Жінка у вікні

20

Прокидаюся із Веслі в голові.

Із Веслі й важко заробленим похміллям. Я, ніби крізь туманну мряку, прокладаю собі шлях до робочого кабінету, а тоді зриваюся до ванної й блюю. Райське захоплення.

Як я помітила, блюю я дуже старанно. Я б могла стати профі, як каже Ед. Один промив, і непотріб відносить геть; я полощу рот, поплескую себе по щоках, щоб повернути їм хоч якийсь колір, повертаюся до кабінету.

Через сквер, у вікнах Расселлів порожньо, кімнати заповнені темрявою. Я дивлюся на будинок; будинок дивиться на мене. Розумію, що сумую за ними.

Повертаю погляд у бік півдня, де пошарпане таксі волочиться вулицею; за машиною широким кроком йде жінка з кавою в руці. Дивлюсь на годинник на телефоні: 10:28. Як же це я прокинулася так незвично рано?

Точно: я забула про темазепам. Що ж, я вирубилася швидше, ніж змогла про нього згадати. Він відключає свідомість, тягне мене донизу, наче каменюка.

І тепер минула ніч вирує у мене в голові, ніби сліпуче світло стробоскопа, ніби карусель із «Незнайомців у потягу»[144]. Те все дійсно відбулося? Так: ми відкоркували вино, яке принесла Джейн; розмовляли про човни; я зробила одне фото; ми обговорювали наші сім’ї; я розклала пігулки по столу; ми випили ще. Не в такій послідовності.

Три пляшки вина… чи чотири? Все одно, я можу випити й більше, випивала й більше. Пігулки, — кажу сама до себе, ніби детектив, що скрикує «Еврика!», — моє дозування. Вчора я його перевищила удвічі, згадую я. Мабуть, то все через пігулки. «Б’юсь об заклад, воно тебе так гепне, що ти й присісти не встигнеш», — захихотіла Джейн, коли я перехилила порцію пігулок та залила в себе вина їм навздогін.

Голова двигтить; руки трусяться. Я знаходжу дорожній флакон адвілу[145] в шухляді стола, ковтаю три пігулки. Термін придатності минув дев’ять місяців тому. За такий час зачинають і народжують дітей, думаю я. Зароджується ціле життя.

Ковтаю й четверту, про всяк випадок.

А потім… Що потім? Так: прийшов Алістер, розпитував про свою дружину.

Рух за вікном. Я визираю. Це доктор Міллер виходить з дому на роботу.

— Побачимося о третій п’ятнадцять, — кажу йому вслід. — Не запізнюйся.

Не запізнюйся — то було золоте правило Веслі. «Для деяких людей це — найважливіші п’ятдесят хвилин їхнього тижня, — нагадував він мені. — Тому, заради Господа, можеш робити чи не робити усе, що завгодно, головне — не запізнюйся».

Веслі Розумник. Я вже три місяці не перевіряла, як він там. Беруся за мишку та заходжу в Ґуґл. Курсор миготить у полі пошуку, наче пульс.

Він досі займає іменну посаду голови комітету заслужених професорів, як я бачу; досі публікує статті у «Таймз» та різноманітних тематичних журналах. І, звісно, він досі практикує, хоча я пригадую, що його офіс цього літа переїхав на нове місце в Йорквілі[146]. Я кажу «офіс», хоча насправді там лише Веслі, його секретарка Фібі та її сканер кредитних карток від «Сквеа»[147]. І те крісло від Імзів. Він обожнює те крісло.

Тільки його, й більш нічого. Веслі ніколи не був одружений; він кохався у своєму лекторстві, а його пацієнти — діти. «І не смій шкодувати бідного доктора Бріла, Фокс», — попереджав він мене. Чудово це пам’ятаю: Центральний парк[148], лебеді із шиями, ніби знаками питання, сонце в зеніті за мереживом в’язових крон. Тоді він щойно запросив мене приєднатися в ролі молодшого партнера. «Моє життя надто повне», — сказав він. — «Саме тому мені потрібна ти чи хтось, схожий на тебе. Разом ми зможемо допомогти більшій кількості дітей».

Він, як завжди, мав рацію.

Я клацаю на «Ґуґл Зображення». Пошук показує мені галерею фотографій, нічого особливо нового, нічого особливо привабливого. «Я нефотогенічний», — покірно відзначив він якось, обвитий каламутним німбом диму сигарети, затиснутої між брудними й поламаними нігтями.

— Справді, — погодилась я тоді.

Одна його кущиста брова стрибнула вгору.

— Правда чи брехня, що зі своїм чоловіком ти така ж різка?

— Не зовсім правда.

Веслі реготнув.

— Щось не може бути «не зовсім правдою», — сказав він. — Або правда, або ні. Або так дійсно є, або ні.

— Майже правда, — тоді відповіла я.

21

— Вгадай, хто, — каже Ед.

