Диявол і сеньйорита Прим

***

За десять дев'ята хазяйка готелю й війтова дружина підійшли до Бертиного будинку й, увійшовши, застали стару за в'язанням.

— Ниньки ввечері Віскос на себе не схожий, — мовила та. — Я чую тупотіння багатьох ніг, у шинку всі ці люди не помістяться.

— То наші чоловіки, — відповіла хазяйка готелю. — Вони йдуть на майдан, аби вирішити, як вчинити із чужоземцем.

— Атож, зрозуміло. А що ж тут вирішувати? Або прийняти його пропозицію, або нехай через дві доби йде собі під усі чотири вітри.

— Нам і на думку ніколи не спало б прийняти його пропозицію, — обурилася війтова дружина.

— Справді? А я чула, ніби наш падре прочитав сьогодні прегарну проповідь, згадавши, як жертва однієї людини врятувала все людство і як Бог, прийнявши пропозицію сатани, покарав найвідданішого із своїх рабів. Хіба буде зле, коли мешканці Віскоса сприймуть пропозицію чужоземця за… ну, скажімо, за угоду?

— Ви, певне, жартуєте…

— Ні, я цілком серйозно. Ви, схоже, мене дурите.

Обидві дами хотіли підвестися й піти, але це було б надто ризиковано.

— До речі, а з якої нагоди я маю честь бачити вас у себе? Раніше такого, пам’ятається, не траплялося.

— Два дні тому сеньйорита Прим сказала, що чула, як завивав проклятий вовк.

— Усім відомо, що проклятий вовк — то ідіотська вигадка нашого коваля, — сказала хазяйка готелю. — Упевнена, він вирядився до лісу з якоюсь молодичкою з сусіднього села, почав там її домагатися, дістав одкоша й сплів історію про те, як на нього напав вовк. Та ми, однак, вирішили подивитися, чи все благополучно біля вашого будинку.

— Усе гаразд, вам не варто так перейматися. Я в’яжу серветку на стіл, хоч і не гарантую, що встигну дов’язати, — а раптом, я завтра помру.

Запала незручна мовчанка.

— Ви, певна річ, знаєте, з людьми мого віку таке іноді трапляється, — візьмуть та й помруть, — додала вона.

Атмосфера трохи розрядилася й стала такою, як і перед тим. Чи майже такою.

— Вам рано ще думати про смерть.

— Може й рано, а втім хтозна, що чекає на нас узавтра? До речі кажучи, саме про це я міркувала весь сьогоднішній день.

— На те були якісь особливі причини?

— Ви вважаєте, для цього мають бути особливі причини?

Хазяйка готелю відчула, що необхідно якнайшвидше змінити тему розмови, але зробити це треба було обережно. Збори на майдані досі вже розпочалися, а триватимуть вони всього декілька хвилин.

— Я вважаю, що з віком усі ми починаємо усвідомлювати неминучість смерті. І треба вчитися приймати її з лагідною й мудрою смиренністю, бо часом вона рятує нас від зайвих страждань.

— Ваша правда, — відповіла Берта. — Саме про це я й міркувала сьогодні цілісінький день. І знаєте, до якого я дійшла висновку? Я дуже-предуже, ну просто жах як боюся смерті! І не вірю, що настала й моя година.

Знову запала гнітюча мовчанка, і війтова дружина згадала вчорашню розмову в ризниці про ділянку землі, що примикає до церкви, — тоді вони теж балакали про одне, а на увазі мали зовсім інше.

Ані вона, ані її супутниця не знали, що зараз діється на майдані, ніхто не міг передбачити, який план запропонує мешканцям священик і якою буде реакція городян.

Безглуздо було починати з Бертою відверту розмову, — ніхто просто так, знічев’я, не погодиться вмерти. Подумки вона поставила собі завдання: коли вони й справді хочуть уколошкати стару, то треба помізкувати, як зробити це так, щоб обійтися без насильства й не залишити слідів боротьби, адже буде слідство.

