Диявол і сеньйорита Прим

***

«Гарний знак», — такою була перша думка Шанталь, щойно вона почула сигнал хлібного фургона, що під'їхав. Життя у Віскосі йшло за звичним розпорядком: люди виходили з дому, купували хліб, а попереду в них були ще субота й неділя, протягом яких вони обговорюватимуть навіжену пропозицію чужоземця, а потім, у понеділок, не без докорів сумління, зберуться подивитися, як він залишає їхнє місто. І отоді вона, Шанталь, і повідає землякам, яке парі нещодавно уклала й виграла. Вона сповістить їм про те, що вони взяли гору в цій битві й розбагатіли.

Ні, її, ясна річ, не зарахують до лику святих, як Савинія, однак протягом багатьох десятиліть мешканці Віскоса згадуватимуть її, — ту, яка врятувала місто від другого пришестя Зла. Може навіть про неї складатимуть легенди, може, майбутні городяни розповідатимуть дітям, що жила-була колись дівчина на ймення Шанталь, і була вона гарненька собою, та треба ж таке, — єдина з усієї місцевої молоді не виїхала з Віскоса, бо серцем відчувала — своє призначення вона має виконати тут. Пристаркуваті прочанки ставитимуть свічку за упокій її душі, а юнаки сумуватимуть за героїнею, яку їм ніколи не судилося побачити.

Почуття гордості переповнювало Шанталь, та вона раптом згадала, що мусить тримати язика за зубами й не бовкнути ненароком про той зливок, що належить їй, бо зрештою її переконають, що коли вона не розділить і своєї частки між усіма городянами, то її аж ніяк не можна буде вважати святою.

Що ж, вона на свій манер допомагає чужоземцеві порятувати душу, і це їй зарахується перед Богом, коли прийде час тримати відповідь за все, що зробила вона за життя. Утім, доля чужоземця не надто її переймала, і мріяла вона лише про те, щоб якнайшвидше промайнули ці дві доби, бо вже не мала більше снаги тримати в душі цю таємницю.

Люди у Віскосі були нічим не гірші й не ліпші за мешканців сусідніх містечок, але в одному Шанталь була переконана несхитно — на вбивство вони не здатні. А тепер, коли про золото знають усі, ніхто з місцевих не зважиться виявити ініціативу самостійно, — по-перше, тому що нагороду буде розділено між усіма порівну, а Шанталь не знала нікого, хто став би ризикувати заради чужого прибутку. По-друге, якби навіть городяни й зважились на таке (у що Шанталь нізащо не вірила), — то в убивстві муситиме взяти участь усе населення Віскоса, за винятком хіба що людини, призначеної в жертву. І нехай хтось один виступить проти, — а за відсутності таких цією людиною стане вона, — і всім мешканцям Віскоса загрожуватиме викриття й арешт. Ліпше бути бідним і чесним на волі, аніж багатієм за ґратами.

Спускаючись східцями, Шанталь згадала, що навіть вибори війта у крихітному містечку із трьома вуличками спричинили запеклі суперечки й розділили жителів Віскоса на різні партії. Коли ж задумали розбити дитячий парк у нижній частині містечка, спалахнули такі запеклі дебати, що до закладин так і не дійшло, — одні казали, що у Віскосі немає дітей, інші запевняли, що от розіб’ємо парк, діти й повернуться: батьки, приїхавши у відпустку, помітять зміни на краще й привезуть дітей в отчий край. Суперечки точилися з будь-якого приводу, — сперечалися про те, чи гарний хліб, про те, скільки має коштувати ліцензія на відстріл дичини, про те, існує чи ні проклятий вовк, про дивну поведінку старої Берти й, цілком імовірно, про потаємні побачення Шанталь Прим з деякими постояльцями готелю. Одначе досі ще ніхто не зважувався сказати їй про це в очі.

Шанталь підійшла до хлібного фургона, вперше в житті тримаючись так, ніби відігравала в історії Віскоса головну роль. Досі була вона безборонною сиротою, бідною дівчиною, що так і не спромоглася вийти заміж, офіціанткою й прибиральницею в шинку, безталанною істотою, що шукає супутника. Та хай лише мине дві доби, і всі цілуватимуть їй ноги, дякуватимуть за щедрість і великодушність і, гляди, запропонують балотуватися на посаду війта на найближчих виборах (вона, певне, відмовиться, щоб якнайдовше покрасуватися у новій своїй іпостасі й досхочу насмакуватися досі невідомим плодом слави).