Я посуваюся у кріслі.

— Це ж мої слова.

— Голос у тебе не дуже, ударнице.

— Не лише голос.

— Ти хвора?

— Була, — відповідаю я. Мені не варто розказувати йому про минулу ніч, знаю, але я надто слабка. І я хочу бути чесною з Едом. Він на це заслуговує.

Він незадоволений.

— Тобі так не можна, Анно. Ти сидиш на ліках.

— Я знаю. — Я вже шкодую, що взагалі щось говорила.

— Але серйозно.

— Я знаю, я ж кажу.

Коли Ед знову починає говорити, голос у нього м’якшає.

— У тебе останнім часом багато гостей, — каже він. — Багато подразників, — пауза. — Може, ці люди по сусідству…

— Расселли.

— …може, їм варто на деякий час дати тобі спокій?

— Якщо я не виходитиму на вулицю, щоб непритомніти, то впевнена, що вони так і робитимуть.

— Нехай їх не хвилюють твої справи. — А ти не маєш хвилюватися за них, вгадую я його думки.

— Що каже доктор Філдінґ?

Я почала помічати, що це запитання Ед ставить завжди, коли не знає, що сказати.

— Його більше цікавлять наші з тобою стосунки.

— Зі мною?

— З вами обома.

— А-а-а.

— Еде, я сумую за вами.

Я не збиралася цього казати… навіть не усвідомлювала, що думаю про це. Нефільтрована підсвідомість. — Вибач… то просто слова Ід[149], — пояснюю.

Якийсь час він мовчить.

Нарешті:

— Що ж, а тепер тут слова Еда, — каже він.

За цим я також сумую, за його дурнуватими каламбурами. Колись він говорив мені, щоб я виділяла «Анна» у слові «психо-анна-літик». «Який жах», — парирувала я. «Сама знаєш, тобі подобається», — відповідав він і мав рацію.

Знову тиша.

Тоді:

— За чим саме ти сумуєш?

Такого я не очікувала.

— Я сумую… — починаю я, сподіваючись, що речення закінчиться саме по собі.

І слова починають литися з мене струмком, як вода, що несеться з ринви, мене прориває, наче греблю.

— Сумую за тим, як ти граєш у боулінг, — кажу я, адже ці дурнуваті слова першими злітають з язика. — Сумую за тим, як ти ніколи не можеш правильно зав’язати булінь[150]. Сумую за твоїми порізами після гоління. Сумую за твоїми бровами.

Доки я це кажу, помічаю, що ноги самі несуть мене вгору сходами, по сходовому майданчику, до спальні.

— Сумую за твоїми черевиками. Сумую за тим, як ти щоранку просив мене зварити каву. Сумую за тим випадком, коли ти підмалював очі моєю тушшю для вій, і всі на тебе витріщались. Сумую за тим випадком, коли ти вперше попросив мене щось тобі зашити. Сумую за тим, який ти ввічливий з офіціантами.

У ліжку, в нашому ліжку, занурюю обличчя в його подушку.

— Сумую за твоєю яєчнею. — Бовтанкою, навіть коли б мала бути оката. — Сумую за твоїми історіями на ніч. — Героїні відмовляли принцам, натомість віддавали перевагу варіанту дописати дисертацію та отримати ступінь доктора. — Сумую за твоїм копіюванням Ніколаса Кейджа. — Хоча це стало осоружним після «Плетеної людини»[151]. — Сумую за тим, як ти довгий час вимовляв слово «глузд» як «глуз».

— Маленьке безглузде слово. Ти мене ще брала через це на глузи.

Я сміюся мокрим сміхом і розумію, що вже плачу.

— Сумую за твоїми дурними-дурними жартами. Сумую за тим, як ти завжди відламуєш по шматочку від плитки шоколаду, щоб їсти, а не просто вгризаєшся в ту драну плитку.

— Ну й словечко.

— Вибач.

— Між іншим, відламувати смачніше.

— Сумую за твоїм серцем, — кажу я.

Пауза.

— Я так за вами сумую.

Знову пауза.

— Я так люблю… — перехоплюю уривчастий подих, — вас обох.

Це не шаблон, принаймні тут я його не бачу, — а я вчилася відрізняти шаблонні слова. Я просто за ним сумую. Я сумую за ним, кохаю його. Люблю їх обох.

Настає довга й глибока тиша. Я дихаю.

— Але, Анно, — м’яко каже він, — якщо…

Знизу долинає якийсь звук.

Тихий, таке низьке гримотіння. Може бути, будинок просідає.

— Хвилинку, — кажу я Едові.

Тепер чути чіткий сухий кашель, якийсь хрип.

В мене на кухні хтось є.

— Я мушу йти, — кажу я Едові.

— Що?..