Зникнення. Берта має просто зникнути. Її тіло не можна віднести на цвинтар чи кинути в лісі, — після того як чужоземець упевниться, що його бажання виконане, треба буде спалити труп, а попіл розвіяти в горах. І в буквальному, і в переносному розумінні саме Берта стане тією людиною, яка удобрить собою тутешню землю й знову зробить її родючою.

— Про що ви так задумалися? — перебила її роздуми стара.

— Про багаття, — відповідала війтова дружина. — Про прекрасне багаття, яке зігріє нам і тіло, й душу.

— Яке щастя, що ми живемо не в середньовіччі. А чи знаєте ви, що в нашому містечку є люди, які вважають мене відьмою?

Брехати було ризиковано, бо, того й дивись, стара запідозрить зле, і обидві жінки мовчки кивнули.

— А от жили б ми з вами за тих часів, їм би неодмінно заманулося спалити мене на вогнищі. Так-так, засмажити живцем, і тільки тому, що хтось вирішив би, ніби я в чомусь винна.

«Та що ж це діється? — подумала хазяйка готелю. — Невже нас хтось видав? Невже війтова дружина, яка зараз стоїть поруч зі мною, встигла побувати тут раніше й про все розповісти старій? Чи може падре розкаявся у своєму замислові й приходив сюди висповідатися перед грішницею?»

— Дякую, що перевідали стару, та почуваюся я нівроку й, бігме, готова хоч зараз іти на будь-які жертви, навіть на всі ці безглузді низькохолестеринні дієти, бо так хочеться ще рясту потоптати!

Берта підвелася й відчинила двері. Відвідувачки заходилися прощатися. Збори на майдані ще тривали.

— Я й справді рада була вас побачити, а зараз ось тільки докінчу цей рядок і ляжу спати. Я, щиро кажучи, вірю в проклятого вовка, а тому хочу вас, молодих, попрохати, — може, ви побудете десь тут недалечко, доки не скінчаться ваші збори, тоді я вже буду певна, що клятий вовчисько не підступиться до моїх дверей.

Хазяйка готелю й війтова дружина погодилися, побажали Берті добраніч, і стара ввійшла до будинку.

— Вона все знає! — притишено мовила хазяйка. — Хтось її попередив! Хіба ти не помітила глузування в її словах? Хіба не второпала — вона здогадалася, що ми прийшли її вартувати!

Війтова дружина трохи розгубилася.

— Вона не може нічого знати. Немає у Віскосі такого безумця, який би зважився… А що, коли вона…

— Що?

— Коли вона й справді відьма! Пам’ятаєш, який розгулявся вітер під час нашої розмови у ризниці?

— А вікна тим часом були зачинені…

Серця в обох стислися, — дали знати про себе місцеві забобони. Коли вже Берта й справді відьма, то смерть її, замість того щоб порятувати місто, занапастить його остаточно.

Так мовилося в легендах.

Берта погасила світло й крізь щілинку у віконниці подивилася на двох жінок, що стояли перед її будинком. Вона не знала, що їй робити — плакати, сміятися чи смиренно прийняти свою долю. Лише в одному не мала вона тепер жодних сумнівів: у жертву було призначено саме її.

Благовірний явився їй у другій половині дня й, на її подив, не сам, а в супроводі бабусі сеньйорити Прим. Першим почуттям, яке охопило Берту, були ревнощі, — чого це вони разом? Аж потім вона побачила, які тривожні й занепокоєні в них очі, а коли гості розповіли їй, про що йшла мова в ризниці, просто впала у відчай.

Вони просили її негайно втікати.

— Жартувати зволите? — відповідала їм Берта. — «Втікати!» Куди мені з моїми хворими ногами бігати, я он і до церкви, що за сто кроків від хати, насилу можу дошкутильгати. Дідька лисого, ви вже, будьте ласкаві, вирішіть цю справу там, нагорі. Захистіть мене! Марно, чи що, я всеньке життя молилася всім святим?!