Люди, що зібралися коло фургона, купували хліб мовчки. Всі повернулися до Шанталь, але ніхто не промовив ані слова.

— Що це коїться у вашому Віскосі? — поцікавився водій. — Мо’ хтось помер?

— Ні, — відповідав йому коваль, що теж зрання прийшов по хліб замість того, щоб суботнім ранком виспатися досхочу. — Просто дехто в нас кепсько поводиться, і нас це непокоїть.

Шанталь стояла, не розуміючи, що діється.

— Бери, по що прийшла, — почула вона чийсь голос. — Він поспішає.

Дівчина машинально простягнула гроші й одержала хліб. Водій фургона знизав плечима, ніби показуючи, що йому годі зрозуміти, про що тут іде мова, простягнув їй здачу, сів за кермо й поїхав своєю дорогою.

— То тепер я запитаю: «Що це коїться у нашому Віскосі?» — сказала вона, і від страху голосніше, ніж дозволяли правила гарного тону.

— Сама знаєш, що коїться, — відповів коваль. — Штовхаєш нас на злочин у обмін на гроші.

— Нікуди я вас не штовхаю! Я всього лише зробила так, як звелів мені чужоземець. Ви що, збожеволіли всі?!

— Бачу, це ти збожеволіла. Як ти могла виконувати доручення цього безумця?! На бісового батька тобі це здалося? Що ти на цьому виграла? Заманулося, щоб наше місто стало пеклом, як у тій історії, що повідав Ахав? Ти втратила достоїнство й втратила честь!

Шанталь затремтіла.

— Ні, я бачу, ви очманіли! Невже хто-небудь із вас всерйоз сприйняв це парі?!

— Облиште її, — сказала хазяйка готелю. — Нам час варити каву до сніданку.

Люди помалу розходилися. Шанталь продовжувала тремтіти, притискаючи до себе буханець хліба і не в змозі зрушитися з місця. Її земляки, що завше з приводом і без приводу сперечалися одне з одним, уперше прийшли до одностайного висновку — винна вона! Не чужоземець, не парі, а вона, Шанталь Прим, підохочує їх до злочину. Певне, світ на ній зійшовся клином.

Вона лишила буханець на призьбі свого будинку й подалася геть із міста в бік гір. Їй не хотілося ані їсти, ані пити. Їй взагалі нічого не хотілося. Вона раптом зрозуміла дещо вельми важливе, і це розуміння сповнювало її душу острахом, жахом, панікою.

Водієві фургона ніхто нічого не сказав.

Природно було б, якби така от подія обговорювалася й коментувалася, — з обуренням чи зі сміхом, однак хлопець, що привозив своїм фургоном у Віскос хліб і здобу, так і не довідався, що ж коїться в місті. Так, того дня мешканці вперше об’єдналися, і ніхто не побажав обговорювати зі стороннім те, що сталося напередодні ввечері, хоча про подію в шинку знали вже абсолютно всі. І всі несвідомо вступили в мовчазну змову.

А може, кожен з них у глибині душі уявляв собі оте неймовірне, прораховував вірогідність нездійсненного.

Берта підкликала її до себе. Стара сиділа на колишньому місці і, як завше, спостерігала за життям міста. Однак вона вже нічим не могла зарадити біді, бо ввійшла у Віскос небезпека більша, ніж можна було собі уявити.

— Мені не хочеться розмовляти, — сказала Шанталь. — Не можу ні думати, ні діяти, ні балакати ні про що.

— Тоді просто сядь поруч і послухай.

З усіх, кого Шанталь стріла зранку, одна лише бабця Берта поставилася до неї співчутливо. Дівчина не лише сіла поруч, але й обійняла її. Якийсь час вони отак і сиділи, а згодом Берта порушила мовчанку.

— Ходи до лісу, охолонь трохи, щоб думки не плуталися. Адже сама розумієш, справа тут не в тобі. Та й вони це розуміють, але їм потрібен цап-відбувайло.

— Це чужоземець!