Та я вже крадуся до дверей, затиснувши телефон у руці; пальці пробігають по екрану — 911 — й великим пальцем я вже націлилася на кнопку виклику. Я згадую, коли дзвонила туди востаннє. Дзвонила багато разів, між іншим, чи намагалась додзвонитися. Хтось таки відповість мені цього разу.

Я крадькома спускаюся сходами, спітніла рука ковзає по поручню, у затемненому просторі я не бачу сходинок під ногами.

Огинаю кут, тут вже присутнє якесь світло знизу. Прослизаю до кухні. Телефон тремтить у руці.

Біля посудомийної машини стоїть чоловік, широка спина повернена до мене.

Він обертається. Я натискаю кнопку виклику.

22

— Привіт, — каже Девід.

Чорти б тебе вхопили. Я видихаю, скасовую дзвінок. Запихаю телефон назад до кишені.

— Вибач, — додає він. — Я дзвонив у двері десь півгодини тому, та подумав, що ти, мабуть, спиш.

— Я, мабуть, була в душі в цей час, — кажу я.

Він ніяк не реагує. Напевно, збентежений через мене; моє волосся навіть не мокре.

— Тому я зайшов через підвал. Сподіваюсь, ти не проти.

— Звісно, не проти, — кажу я йому. — Заходь за будь-якої нагоди. — Я підходжу до раковини, наповнюю склянку водою. Нерви зовсім висотані. — Тобі щось потрібно?

— Мені потрібен екз-акто[152].

— Екз-акто?

— Екз-акто — це ніж.

— Це щось на кшталт канцелярського?

— Саме так.

— Саме т-акто, — кажу я[153]. Зі мною щось не так?

— Я подивився під раковиною, — на щастя, продовжує Девід, — і в шухляді біля телефону. Телефон не під’єднаний, між іншим. Думаю, він розряджений.

Я й не пригадаю, коли востаннє користувалася домашнім телефоном.

— Так, справді.

— Я можу його полагодити.

Не треба, думаю я.

Я повертаюся назад до сходів.

— У мене є канцелярський ніж у комірчині для прання, — кажу я, та він вже слідує за мною.

На сходовому майданчику я зупиняюся й відчиняю двері комірчини. Всередині чорно, як на голівці згорілого сірника. Я смикаю за мотузок біля голої лампочки. Кімнатка схожа на довге вузьке горище, в самому кінці складені пляжні крісла, на підлозі стоять банки з фарбою, ніби горщики для квітів, а ще, неймовірно, але тут є і шпалери Жуї[154] — видніються пасту´шки з кавалерами і дивний наїжачений хлопчисько. Недоторканий ящик для інструментів Еда лежить на полиці. «Я не майстер на всі руки, то й що, — сказав би він. — З таким тілом, як у мене, майстром і не треба бути».

Я відмикаю ящик, нишпорю в ньому.

— Ось воно. — Девід показує пальцем на сріблясте пластикове руків’я, з якого стирчить лезо. Я хапаю ніж. — Обережно.

— Ну та не поріжу я тебе. — Обережно передаю ніж йому, лезом до себе.

— Я не хочу, щоб ти сама порізалась, — каже він.

Іскорка задоволення спалахує всередині, ніби пелюстка полум’я.

— А для чого він тобі, між іншим? — Я знову смикаю за мотузок, і комірчина занурюється в ніч. Девід не рухається.

Мені спадає на думку, що отак, як ми стоїмо у темряві, я — у своєму халаті й він — з ножем у руці, це найближче, ніж я коли-небудь з ним стояла. Він міг би поцілувати мене. І він міг би вбити мене.

— Один з наших сусідів попросив мене дещо в чому допомогти йому. Повідкривати коробки та порозносити різне.

— Хто саме?

— Той, що за сквером. Расселл. — Він виходить, вирушаючи в бік сходів.

— Як він тебе знайшов? — питаю я, йдучи за ним.

— Я розклеїв кілька листівок про пошук підробітку. Він побачив одну в кав’ярні чи деінде. — Девід повертається й дивиться на мене. — Ти його знаєш?

— Ні, — відповідаю я. — Але він заходив учора, оце й усе.

Ми знову на кухні.

— Йому потрібно розпакувати кілька коробків і змонтувати якісь меблі для підвалу. Я повернуся десь по обіді.

— Не думаю, що зараз у них хтось є.

Він підозріливо змірює мене поглядом.

— Звідки ти знаєш?

Бо я слідкую за їхнім будинком.

— Виглядає так, ніби нікого немає вдома. — Я вказую на будинок 207 крізь кухонне вікно, й у той же момент у їхній вітальні спалахує світло. Алістер там же, стоїть, затиснувши телефон між щокою та плечем, на голові — безлад після сну.

— Ось і він, — каже Девід і вирушає в бік передпокою. — Повернуся пізніше. Дякую за ніж.