Гості пояснили, що ситуація набагато небезпечніша, ніж Берта може собі уявити: зійшлися в протиборстві Добро і Зло, й ніхто не має права втручатися. Янголи й демони розпочали одну з тих битв, які затівалися час від часу і на стільки-то років чи сторіч винищували або ж рятували цілі краї.

— А мені що до того? Боронитися я не маю чим. До битви також жодною мірою не причетна й не просила її розпочинати.

Та й ніхто, власне, не просив. Усе почалося з того, що два роки тому якийсь ангел-хранитель припустився помилки в розрахунках. Сталося викрадення — дві жінки були вже приречені, однак трирічна дівчинка мала б урятуватися. Вона, як казали, повинна була стати розрадою для свого батька, допомогти йому не втратити надію й зуміти пережити страшне нещастя, яке на нього звалилося.

Людиною він був непоганою, і попри те, що довелося йому пережити найгіркіші страждання (а за що — невідомо, оскільки це входить у компетенцію самого Господа Бога, плани якого тлумачити досі ніхто ще не навчився), мав би оправитися від удару й загоїти сердечні рани. Передбачалося, що дівчинка, назавжди позначена цією стигмою, зростатиме й, досягнувши двадцятилітнього віку, власним стражданням зцілить чужий біль. Передбачалося також, що вона зробить щось таке важливе й значне, що це вплине на життя всієї планети.

Авжеж, таким був початковий план. І все йшло пречудово, — поліція увірвалася до помешкання, в якому тримали заручниць, здійнялася стрілянина, люди, яким призначено було загинути, почали падати. Цієї миті ангел-хранитель дівчинки (Берта, безперечно, знає, що трирічні діти завжди бачать своїх ангелів і розмовляють із ними) подав їй знак, показуючи, що слід відступити до стіни. Але дівчинка не зрозуміла й підійшла ближче, аби почути, що той говорить.

Вона подалася вперед усього сантиметрів на тридцять, однак цього було задосить, щоб один фатальний постріл обірвав їй життя. Починаючи з цієї самої миті, події потекли іншим руслом: те, що з волі небес мало стати історією відродження душі, перетворилося на безжалісну боротьбу. Тепер на сцену вийшов диявол, вимагаючи собі душу батька вбитої дівчинки, — душу, переповнену ненавистю, безсиллям і жагою помсти. Янголи не хотіли її віддавати, — він, хоч і займався взагалі-то бізнесом безславним, проте людиною був непоганою і обраний був, аби допомогти своїй доньці змінити цей світ на краще.

Однак з того часу він лишався глухим до волань ангелів, тоді як диявол потроху оволодівав його душею, аж доки не підкорив її собі майже повністю.

— Майже повністю, — повторила Берта. — Ви сказали «майже»?

Примари підтвердили — «майже», — залишалася ще маленька краплинка тьмавого світла, бо один з янголів припинити боротьбу не побажав. Але й цього самотнього янгола не було чутно аж до вчорашнього вечора, коли йому вдалося нарешті на якийсь час зробити так, щоб його голос був почутий. А за помічницю він узяв собі сеньйориту Прим.

Бабуся сеньйорити Прим пояснила, що саме ця обставина й змусила її прийти сюди, бо якщо й є в світі людина, яка здатна переломити ситуацію, то це саме її онука. Але боротьба однаково має бути як ніколи жорстока, оскільки янгол чужоземця геть пригнічений присутністю його демона.

Берта спробувала було заспокоїти своїх візитерів, — зрештою, їх обох вже немає на світі, тож хвилюватися та непокоїтися має вона. А чи й справді зможуть вони допомогти дівчині все змінити?