— Ми з тобою знаємо, хто він такий. Ми, і більше ніхто. Всі решта хочуть вірити в те, що їх зрадили, що ти мала розповісти про все раніше, що ти їм не довіряла.

— Зрадили?

— Авжеж.

— Але чому вони хочуть вірити в це?

— Поміркуй сама.

Шанталь замислилась. Бо їм потрібен той, на кого можна звалити всю вину. Бо їм потрібна жертва.

— Не знаю, чим все це скінчиться, — сказала Берта. — У нашому містечку мешкають люди добропорядні, але, як ти сама сказала, — трохи боязкуваті. Тож може і ліпше було б, якби ти перебралася на якийсь час куди-небудь подалі.

Стара, певно, жартує, — хто міг всерйоз поставитися до запропонованого чужоземцем парі? Авжеж ніхто. Та й куди їй їхати, до кого? І грошей у неї катма.

Як то катма? А зливок золота, що чекає на неї в лісі й може перенести куди завгодно, у будь-який куточок світу? Однак Шанталь навіть думати про це не хотіла.

Цієї самої миті, немов за іронією долі, пройшов повз них чужоземець, — як і кожного ранку, він прямував у бік гір. Порівнявшись із ними, він мовчки кивнув і рушив далі. Берта проводжала його поглядом, а Шанталь роззирнулася по боках, силкуючись зрозуміти, чи не бачив, бува, хто-небудь із городян, як привітався з ними чужоземець. Гляди, ще скажуть, що вони у змові. Скажуть, що вона з ним обмінюється таємними знаками.

— Щось він сьогодні надто похмурий, — промовила стара. — Дивно.

— Може, збагнув, що його злий жарт набув нежартівливих обрисів?

— Ні-ні, тут щось інше. Сама не знаю, але… втім, схоже… ні, не второпаю.

«Чоловік мій має знати», — подумала Берта, відчувши томливе занепокоєння, що починало вже бриніти десь ліворуч від неї. Але зараз не час говорити із чоловіком.

— Я згадала про Ахава, — сказала вона.

— Чути нічого не бажаю ані про Ахава, ані про місцеві бувальщини, — ні про що на світі! Я хочу лише одного, — щоб усе стало таким, як колись, щоб Віскос із усіма його вадами не згинув через навіжену витівку однієї людини!

— Мені видається, тобі й самій невтямки, як сильно ти любиш наше містечко.

Шанталь знову пройняв трепіт. Берта обійняла дівчину, поклала її голову собі на плече, втішаючи, немов доньку, якої ніколи в неї не було.

— Ахав повідав людям історію про рай і пекло, що колись із вуст в уста передавалася від батьків до дітей, а нині позабута. Якось ішли дорогою чоловік, кінь та собака. Коли проходили вони повз величезне дерево, влучила в нього блискавка та й спопелила всіх трьох. Однак чоловік не відразу второпав, що вже полишив цей світ, і чимчикував собі далі разом з конем і собакою, — буває, небіжчикам потрібен якийсь час, щоб усвідомити зміну своєї долі.

При цьому Берта подумала про свого чоловіка, який настирливо прохав, аби стара не затримувала дівчину, бо він має повідомити її щось дуже важливе. А може, настав час пояснити йому, що його вже давно немає серед живих і тому хай не перериває її розповіді?

— Шлях був довгим і йшов угору, сонце смажило нещадно, і всі троє геть охляли від спеки й спраги. Аж ось за поворотом відкрився їм величний мармуровий портал, а за ним — майдан, вимощений щирим золотом. Посередині дзюркотів фонтан крижаної й чистої води. Подорожанин рушив до стража, що охороняв вхід.

— Добридень!

— Здоровенькі були!

— Як зветься це прегарне місце?

— Це — Рай.

— Хвала Богові, що ми дісталися раю, нам дуже хочеться пити.

— Можеш увійти й пий собі, скільки забажаєш.

— Але мій кінь та собака теж хочуть пити.

— Дуже шкода, — відповів страж. — Але тваринам сюди не можна.

Подорожанин похнюпився, — спрага мучила його нестерпно, однак сам він пити не став, а лише подякував стражеві та й пішов далі. Довго крокували вони схилом угору й геть було знесилилися, аж ось нарешті помітили якесь поселення, обнесене старим похилим частоколом, а за ним — курну дорогу, обсаджену по обидва боки деревами. У тіні одного з них лежав, прикривши лице капелюхом, якийсь чолов’яга й, вочевидь, дрімав.