23

Я збираюся повернутися до Еда, запитати своє звичне «Вгадай, хто», — цього разу моя черга, але хтось стукає у двері в передпокій уже за мить після того, як Девід виходить. Я йду подивитися, чого йому ще треба.

Але з іншого боку стоїть жінка із широко розплющеними очима, струнка. Біна. Кидаю погляд на телефон — рівно полудень. Саме т-акто. Господи.

— Мене впустив Девід, — пояснює вона. — Щоразу, коли я його бачу, він стає усе вродливішим. Це колись закінчиться?

— Може, тобі варто зробити якийсь крок, — кажу я їй.

— Може, тобі варто заткнутися й приготуватись до вправ. Іди, переодягнися у щось нормальне.

Я скоряюся, і після того, як я розкручую свій килимок, ми починаємо; просто там, на підлозі вітальні. Минуло майже десять місяців, відколи я познайомилася з Біною — майже десять місяців, відколи я покинула лікарню зі спиною в синцях і пошматованим горлом, — і вже на той час ми обожнювали одна одну. Можливо, ми навіть стали друзями, як казав доктор Філдінґ.

— Тепло сьогодні. — Вона кладе гирю на мою вигнуту спину; лікті в мене трусяться. — Краще б відчинила вікно.

— Навіть не думай, — бурчу я.

— Подумай, що ти втрачаєш.

— Я багато чого втрачаю.

За годину, коли моя футболка вже геть присмокталася до шкіри, Біна підіймає мене на ноги.

— Хочеш спробувати той трюк із парасолею?

Я хитаю головою. Моє волосся липне до шиї.

— Не сьогодні. І це не трюк.

— Сьогодні саме чудовий день. Надворі тепло й гарно.

— Ні… я… ні.

— Ти з похмілля.

— І через це також.

Невеличке зітхання.

— А з доктором Філдінґом пробувала цього тижня?

— Так, — брешу я.

— І як усе пройшло?

— Нормально.

— Далеко зайшла?

— Тринадцять сходинок.

Біна вивчає мене.

— Зрозуміло. Непогано, як для панянки твого віку.

— Старію, що вдієш.

— Так? Коли твій день народження?

— Наступного тижня. Одинадцятого. Одинадцятого одинадцятого.

— Організую тобі знижку для пенсіонерів. — Вона нахиляється, спаковує гирі у футляр. — Ходімо, поїмо.

Я ніколи багато не готувала — шефом був Ед, а тепер «Свіжа доставка» підвозить мені продукти під двері: заморожені вечері, їжа для мікрохвильовки, морозиво, вино (доcтобіса вина). Також кілька порцій пісного білка й фруктів, заради Біни. І заради мене самої, як вона б заявила.

Наші обіди не враховуються в час сеансу — здається, Біна насолоджується моєю компанією.

— Мені за це тобі також платити? — якось запитала я.

— Ти й так для мене готуєш, — відповіла вона.

Тоді я саме зсувала пригорілий шмат курятини на її тарілку.

— Хіба у цьому вся справа?

Сьогодні у нас диня з медом та кілька смужок сухого бекону.

— Точно незасолений? — питає Біна про останній.

— Точно.

— Дякую, панянко. — Вона переносить шматочки дині собі до рота, стирає мед із губ. — Я читала статтю, де писалося, що бджоли можуть пролітати шість миль від свого вулика у пошуках пилку.

— Де ти таке прочитала?

— В «Економісті»[155].

— Овва, «Економіст».

— Неймовірно, правда?

— Депресивно, я б сказала. Я от не можу навіть з дому вийти.

— Стаття ж не про тебе була.

— А звучить, наче про мене.

— І ще вони танцюють. Це називають…

— Круговий танець.

Вона розриває смужку бекону надвоє.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачила виставку медоносних бджіл у Пітт Ріверз в Оксфорді, коли там жила. То в них такий музей природознавства.

— Вау, Оксфорд.

— Я дуже добре запам’ятала круговий танець, адже ми намагалися його імітувати. Суцільна плутанина та приниження. Майже як під час моїх вправ.

— Ви були п’яні?

— Нетверезі.

— Мені тепер увесь час сняться бджоли, відколи я прочитала ту статтю, — каже Біна. — Як думаєш, що це означає?

— Я не фройдистка. Не вмію розшифровувати сни.

— А якби вміла?

— Якби вміла, я б сказала тобі, що бджоли уособлюють термінову потребу перестати питати мене про значення своїх снів.

Вона прицмокує.

— Мабуть, наступного разу доведеться змусити тебе більше страждати.

Далі ми їмо у тиші.

— Ти вже прийняла сьогодні свої пігулки?

— Так. — Насправді, не прийняла. Зроблю це після того, як вона піде.

Через деякий час у трубах починає булькотіти вода. Біна повертається у бік сходів.

— Це туалет?

— Так.

— Тут є ще хтось?

Я хитаю головою, ковтаю.