Демон Шанталь теж поки що виграє битву, — відповідали вони. Коли дівчина була в лісі, бабуся послала до неї проклятого вовка (ага, виходить, він все-таки існує і коваль казав правду!), — бо треба було розбудити в чужоземцеві добрі почуття, і це вдалося. Але далі цього, наскільки можна було судити, справа не просунулася, — надто вже сильними виявилися характери — і в Шанталь, і в чужоземця. Залишається тільки сподіватися, що дівчина побачить те, що, на їхню думку, вона має побачити. Точніше кажучи, вони знають, що вона вже це побачила, і хочуть тепер, аби вона усвідомила побачене.

— І що ж це вона має усвідомити? — перепитала Берта.

От цього вони сказати не можуть, — спілкування з живими має свої межі, — дехто з демонів прислуховується до того, що вони говорять, і, заздалегідь вивідавши їхній задум, може все зіпсувати. Однак вони дають слово честі, що це дуже просто, і Шанталь — якщо виявить кмітливість (у чому її бабуся не має жодного сумніву), зможе виправити ситуацію.

Берта, хоч і обожнювала секрети, допитуватися далі не стала, задовольнившись і такою відповіддю, — випитувати подробиці, за які можна й життям поплатитися, було не в її характері. І все-таки вона обернулася до свого чоловіка, бо одне питання все-таки слід було прояснити:

— Ти велів мені сидіти на стільці перед будинком і з року в рік вартувати місто, бо в нього може ввійти Зло. Ти сказав мені це задовго до того, як янгол-хранитель дав маху й дівчинка загинула.

Чоловік відповів, що Зло так чи інакше завітає до Віскоса, бо вештається по білому світу й полюбляє заставати людей зненацька.

— Не впевнена.

Він теж цього не певен, утім так воно і є. Може, двобій Добра й Зла триває щосекунди в серці кожної людини, бо серце і є те бойовище, на якому б’ються янголи й демони. Впродовж багатьох тисячоліть б’ються вони за кожну п’ядь, і так триватиме доти, доки один із супротивників не знищить іншого. А втім, хоч він і перебуває тепер у духовній сфері, там лишається ще дуже багато незвіданого, — набагато більше, ніж на Землі.

— Отепер ти мене більш-менш переконав. Не тривожтеся, — якщо вже мені доведеться померти, виходить, настала моя година.

Берта змовчала про те, що трішечки ревнує й хотіла б знову опинитися поруч зі своїм чоловіком, адже бабуся сеньйорити Прим завжди вважалася у Віскосі однією з тих, хто свого (та й чужого) не проґавить.

Гості вийшли, пославшись на те, що мають ще змусити Шанталь як слід усвідомити побачене. Берта возревнувала ще дужче, та незабаром вгамувалася, хоч і подумала, що чоловічок її намагається бодай трохи відстрочити її відхід, аби безборонно підбивати клинці до бабусі Шанталь.

Хтозна, може, ця його незалежність вже завтра й скінчиться. По якомусь роздумі Берта дійшла протилежного висновку: неборак заслужив декілька років відпочинку, що їй, шкода, чи що? Нехай собі думає, що він вільний, як птаха, і може робити все, що йому заманеться, — все одно вона знає, що він страждає від розлуки з нею.

Дивлячись на хазяйку готелю та війтову дружину, що стовбичили поблизу будинку, Берта подумала, що незле було б ще трішечки пожити в цій долині, милуватися горами, споглядати безнастанні чвари чоловіків і жінок, протистояння дерев та вітру, янголів та демонів. Її охопив страх, і вона спробувала зосередитися на чомусь іншому, — треба б завтра взяти клубок вовни іншого кольору, бо серветка, яку вона в’язала, вдавалася надто вже монотонною.

Збори на майдані ще тривали, а Берта вже спала, перебуваючи в цілковитій упевненості, що сеньйорита Прим, попри те що не володіє даром розмовляти з тінями померлих, зрозуміє все, що ті хотіли їй сказати.