— Здоров був, — привітався подорожанин.

Той мовчки схилив голову на знак привітання.

— Я, мій кінь та собака конаємо від спраги.

— Ген за тими валунами є джерело. Пийте досхочу.

Подорожанин, кінь та собака пішли до джерела й втамували спрагу.

Потім подорожанин повернувся, щоб подякувати.

— Будь ласка, завжди будемо вам раді, — відповідав той.

— А чи не скажеш, як зветься це місце?

— Рай.

— Рай? А страж мармурового порталу сказав нам, що рай — там.

— Ні, там не рай. То — пекло.

— А чого ж ви не забороните їм називатися вашим ім’ям? — розгубився подорожанин. — Адже така брехня може спричинити до страшної плутанини!

— Ніскілечки. Насправді вони роблять нам велику послугу. У них зостаються всі ті, хто спромігся зрадити найкращих друзів.

Берта погладила Шанталь по голові, відчувши, що Добро й Зло ведуть там невпинну боротьбу, й порадила дівчині піти до лісу й запитати в природи, куди належить іти Віскосу.

— Бо таке передчуття маю, що й наш маленький рай, загублений у цих горах, ладен зрадити товариша.

— Ні, Берто, ти помиляєшся. Ти людина іншого покоління, в твоїх жилах тече кров лиходіїв, які колись населяли Віскос, а в мені їхня кров уже сильно розведена. Тутешні люди сповнені достоїнства. А якщо в когось немає достоїнства, то є взаємна недовіра. А немає взаємної недовіри, — виходить, є острах.

— Гаразд, нехай я помиляюся, але ти вчини, як я кажу. Дослухайся голосу природи.

Шанталь пішла. А Берта обернулася до примари свого чоловіка, просячи того заспокоїтися, бо не личить йому, людині не те що зрілій, а вже й старій, заважати їй, коли вона намагається дати добру пораду дівчині й напоумити її. Про себе вона вже навчилася піклуватися, — то й слава Богу! Тепер треба подбати й про Віскос.

Чоловік сказав у відповідь, що слід бути обережною й не давати дівчині стільки порад, бо хтозна, як повернеться вся ця історія і чим вона скінчиться.

Берта здивувалася, бо вважала, що небіжчики знають усе на світі, і врешті-решт, хіба не він попередив її про наближення небезпеки? Певне, він геть постарів, вижив з розуму й, окрім бажання їсти суп доконче однією й тією ж ложкою, з’явилися в нього ще й нові дивацтва.

Чоловік заперечив, що це вона зістарілася, а у них, небіжчиків, вік завше незмінний. Ще додав, що, хоч їм і відомо дещо з того, чого живі не знають, однак попасти туди, де живуть вищі янголи, вони можуть не відразу, а тільки по закінченні певного часу, він же лише недавно завершив свій земний шлях, ще й п’ятнадцяти років не минуло, і йому ще багато чого слід поповчитися, багато чого пізнати, попри те що він і зараз може неабияк їй допомогти.

Берта поцікавилася, а чи гарно, чи зручно там, де живуть вищі янголи? Чоловік сказав їй на це, що годі, мовляв, дурня клеїти, всі сили треба спрямувати на порятунок Віскоса. Не те щоб його все це надто обходило, — адже він уже був небіжчик, а тема перевтілення досі всерйоз не піднімалася (хоча деякі розмови стосовно цього велися), та й потім, навіть якби реінкарнація й була справою реальною, у наступному житті він особисто зволів би відродитися в новому, незнайомому місці. А турбується він винятково про те, щоб його дружина в спокої й затишку прожила відпущений їй залишок днів.

«Про це можеш не турбуватися», — подумала Берта. Проте чоловік її відповіддю не задовольнився, — він хотів, щоб вона не сиділа сидьма, а щось зробила. Якщо Зло візьме гору, бодай у цьому маленькому, всіма забутому містечку з трьома вуличками, майданом і церквою, воно може розповсюдитися далі, захопити всю долину, округу, країну, континент, моря й увесь світ.