— Здається, в Девіда живе якась його подруга.

— Ну й трахаль.

— Він не янгол.

— Ти знаєш, хто вона?

— Без поняття. Ревнуєш?

— Зовсім ні.

— Ти б не відмовилася зайнятися круговими танцями з Девідом?

Вона шпурляє в мене шматочком бекону, а потім переводить тему на інше.

— У мене передбачається конфлікт наступної середи. Той же, що й минулого разу.

— Твоя сестра.

— Так. Знову повертається. Тобі підійде перенести наш сеанс на четвер?

— Цілком і повністю.

— Ура. — Вона жує, крутить свою склянку з водою. — Ти виглядаєш стомленою, Анно. Ти відпочиваєш?

Я спочатку киваю головою, потім хитаю.

— Ні. Я… тобто так, але останнім часом у мене купа всього в голові. І для мене це трохи важко, знаєш. Усе… це. — Рукою я змахую в бік кімнати.

— Я розумію, як це. Розумію, що це.

— І ще мені важко із вправами.

— У тебе все чудово виходить. Правду кажу.

— І ще мені важко з терапією. Важко стояти по інший бік.

— Я собі уявляю.

Я вдихаю. Не хочу втратити контроль.

І останнє:

— І ще я сумую за Лівві та Едом.

Біна відкладає виделку.

— Звісно, сумуєш, — каже вона й дарує таку теплу усмішку, що мені хочеться плакати.

24

БабуняЛіззі: Вітаю, докторко Анно!

Це повідомлення з’являється із цвірінькаючим звуком на моєму дисплеї. Я відставляю келих, призупиняю партію в шахи. Виграю 3:0, відколи Біна пішла. Червоний день календаря.

доктор_тут: Привіт, Ліззі! Як почуваєтесь?

БабуняЛіззі: Дуже дякую, вже краще.

доктор_тут: Приємно чути.

БабуняЛіззі: Я передала одяг Річарда церкві.

доктор_тут: Впевнена, вони вам вдячні.

БабуняЛіззі: Так, і цього хотів би й сам Річард.

БабуняЛіззі: І ще мої третьокласники приготували для мене велику листівку «Видужуйте». Вона просто гігантська. Вкрита блискітками й ватними кульками.

доктор_тут: Це дуже мило.

БабуняЛіззі: Якщо чесно, я б поставила за це трійку з плюсом, але цінується сама ідея, а не реалізація.

Я сміюся. Набираю ЛОЛ[156], але потім стираю.

доктор_тут: Я також працювала з дітьми.

БабуняЛіззі: Справді?

доктор_тут: Дитяча психологія.

БабуняЛіззі: Інколи мені здається, що то була моя робота…

Я знову сміюся.

БабуняЛіззі: Воу-воу-воу! Ледве не забула!

БабуняЛіззі: Я змогла трохи прогулятися сьогодні зранку! Один з моїх колишніх учнів заскочив та вивів мене з дому.

БабуняЛіззі: Усього на хвильку, але воно було того варте.

доктор_тут: Дуже важливий крок. Із часом ставатиме все легше.

Це, можливо, і неправда, але заради Ліззі я сподіваюся на краще.

доктор_тут: І це так чудово, що ваші учні від вас у захваті.

БабуняЛіззі: То Сем. Ніякого художнього таланту, та він був дуже гарною дитиною, а зараз став дуже приємним чоловіком.

БабуняЛіззі: А ще я загубила ключ від дому.

доктор_тут: Отакої!

БабуняЛіззі: І якийсь час не могла зайти всередину.

доктор_тут: Сподіваюся, вам було не дуже страшно.

БабуняЛіззі: Трішки психанула, але в мене є запасний ключ у горщику з квітами. В мене саме цвітуть прекрасні фіалки.

доктор_тут: У нас у Нью-Йорку такої краси немає!

БабуняЛіззі: Сміюся, аж ЛОЛ!

Я усміхаюсь. Вона ще вчиться.

БабуняЛіззі: Мушу йти готувати обід. До мене має прийти друг.

доктор_тут: Ідіть-ідіть. Рада, що маєте компанію.

БабуняЛіззі: Дякую вам!

БабуняЛіззі::)

Вона виходить із сайту, я відчуваю, як усередині розливається тепло. «Я ще можу принести якесь добро, перш ніж помру», — «Джуд»[157], частина шоста, розділ перший.

П’ята дня, все добре. Я завершую партію (4:0!), допиваю вино, спускаюся сходами до телевізора. Подвійна порція Гічкока на сьогодні, думаю я собі, відчиняючи шафку з ДВД-дисками; можливо, «Мотузка»[158] (недооцінена) та «Незнайомці в потягу» (обміняємось!). В обох знімалися актори-гомосексуалісти — цікаво, це тому я їх поєднала? Я продовжую бавитися в аналітика. «Обміняємось», — кажу сама до себе. Останнім часом я часто розмовляю сама із собою. Залишимо це для доктора Філдінґа.

