох.
Дівчина взяла свою сумку, надягла пальто і вже на порозі зупинилася:
— Вам випало багато страждати, ви жадаєте помсти. Ваше серце мертве, у вашій душі панує пітьма. Демон, що невідступно йде за вами, зараз криво усміхається, бо ви розпочали гру за його правилами.
— Дякую, що виконала моє прохання. І за те, що розповіла таку цікаву бувальщину про шибеницю.
— Там, у лісі, ви казали, що хочете одержати відповіді на деякі питання, але, судячи з того, як розроблений ваш план, винагорода передбачена лише за злодіяння, бо коли у Віскосі нікого не вб’ють, Добро нічого, окрім похвали, не одержить. Похвалою ж, самі знаєте, ситий не будеш, і дітей не нагодуєш, і місто із трясовини не витягнеш. І здається мені, ви хочете одержати не відповідь на питання, а лише підтвердити істину, в яку вам запекло хочеться вірити. І істина ця звучить так: «Увесь світ обтяжений злом».
Вираз очей чужоземця змінився, і Шанталь помітила це.
— Якщо ж світ обтяжений злом, то трагедія, яку вам довелося пережити, — виправдана, — продовжувала вона. — А значить, вам легше буде примиритися із втратою дружини й дочок. Якщо ж виявиться, що все-таки є на світі добрі люди, життя ваше стане нестерпним, хоч ви й стверджуєте протилежне. Доля влаштувала вам пастку, а ви знаєте, що не заслуговували на це. Ні, ви не хочете, щоб знову засяяло світло, — ви хочете остаточно переконатися, що немає на світі нічого, окрім пітьми.
— До чого ти ведеш? — голос чужоземця видавав приховане занепокоєння.
— Я хочу справедливих умов парі. Якщо через три дні у Віскосі ніхто не буде вбитий, місто одержить десять зливків золота. Нехай це буде нагородою його мешканцям за те, що не переступили заповіді.
Чужоземець розсміявся.
— А я одержу зливок як винагороду за участь у цьому потворному замірі, — продовжувала Шанталь.
— Я не такий дурень. Якщо погоджуся, ти першим ділом побіжиш і всім усе розповіси.
— Так, тут є певний ризик. Але я не зроблю цього — присягаюся пам’яттю бабусі й спасінням душі.
— Цього недостатньо. Хтозна, чи чує Бог наші клятви. Хтозна, чи існує порятунок душі.
— Ви ж знаєте, я не зроблю цього, бо поставила посеред Віскоса нову шибеницю. Ви легко здогадаєтесь, коли я спробую злукавити. Та й навіть якщо я оце зараз вийду звідси й розповім усім, про що ми з вами тут говорили, ніхто однаково не повірить. Це все рівно що прийти у Віскос із цим золотом і оголосити: «Це вам, — байдуже, зробите ви те, чого хоче чужоземець, чи ні». Мої земляки звикли тяжко працювати й в поті чола свого добувати кожну копійку. Вони нізащо не повірять, що гроші можуть отак упасти з неба.
Чужоземець запалив, допив те, що лишалося в склянці, і підвівся з-за столика. Шанталь чекала його відповіді, стоячи на порозі, і холодний вітер вривався до кімнати.
— Гляди, без вибриків, — сказав він. — Все одно дізнаюся. Я не гірше за вашого Ахава вмію поводитися з представниками роду людського.
— Не сумніваюся. То виходить, ви кажете «так».
Знову, вже вкотре за сьогоднішній вечір, він лише мовчки кивнув.
— І ще одне, — ви не остаточно зневірилися в тому, що людина може бути доброю. Бо інакше не затівали б усе це лише задля того, щоб переконатися в протилежному.
Шанталь зачинила за собою двері й закрокувала єдиною у Віскосі й геть безлюдною вулицею. Вона плакала й ніяк не могла угамувати сльози. Мимоволі вона теж виявилася втягненою в цю гру: попри все зло, що панує на світі, вона поставила на те, що люди все-таки добрі. Ніколи в житті не розповість вона нікому про цю розмову з чужоземцем, бо тепер і сама має знати, хто ж переможе в цьому парі.
Вулиця була безлюдною, але дівчина знала: з темних вікон, крізь завішені штори, всі до єдиного мешканці Віскоса очима проводжають її до самого дому. То й нехай, — у такій темряві ніхто не розгледить її сліз.