Або, може, «На північ через північний захід»[159].

Або «Леді зник…»[160].

Аж раптом крик, різкий та охоплений жахом, ніби видертий із горла.

Я кидаюся до кухонних вікон.

У кімнаті тихо. Серце бухкає у грудях.

Звідки це?

За вікном медове проміння вечірнього сонця, вітер кружляє між деревами. То на вулиці чи…

А тоді знову, виринаючи з глибин, розриваючи повітря, такий же крик, нестерпний та нестямний. Долинає з будинку 207. Вікна вітальні розкриті навстіж, фіранки невтомно шелестять на вітерці. «Тепло сьогодні, — казала Біна. — Краще б відчинила вікно».

Я витріщаюся на будинок, погляд стрибає між кухнею та вітальнею, відхиляється на кімнату Ітана, знову на кухню.

Він напав на неї? «Дуже любить контролювати».

У мене немає їхнього номера. Я дістаю з кишені айфон, він падає на підлогу. — «Фак», — і я набираю довідкову службу.

— Яка адреса? — сухе запитання. Я відповідаю; за мить автоматизований голос декламує десять цифр, потім пропонує повторити їх іспанською. Я кладу слухавку, вистукую одержаний номер на телефоні.

Гудок муркоче мені у вухо.

Ще один.

Третій.

Чорт…

— Алло?

Ітан. Невпевнено, тихо. Я оглядаю бік будинку, та його там не бачу.

— Це Анна. З-за скверу.

Шморгає носом.

— Привіт.

— Що там відбувається? Я чула якийсь крик.

— Ой. Ні-ні. — Він кашляє. — Усе нормально.

— Я чула, як хтось кричав. То була твоя мама?

— Усе нормально, — повторює він. Він просто погарячкував.

— Вам потрібна допомога?

Пауза.

— Ні.

Два короткі гудки стукають мене по вуху. Він повісив слухавку.

Будинок беземоційно дивиться на мене.

Девід… Сьогодні там Девід. Чи він вже повернувся? Я вистукую в двері до підвалу, кличу його. На мить мене охоплює страх, що двері мені відчинить незнайомка, сонно пояснить, що Девід має скоро повернутися, і, якщо ваша ласка, чи не могли б ви дати мені поспати, дуже дякую.

Нічого.

Він це чув? Він це бачив? Я телефоную йому.

Чотири гудки, довгі та неквапні, а потім стандартне записане привітання: «На жаль, абонент, якому ви намагаєтеся зателефонувати… — жіночий голос, завжди жіночий. Мабуть, наш голос більш примирливий.

Я скасовую дзвінок. Погладжую телефон, наче чарівну лампу, з якої зараз же вигулькне джин, готовий показати свою мудрість та виконати мої бажання.

Кричала Джейн. Двічі. Її син сказав, що усе гаразд. Я не можу викликати поліцію; якщо він не зізнався мені, то він точно нічого не скаже людям в уніформі.

Нігті залишають серпики на долонях.

Ні. Треба ще раз спробувати з ним поговорити… Чи краще з нею. Я б’ю по кнопці «Нещодавніх дзвінків» на екрані, натискаю на номер Расселлів. Лише один гудок.

— Так, — відповідає Алістер своїм приємним тенором.

Мені перехоплює подих.

Дивлюсь у вікно: он він, на кухні, з телефоном біля вуха. В іншій руці — молоток. Він мене не бачить.

— Це Анна Фокс, із двісті тринадцятого. Ми познайомилися мину…

— Так, я пам’ятаю. Привіт.

— Привіт, — кажу я й одразу ж шкодую про це. — Я щойно почула крики, тому хотіла перевірити, чи…

Повертаючись до мене спиною, він кладе молоток на кухонну стійку — молоток; то молоток її налякав? — і змикає руки ззаду на потилиці, наче заспокоює себе.

— Вибачте… Що ви почули? — питає він.

Такого я не очікувала.

— Крик… — невпевнено кажу я. Ні, говори авторитетніше. — Крик. Хвилину тому.

— Крик? — Так, ніби це якесь іншомовне слово. Спреццатура. Шаденфройде[161]. Крик.

— Так.

— Звідки?

— З вашого дому. — Повернися. Я хочу побачити твоє обличчя.

— Це… Тут ніхто не кричав, я вас запевняю. — Я чую, як він здавлює сміх, бачу, як спирається на стіну.

— Але я чула. — І твій син це підтвердив, думаю я, хоча цього я не скажу, адже це може його роздратувати, розлютити.

— Думаю, ви почули щось інше. Чи звідкись, з іншого боку.

— Ні, я чітко почула його з вашого будинку.

— Тут тільки я зі своїм сином. Я не кричав і абсолютно впевнений, що він також.

— Але я чула…

— Місіс Фокс, вибачте, але я мушу йти — у мене тут інший дзвінок. У нас усе нормально. Ніяких криків, запевняю вас!

— Ви…

— Гарного вам дня. Насолоджуйтеся хорошою погодою.

Я бачу, як він кидає слухавку, знову чую ті два короткі гудки. Він бере молоток, виходить із кімнати через двері навпроти.

Недовірливо витріщаюся на телефон, ніби очікую від нього пояснень.

І в той момент, коли я знову повертаю очі до будинку Расселлів, бачу її на передньому ґанку. Якусь мить вона не рухається, ніби сурикат, який відчуває хижака, а тоді спускається сходами. Повертає голову в один бік, потім в інший, і так кілька разів; нарешті вона рушає в західному напрямку, до алеї, а сонячне проміння німбом збирається над її головою.

25

Він спирається на дверний косяк, його сорочка темна від поту, волосся зібралося ковтунами. З одного вуха стирчить навушник.

— Ще раз, що?

— Ти чув той крик у Расселлів? — повторюю я. Він щойно повернувся, десь через тридцять хвилин після того, як Джейн з’явилася на ґанку. Між тим, мій «Нікон» плигав від вікна до вікна дому Расселлів, ніби собака, який риється в лисячих норах.

— Ні, я вийшов звідти десь із півгодини тому, — каже Девід. — Зайшов до кав’ярні за сандвічем. — Він підіймає сорочку до обличчя, витирає краплі поту. У нього рифлений живіт. — Ти чула якийсь крик?

— Двічі. Голосно й чітко. Приблизно о шостій.

Він дивиться на годинник.

— Я, може, там і був у той час, та нічого не чув, — каже він, вказуючи на навушник; другий висить біля стегна. — Хіба що Спрінґстіна[162].

Це, фактично, вперше він висловив якесь своє вподобання, але не на часі розвивати цю тему. Я не зупиняюсь.

— Містер Расселл не згадував про тебе. Він сказав, що в будинку лише він та його син.

— Виходить, я вже пішов.

— Я дзвонила тобі. — Звучить, ніби благання.

Він супиться, витягує з кишені телефон, дивиться на екран, супиться ще більше, ніби телефон його підвів.

— Ой, дійсно. Тобі щось треба?

— Отже, ти не чув ніяких криків?

— Не чув ніяких криків.

Я повертаюся.

— Тобі щось треба? — питає він знову, але я вже рухаюся до вікна, тримаючи в руці фотоапарат.

Я бачу, як він виходить. Двері відчиняються й зачиняються за його спиною. Він швидко збігає вниз сходами, повертає ліворуч і крокує тротуаром. У бік мого будинку.

Коли невдовзі лунає дзвінок у двері, я вже стою напоготові біля зумера. Натискаю, чую, як він заходить у передпокій, чую, як зі скрипом за ним зачиняються двері. Я відчиняю та бачу, що він стоїть у темряві, дивиться на мене мокрими червоними очима з потрісканими судинами.

— Вибачте, — каже Ітан, переминаючись на порозі.

— Не вибачайся. Заходь.

Він рухається, наче повітряний змій, тягнучись спочатку до дивана, але потім — на кухню.

— Хочеш чогось попоїсти? — питаю я.

— Ні, я не можу тут лишатись надовго. — Він трусить головою і сльози розлітаються по обличчю. Двічі цей хлопець заходив у мій дім і двічі тут плакав.

Я, звісно, звикла до дітей зі стресом: плачів, побитих ляльок, порваних книжок. Склалося так, що я могла обіймати лише Олівію. Та тепер я розкидаю руки перед Ітаном, розгортаю їх, наче крила, і він вступає в обійми, незграбно, ніби стукаючись об мене.

Спочатку на якусь мить, а потім і трохи довше, я знову обіймаю свою доньку — обіймаю її перед першим днем у школі, тримаю її в басейні під час нашого відпочинку на Барбадосі, стискаю її під тихим снігопадом. Я чую, як б’ється її серце, не в унісон з моїм, що перетворює наші серцебиття в один барабанний дріб, який розносить кров по наших тілах.

Він щось нерозбірливо мурмоче мені у плече.

— Що ти кажеш?

— Я кажу, мені дуже шкода, — повторює він, вириваючись із обіймів, обтираючи рукавом собі під носом. — Мені справді шкода.

— Усе гаразд. Перестань це повторювати. Усе нормально. — Я прибираю пасмо волосся зі свого ока, роблю те саме йому. — Що відбувається?

— Мій тато… — він запинається, дивиться крізь вікно на свій будинок. У темряві той світиться, наче череп. — Мій тато кричав, і мені треба було вибратися кудись із дому.

— Де твоя мама?

Він шморгає носом, знову витирає соплі.

— Не знаю. — Ще кілька глибоких вдихів, і він дивиться мені у вічі. — Пробачте. Я не знаю, де вона. Але з нею все добре.

— Точно?

Він чхає, знову опускає голову. Панч просковзує йому між ніг, тручись боками об гомілки. Ітан знову чхає.

— Пробачте. — Ще раз шморгає. — Кіт. — Він роззирається навколо, ніби лише щойно зрозумів, що стоїть у мене на кухні. — Я мушу повертатись. Тато розізлиться.

— Здається, він і без того злий. — Я відсуваю крісло від столу, запрошую його сісти.

Хлопець якусь мить вагається, а тоді впивається поглядом назад до вікна.

— Мушу йти. Не варто мені було приходити. Просто…

— Тобі треба було вийти з дому, — закінчую за нього я. — Я розумію. Але, чи вдома все буде безпечно, коли ти повернешся?

На мій подив, з його боку лунає короткий та шпичакуватий сміх.

— Він тільки багато говорити вміє. Оце й усе. Я його не боюся.

— А от твоя мама боїться.

Він мовчить.

Наскільки я бачу, Ітан не демонструє якихось найбільш очевидних ознак жертви жорстокого поводження з дітьми: на обличчі й руках немає ніяких слідів, він у цілому жвавий та незамкнений (хоча, він таки плакав двічі, не забуватимемо про це), з гігієною все в порядку. Та це все лише зовнішнє враження, лише побіжний погляд. І він, врешті-решт, стоїть у мене на кухні, жбурляючи нервові погляди на свій дім за сквером.

Посуваю крісло назад до столу.

— Я хочу, щоб у тебе був мій номер телефону, — кажу я йому.

Він киває — з неохотою, як мені видається, але все одно.

— Можете його мені записати?

— У тебе немає свого телефона?

Ітан хитає головою.

— Він… Тато не дозволяє мені. — Він хлюпає носом. — Електронної пошти у мене також немає.

Не дивно. Я витягаю старий чек із шухляди, шкрябаю на ньому номер. Після четвертої цифри усвідомлюю, що пишу свій старий робочий номер, аварійну лінію, яку я приберігала для своїх клієнтів. «1-800-АННА-НЕГАЙНО»[163], — жартував Ед.

— Вибач. Не той номер. — Я перекреслюю його лінією, тоді пишу правильний. Коли я знову підводжу погляд, він стоїть біля дверей до кухні, дивиться на свій будинок за сквером.

— Тобі необов’язково туди повертатися, — кажу я.

Він обертається. Вагається. Хитає головою.

— Мені треба додому.

Я киваю, подаю йому папірець. Ітан кладе його до кишені.

— Можеш дзвонити мені будь-коли, — кажу я. — І дай цей номер також своїй мамі, будь ласка.

— Добре. — Він іде до дверей, розкинувши плечі, спина пряма. Ніби готується до бою, думаю я.

— Ітане?

Він повертається, тримаючись за дверну ручку.

— Я серйозно. Будь-коли.

Він киває. Тоді відчиняє двері й виходить.

Я повертаюся до вікна, спостерігаю за тим, як він йде через сквер, підіймається сходами, запихає у замок ключ. Якусь мить вагається, переводить подих. А тоді зникає всередині.

26

Десь за дві години по тому рештки вина прослизають до мого горла, і я ставлю порожню пляшку на журнальний столик. Обережно підводжуся, тоді мене хилить убік, наче секундну стрілку годинника.

Ні. Волочи себе до спальні. До ванної.

Під струменем душу останні кілька днів наводнюють мій мозок, заповнюють тамтешні розколи, затоплюють порожнини: Ітан плаче на дивані; доктор Філдінґ дивиться крізь свої напружно блискучі окуляри; Біна впирається ногою в мою спину; та нуртована ніч, коли до мене прийшла Джейн. Голос Еда. Девід із ножем. Алістер — хороший чоловік, хороший батько. Ті крики.

Вичавлюю слизняка із шампуню собі на долоню та неуважно втираю його собі у волосся. Під ногами відчувається приплив води.

І пігулки… Господи, пігулки. «Це сильні психотропи, Анно, — попереджав мене доктор Філдінґ ще від самого початку, коли у мене все пливло перед очима від знеболювальних. — Приймай їх із розумом».

Я спираюсь долонями на стіну, звішую голову під краном, заховавши обличчя у темній печері волосся. Зі мною, всередині мене щось відбувається, щось небезпечне й нове. Воно пустило корені, наче отруйне дерево; корені ростуть, розгалужуються, в’ються ліанами довкола моїх нутрощів, легень, серця. «Пігулки», — промовляю я м’яким тихим голосом, ледь чутним серед усе потужнішого гуркоту, так ніби я говорю під водою.

Рука пише ієрогліфи на склі. Я розплющую очі й дивлюся на ці написи. Знову й знову на дверях душової мої пальці виводять ім’я Джейн Расселл.